«Правий сектор» в дії: навіщо розкольникам два чужих храма в Херсоні

Кінець 2017 року ознаменувався початком ще одного храмового протистояння. Цього разу на Херсонщині.

Націоналістична організація «Правий сектор» вимагає передати капеланській службі УПЦ КП два православних храми: св. прав. Феодора Ушакова при Головному управлінні Нацполіції в Херсонській області та свв. 40 мучеників Севастійських при колишньому управлінні ДАІ. Хто за цим може стояти і чому саме зараз?

27 грудня 2017 р. керівник «Правого сектора» в Херсонській області Н. Вотеічкіна направила на ім'я Начальника Головного управління Нацполіції А. Мерікова листа, в якому висловила прохання посприяти передачі вищевказаних храмів Київському патріархату.



У листі йдеться про нібито численні звернення віруючих, які прагнуть бачити ці храми в релігійній організації Михайла Денисенка. Будь-який грамотний юрист обов'язково доклав би до листа список підписів цих самих віруючих. Але цього ми тут не бачимо. Далі пані Вотеічкіна висуває проти УПЦ низку звинувачень:

• «ця релігійна організація є частиною Російської Православної Церкви»;
• «відомі численні факти злочинної співпраці священиків УПЦ МП із російськими окупантами та проросійськими терористами»;
• «активна пропаганда ідей "руського міра"».

Звинувачення настільки стандартні, наскільки ж і безглузді.

По-перше, в тому, що УПЦ «об'єднана з Помісними Православними Церквами через Руську Православну Церкву» (П. 3 Статуту УПЦ) немає нічого ані протизаконного, ані вартого докору. Згідно ст. 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», «Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості». А у випадку з УПЦ навіть немає потреби посилатися на це положення закону. Змінений нещодавно Статут РПЦ абсолютно чітко визначає: «Центр управління Української Православної Церкви розташований в місті Києві» (п. 4 гл. 10 Статуту РПЦ).

По-друге, «факти злочинної співпраці», про які говорить пані Вотеічкіна, не відомі нікому з причини їх повної відсутності. Плітки – так, відомі, факти – ні. Жодного судового рішення, в якому ці «факти» були б встановлені, не існує в природі. Чи не єдина зачіпка у такого роду звинуваченнях намічалась минулого літа, коли ЗМІ розтрубили на весь світ, що нібито два клірика Сумської єпархії УПЦ засуджені за сепаратизм. У дійсності виявилося, що ці особи не мають до кліру УПЦ ніякого відношення і Сумське управління СБУ змушене було принести офіційні вибачення за хибну інформацію.

По-третє, звинувачувати Церкву в пропаганді ідей «руського миру» дуже зручно. Самі ці ідеї ніхто не формулює, ніхто не аналізує, чи хороші вони, чи погані, але всі думають, що це щось жахливе. «Руський мир» давно вже перетворився на такого собі страшного «бабайку», яким лякають дітей. Бездоказовим обвинуваченням у симпатіях до «руського миру» можна нині виправдати будь-яку протиправну діяльність, що ми й бачимо в листі пані Вотеічкіної.

УПЦ не веде ніякої політичної пропаганди ані «руського», ані «американського», ніякого іншого «миру». УПЦ проповідує те, про що говорив апостол Павло: «А ми проповідуємо Христа розп'ятого, для юдеїв – згіршення, а для греків –безумство» (1Кор. 1, 23). І Церква не відмовиться від цього, навіть якщо це одна з «ідей руського миру». Повторюємо, ніякої політичної пропаганди УПЦ не веде. В іншому випадку – фіксуйте та звертайтеся в правоохоронні органи.

Українська влада і ЗМІ не втомлюються асоціювати Україну з Європою. Але ніхто особливо не згадує про таку основоположну європейську цінність, як верховенство права. І ніхто не згадує про ст. 34 Конституції України, яка гарантує свободу думки і слова, а також вільне вираження своїх поглядів і переконань. А ст. 15 Конституції говорить, що ніяка ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова (в тому числі й ідеологія націоналізму).

Але нехтування Конституцією та Законом «Про свободу совісті та релігійні організації» – це ще квіточки. Пані Вотеічкіна своїм листом вчиняє дії, передбачені ст. 161 Кримінального кодексу України, і закликає до того ж полковника поліції А. Мерікова.

«Стаття 161. Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії.

Умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності, або образа почуттів громадян у зв'язку з їхніми релігійними переконаннями, а також пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, інвалідності, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками, – караються штрафом від двохсот до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, абообмеженням волі на строк до п'яти років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого».

Саме під такими діями і підписалась пані Вотеічкіна.

Примітно, що ініціює передачу храмів не Херсонська єпархія УПЦ КП та не її капеланська служба, а «Правий сектор». КПшне «духовенство» нібито ні при чому, але ніби й не проти. Ось як прокоментував дане питання секретар Херсонської і Таврійської єпархії УПЦ КП Іоанн Замараєв: «Щодо згаданих вами каплиць – вони дійсно опікуються духовенством Московського Патріархату. Як я ставлюся до цього? З побоюванням, тому що більшість священнослужителів РПЦ (не всі) є пропагандистами ідеології "руського миру", яка в умовах нинішньої гібридної війни є складовою озброєння країни агресора. Безумовно, для країни і нашого народу було б набагато краще мати свою Помісну Українську Православну Церкву – як здавна й склалось у світовому Православ'ї – в Грузії своя, Грузинська Церква зі своїм патріархом, в Греції – своя, Грецька на чолі з предстоятелем, в Болгарії – своя, в Росії Російська, очолювана Патріархом Кирилом і т. д., а в Україні повинна бути своя – Українська – не нібито – з фальшивими паперами, а істинно Українська. Що стосується вищезазначених храмів – дійсно дивно: як можуть опікувати наших силовиків люди, серед яких повно ревних пропагандистів антиукраїнських настроїв. Проте цей факт не повинен провокувати нашу Церкву Київського патріархату на "похід" проти братів і сестер християн, нехай навіть ті й помиляються».

Знову «бабайка» на ім'я «руський мир». Знову хибна думка про те, що кожна незалежна держава повинна мати незалежну Церкву. А в сухому залишку – дистанціювання від дій «Правого сектора»: «цей факт не повинен провокувати нашу Церкву Київського патріархату на "похід" проти». Здавалося б: чому? Адже раніше Київський патріархат тільки вітав захоплення храмів.

По-перше, ніякої об'єктивної потреби в храмах св. прав. Феодора Ушакова та свв. 40 мучеників Севастійських у Київського патріархату немає. Як повідомив секретар Херсонської єпархії УПЦ протоієрей Максим Тарасенко, «в безпосередній близькості до обласного главку поліції розташовані два храми УПЦ Київського патріархату».



Дійсно, один з храмів Київського патріархату розташований приблизно в 110 метрах, а інший – в 350 метрах від храму УПЦ. Незважаючи на всі переможні запевняння УПЦ КП та лукаво підтасовані соцопитування, КПшні храми відвідує дуже незначне число парафіян, а тим більше на південному сході України. Але ж храми потрібно утримувати, оплачувати комунальні та інші витрати.

А по-друге, і це головне, дану спробу загострення релігійної ситуації слід розглядати не інакше, як в контексті можливих переговорів з Київським патріархатом щодо подолання розколу в українському Православ'ї. Якщо відкинути всі словесні нагромадження у пізньовізантійському стилі, то Звернення «синоду» УПЦ КП з питання переговорів в цілому позитивне. Архієрейський Собор РПЦ також висловився позитивно і навіть сформував комісію для таких переговорів.

І СПЖ, і чимало релігієзнавців та аналітиків висловлювали думку про те, що так званий «покаянний лист» пана Денисенка Московському Патріарху та всі наступні за ним події у Київському патріархаті оголили та загострили боротьбу різних груп впливу всередині УПЦ КП.

Група прихильників пошуку компромісів з РПЦ, завдяки зусиллям якої й з'явився на світ «покаянний лист», мабуть зазнала поразки. Саме такий висновок можна зробити з прес-конференції пана Денисенка 1 грудня 2017 р. Але це лише на перший погляд. Насправді ж позиція цієї групи ґрунтується на об'єктивних факторах. Ідеологія націоналізму і української державності, з якою намертво зв'язала себе УПЦ КП, не має з християнством нічого спільного. Все більше людей починають розуміти, що в Київському патріархаті більше політики, ніж релігії. Власне, це констатує й лідер цієї організації пан Денисенко: «Всі, хто дбає про українську державу, впевнені в тому, що в нашій країні має бути Помісна Українська Православна Церква».

УПЦ КП є саме політичним проектом. А від політики українці вже ой, як втомилися! Причому проектом невдалим. Незважаючи на весь «патріотичний» запал, КПшникам не вдалося залучити на свій бік більшу частину українських православних. Зазнаючи постійних нападок і цькування в ЗМІ, Українська Православна Церква має в два з половиною рази більше парафій, а ченців – більше у 20 разів. На сьогоднішній день вже зрозуміло, що всі спроби якось влізти в сім'ю Помісних Православних Церков через Константинопольський, Єрусалимський або інші патріархати потерпіли повне фіаско.

Заклинання на кшталт «ми не маємо потреби ні в чиєму визнанні», що постійно лунають з вуст представників УПЦ КП, тільки підтверджують політичний характер цієї організації. Адже такий підхід не знайомий Вселенському Православ'ю. 2 000 років Помісні Православні Церкви жили однією сім'єю і взаємно визнавали одна одну. Усі спроби перетягнути в свій патріархат громади УПЦ призводять до прямо протилежного результату: православні віруючі ще більше згуртовуються і допомагають своїм братам та сестрам, що потрапили в біду, замість насильно відібраних храмів будують нові, відкриваються нові парафії (52 лише за 2017 р.).

Над заявами КПшників про те, що віруючі УПЦ масово переходять до них, вже сміються навіть далекі від Церкви люди. Всі ці моменти і змушують помірно налаштованих «ієрархів» з Київського патріархату шукати виходу з наявної ситуації. Але їм протистоять «непримиренні». Поки що в цьому протистоянні рахунок 2:0 на користь «помірних»: РПЦ сказала переговорам «так», УПЦ КП, із купою завважень та витіюватих словесних пасажів, – також «так». З певною часткою впевненості можна припустити, що переговори все-таки розпочнуться у найближчому майбутньому.

А от зірвати їх можуть саме захоплення храмів. Відмову від цієї політики Архієрейський Собор РПЦ назвав кроком до єдності українського Православ'я: «Рішуча відмова від насильства і захоплення храмів, відмова від взаємних звинувачень і докорів, взаємне прощення один одному старих образ – ось ті цілющі способи самопожертви та любові до Христа, якими тільки й може бути відновлено єдність канонічної Церкви в Україні» (з Визначення Освяченого Архієрейського Собору Руської Православної Церкви «Про звернення колишнього митрополита Київського і всієї України Філарета»).

Природно припустити, що «Правий сектор», який у травні підписав з УПЦ КП угоду про співпрацю та взаємодію, орієнтується саме на «непримиренних» і робитиме все, щоб торпедувати можливі переговори з РПЦ. І найбільш доступний та дієвий спосіб для цього – захоплення храмів. Тому можна припустити, що найближчим часом спроби розпалити т. зв. храмове протистояння будуть збільшуватися. Переговори з РПЦ вони можуть якщо не зірвати, то істотно ускладнити, проте такі дії ще більше покажуть людям, що з себе представляє Київський патріархат. «Правий сектор» у простих обивателів однозначно асоціюється з насильством, а УПЦ КП все більше асоціюється з «Правим сектором». Дуже неприваблива асоціація виходить. Саме тому Херсонська єпархія УПЦ КП і не висловлює однозначну підтримку «Правому сектору» в питанні передачі двох херсонських храмів.

А от позиція Української Православної Церкви у храмовому протистоянні абсолютно правильна та виграшна. Православні не вдаються до насильства і всіляко намагаються остудити «гарячі голови» в своєму стані, які, можливо, й не проти відповісти загарбникам їхньою мовою. Натомість УПЦ вдається до молитви, солідарності з тими, хто опинився в біді, роз'яснень своєї точки зору, а також правових інструментів: звернення в судові та правоохоронні органи. І в кінцевому підсумку люди розуміють, на чиєму боці правда.

Читайте матеріали СПЖ тепер і в  Telegram.