Православні Малої Любаші: Ми змушені збиратися як ранні християни

Майже рік тому, у Великий піст 2019 року вірян Української Православної Церкви села Мала Любаша Костопільського району Рівненської області вигнали з 130-річної церкви. Очолив боротьбу з канонічним православ'ям голова Об'єднаної територіальної громади Віктор Талащук. У підпорядкування цього чиновника потрапляє п'ять сіл, у трьох з них: Маща, Лісополь, Мала Любаша, Талащук почав процеси так званого переходу в ПЦУ, заклавши конфесійну війну з усіма витікаючими наслідками. У Лісополі віряни УПЦ дали відсіч рейдерам, а ось храми Мащі і Малої Любаші полягли в нерівній боротьбі псевдопатріотизму і віри.

Мала Любаша – мальовниче село з розвиненою інфраструктурою та транспортним сполученням. Проживає в селі більше тисячі жителів, однак до початку конфесійної війни більшість про церкву говорили лише як про будівлю, що височіє в центрі села.

«Перехід» у ПЦУ проходив тут за відпрацьованим в інших селах сценарієм.

Збори церковної громади, на яких віряни засвідчили вірність УПЦ, влада повністю проігнорувала. Зате організували три (!) збори села в місцевому клубі, на яких люди, що не мають до церковної громади ніякого відношення, «вирішили» перейти у підпорядкування Епіфанія Думенка.

За розповідями місцевих жителів ті, хто брав участь у силовому штурмі храму, ні вірними, ні навіть захожанами не були, і, як прийнято говорити в селі, не знали з якого боку двері в церкву відкриваються.

Озброївшись відповідними інструментами, отримавши стовідсоткову підтримку від влади і посилившись молодиками з районного центру, прихильники ПЦУ силою захопили храм. Віряни УПЦ, як у всіх аналогічних випадках, змушені були відступити. Відступити, але не здатися. Православні захищають свої права у судах. І літургійне життя релігійної громади Свято-Покровського приходу села Мала Любаша не припинилося, воно триває у невеликому будинку настоятеля, який, незважаючи на незручності для його сім'ї, відвів більшу частину свого житла для молитви ввірених йому Богом людей.

Протоієрей Олексій Оніщук, настоятель Свято-Покровської парафії села Мала Любаша

П'ятнадцять років я очолюю цю громаду, і на сьогоднішній день ми змушені збиратися як ранні християни для того, щоб здійснювати таїнство Євхаристії, як каже Господь, там, де двоє чи троє зберуться. Ми збираємося в цих стінах тільки з тієї причини, що місцева влада сприяла підтасовуванню юридичних документів, щоб перевести громаду, яка офіційно була в УПЦ, в так звану новостворену ПЦУ.

Валентина Івашинюта, парафіянка Свято-Покровської церкви села Мала Любаша

Почалося з того, що стали ходити по домівках збирати підписи: хто за українську Церкву, а хто, як вони говорили, московську? А яка ж вона московська, коли ми всі українці, любимо Україну і ми діти України. Ми точно так само любимо Україну, як і вони, хоча вони про нас говорять всяке.

Віра Оніщук, дружина настоятеля Свято-Покровської парафії села Мала Любаша

Дуже боляче було, коли забирали храм. Ми дітей залишали вдома, на це все вони не ходили (на захоплення храму – Ред.). Але старша дитина ходила, дивилася, як все відбувалося, без нашого відома, їй було цікаво. Коли ми прийшли додому, дитина плакала. Вона плакала ридма, сльози текли, вона лежала на дивані, вона криком кричала. Ні для кого з тих, хто залишився в громаді, цей храм не означав стільки, скільки значив для цієї дитини.

Тихон Оніщук, син настоятеля

Я не міг дивитися, як в тому храмі, в який ходило так багато людей, просто ламали двері.

Софія Чупринська, парафіянка Свято-Покровської громади УПЦ села Мала Любаша

Там же більшість було таких, що ніколи не ходили до церкви, нехай люди скажуть. Ми їх там і не бачили ніколи, хіба приходили паску святити. І тому нам прикро – вони у нас 130-літній храм відібрали, а нам тепер куди йти? Змушені йти сюди.

Наталя, парафіянка Свято-Покровської громади УПЦ села Мала Любаша

Ви здаєте гроші, а Церква їх передає в Москву, а вони з них роблять снаряди, стріляють по нашим хлопцям. Таке, всяке базікали. Ми говоримо – покажіть нам документи, де написано, що дійсно гроші йдуть в Росію. Говорили, ображали, називали і сепаратистами, і росіянами.

Протоієрей Олексій Оніщук, настоятель Свято-Покровської парафії села Мала Любаша

Прихильники ПЦУ збиралися тричі в місцевому клубі. Те, що там відбувалося, вони називали зборами приходу, хоча такого не могло бути, просто за церковним статутом. Статут дає чіткий перелік, які саме збори є парафіяльними і що легітимізує їх. Вони тричі збиралися, приймали якісь рішення і на основі цих фіктивних рішень державний реєстратор при обладміністрації, згідно з розпорядженням її голови Муляренка, зняли нас з реєстрації і, відповідно, зареєстрували їх. І хоча у нас були свої парафіяльні збори, проведені згідно зі статутними нормативами, ні місцева влада, ні обласна рада, ні держреєстратор не поцікавилися легітимністю поданих на реєстрацію документів, не зіставили з легальними документами.

***

На момент захоплення церкви релігійна громада УПЦ села Мала Любаша мала весь необхідний пакет документів, щоб у правовому полі існувати як юридична особа. Однак рейдерів з ПЦУ, втім, як і помічників-чиновників багатьох рівнів, законність і правопорядок мало цікавлять.

Софія Камінська, парафіянка Свято-Покровської церкви села Мала Любаша

Мій дід, батько, батько матері цю церкву будували, ручною пилою пиляли брус. Ви знаєте, протягом місяця, та і тепер, як тільки починають дзвонити – я ніби помираю. За цей рік я немов рік життя втратила. Нашу церкву захоплювали, в основному, не наші люди. Там дві чи три сім'ї наших людей, а то всі приїжджі. Всі, хто там був, в церкву не ходили, як той же Боровець (голова села – Ред). Я ж служби в церкві не пропускала. Можу присягнути перед Богом, що я за своє життя пропустила 5 служб, максимум. Він (Боровець – Ред.) в церкву не ходив, він навіть не знає, де двері відкриваються. Вони сьогодні зрізали замки, ходять туди, їздять. А ви знаєте, як болить серце, як щемить.

Валентина Мамчур, парафіянка Свято-Покровської церкви села Мала Любаша

Прикро, звичайно, що всі ми ходили в одну церкву і таке сталося, що змушені ходити в будинок до батюшки. Звичайно, тут нам мало місця, дискомфорт. Церква – це храм, це святиня, хотілося б, щоб і у нас була церква.

Валентина Данилівна, парафіянка Свято-Покровської церкви села Мала Любаша

Одне тільки, хочеться мати якийсь свій кут. А так ми дуже дружні, навіть складно сказати, наскільки. Приходиш, як у сім'ю. Приходиш до батюшки, він таке слово завжди знайде – саме те, що потрібно. Така відчувається благодать.

***

Майже рік, що минув з моменту захоплення їхнього храму, віряни УПЦ села Мала Любаша поспішають на богослужіння в приватний будинок свого настоятеля. Для цього сім'я священика звільнила дві великі кімнати, а отець Олексій, матушка та їхні троє дітей зайняли дві менші. Всі троє хлопців сплять тепер на одному дивані. При цьому один із хлопчиків – інвалід, який пересувається на милицях.

Наталя, парафіянка Свято-Покровської громади УПЦ села Мала Любаша

Скажімо так: ми зміцніли у вірі, стали набагато дружніші, дуже добре тут себе відчуваємо. Раніше, бувало, прийдеш до церкви, і починали обговорювати – не в тому прийшов, не так став. А зараз настільки легко і добре... тільки одне бентежить, що ми заважаємо батюшці. Троє дітей, всі сплять на одному ліжку, дитина інвалід, та нікуди діватись. Нам нікуди йти, змушені ходити сюди, батюшка взяв. Нам тут добре, тепло.

Протоієрей Олексій Оніщук, настоятель Свято-Покровської парафії села Мала Любаша

Ми відселили дітей. Це була дитяча кімната, а це передпокій. Ми все звідси намагалися забрати і організували місцевий домовий храм.

Віра Оніщук, дружина настоятеля Свято-Покровської парафії села Мала Любаша

Ви знаєте, важко, дуже важко. Ми вже звикли, а куди нам подітися? Діти сплять на цьому м'якому куточку, він розкладається. Єдине, що нам доставляє незручності, це домашній навчальний процес, оскільки у нас дитина через трагічні обставини, залишилася інвалідом. Тому школа направляє вчителя, він вчиться вдома. Якщо служба припадає на будень, то це дуже незручно. Ми повинні якось переносити, а у вчительки далі свої плани, вона від нас далі йде на уроки. Зараз йде Великий піст, будемо якось викручуватися.

Зараз релігійна громада УПЦ села Мала Любаша щонеділі відвідує богослужіння в будинку священика і люди розуміють, що так довго не може продовжуватися і обговорюють шляхи виходу з ситуації. Думки в суспільстві вирують різні: хтось хоче вже починати зведення церкви, хоча б невеликої; хто включає задню, тому що розуміє, скільки поневірянь потрібно пройти, щоб вибити земельну ділянку, оформити її, зібрати кошти; а хтось досі вірить у справедливість і сподівається на правосуддя, яке вже почало судовий розгляд малолюбашівців щодо церковного конфлікту.

Протоієрей Олексій Оніщук, настоятель Свято-Покровського приходу села Мала Любаша

Ми, звичайно, сподіваємося, що в нашій державі відновиться правовий порядок і законодавство увійде в силу. Адже злочин проходить по цій справі, немов червоною ниткою. Якщо судді візьмуться його розглядати, злочин шукати не доведеться, він на поверхні, тому ми впевнені у позитивному рішенні суду. Але інше питання – чи відбудеться суд? Тому що для нашої держави це справа політична, в ній замішані політики. І судді, наскільки я розумію, не хочуть брати на себе відповідальність приймати таке політичне рішення, тому що всі побоюються за своє майбутнє, побоюються за свою посаду. І ми ходимо по колу з однієї інстанції в іншу. І поки не видно кінця і завершення цих судових процесів.