Чому Філарет відрікся від покаяння

Після прес-конференції Михайла Антоновича Денисенка, яку він провів під невсипущим наглядом голови свого інформаційного відділу Івана Зорі, стало ясно – покаяння немає, а є окостеніння у гріху розколу. Цитати з його промови говорять самі за себе: «Ніякого покаяння!», «Анафема мене не хвилює!» Тоді навіщо і чому з'явився цей горезвісний «покаянний» лист?

Історію з появою листа на адресу Архієрейського Собору в Москві Денисенко озвучив на самому початку прес-конференції, а ще раніше вона була викладена на офіційному сайті УПЦ КП (який, щоправда, працював з перебоями) та на сторінці у Facebook.

Вибачте за прямолінійність, але постає природне запитання: а на яких ідіотів розрахована вся ця маячня? Хоч одна розсудлива людина може повірити в те, що було озвучено на прес-конференції?

Суть коротко така.

Священноначаліє Московського Патріархату вийшло на пана Денисенка через Руську Зарубіжну Церкву з пропозицією зняти з нього анафему й інші покарання? Маячня чистої води! І на прес-конференції пан Денисенко наголосив, що саме РПЦ обтяжувалась анафемою, накладеною на Денисенка, і ламала собі голову, як би її скоріше з нього зняти. А зняти для того, щоб примиритися з невизнаним ніким розкольницьким угрупованням.

Логіки абсолютно ніякої. Адже Денисенко та іже з ним постійно дорікають Московській Патріархії в потуранні російським імперським амбіціям, через які РПЦ ні за що не хоче давати УПЦ автокефалію. А примирення з розкольниками якраз і буде величезним кроком до цієї автокефалії. Тут Денисенко суперечить сам собі. Навіщо Москві примирятися з КПшниками, якщо це тільки прискорить повне відділення УПЦ?

Давайте уявимо, що РПЦ дозволила Денисенку себе обдурити, повелась на його лист та примирилась з УПЦ КП. Тоді в Україні виникне релігійна структура, більшість членів якої будуть боротися за повне відокремлення від Москви. З політичної точки зору, РПЦ це абсолютно невигідно. Але справа в тому, що ієрархи – як УПЦ, так і РПЦ – це, насамперед, служителі Бога Вишнього, і вони ратують за улікування розколу тому, що дбають про спасіння людських душ, а не про те, хто кому буде підпорядковуватись.

У своїх переговорах з паном Денисенком московські посланці нібито просили його ініціювати процес примирення. Мовляв, ви нам листа з проханням зняти анафему, а ми її швиденько знімемо. Знову ж таки – маячня! Анафеми так не знімаються. 25 років пан Денисенко з усією своєю лже-церквою поливав брудом канонічну УПЦ, захоплював храми, а потім пише листа Архієрейському Собору, і Собор того ж дня знімає з нього анафему? У це хтось може повірити? Якщо б це сталося, РПЦ оголосила б усьому світу, що можна скільки завгодно влаштовувати розколів, а потім просто заявити: «грішний словом, ділом, помислом» – і анафема буде знята, «яко не було». Сподіватися на такий розвиток подій не може навіть клінічний божевільний.

Далі була озвучена версія про те, що Московська Патріархія нібито вела з паном Денисенком переговори про майбутню автокефалію в Україні і під це діло у Денисенка попросили звернення до Собору, щоб зняти з нього анафему. Маячня! Як Московська Патріархія і особисто митрополит Волоколамський Іларіон (Алфеєв) можуть вести переговори про автокефалію з анафематствуваним Денисенком?! Якщо з ким і обговорювати це питання, то зі священноначалієм УПЦ і аж ніяк не з Денисенком.

Питання про автокефалію не могло обговорюватись просто тому, що всередині самої УПЦ прихильників повного відокремлення від РПЦ – меншість. Навпаки, в основному існує згода з тим, що нинішній канонічний статус УПЦ повністю відповідає сьогоднішнім реаліям і спроби його штучно змінити однозначно призведуть до виникнення нових розколів.

А от що дійсно було правдивим в словах Михайла Денисенка, так це зізнання в тому, що УПЦ КП є суто політичним проектом. Про це він розповів дуже докладно і кілька разів підкреслив, що необхідність автокефалії в Україні зумовлена нічим іншим, як державною незалежністю, і навпаки. Тим самим він заявив своїм прихильникам, що очолювана ним структура служить не Богу, а державі.

І знову ж, пан Денисенко намагається нав'язати всім ідеологему, що розкол в Україні точно такий самий, як був свого часу в Болгарії, Румунії, Греції і т. д. Що тамтешні Церкви так само відокремлювались від Константинопольського Патріархату, слідом за незалежністю цих держав від Османської імперії. І що ці розколи були вилікувані саме за тим варіантом, який пропонує він, Денисенко.

Це брехня! Розкол в Україні докорінно відрізняється від усіх тих прикладів, які він навів на прес-конференції. Православна Церква в Україні ніколи не відокремлювалась від РПЦ. Відокремився сам Денисенко від тієї УПЦ, яку він до цього очолював. За ним не пішов жоден правлячий архієрей (!), жоден монастир (!), жодна єпархія (!). Всі Предстоятелі Помісних Православних Церков, до яких він звертався за підтримкою, відмовили йому в цьому.

Те, що сьогодні називається УПЦ КП, – це організація, утворена в 1992 році, шляхом шахрайства, обману і незаконного привласнення грошей та майна УПЦ. Незважаючи на погрози, політичний тиск та насильство, УПЦ в розкол не пішла та зберегла свою єдність з Вселенським Православ'ям. Тому порівнювати УПЦ КП з Румунською, Болгарською чи Польською Церквою абсолютно неправильно. УПЦ КП не може бути прийнята у сім'ю Помісних Церков, тому що в Україні існує канонічна, визнана усіма Церква – УПЦ.

Наступна нісенітниця на прес-конференції. Денисенко звинуватив Архієрейський Собор в тому, що він відкинув його простягнуту руку до примирення, не захотів з ним миритися та використав його лист для того, щоб виставити справу так, ніби Денисенко хоче повернутися в РПЦ.

По-перше, нічого подібного не було. У «Визначенні Освяченого Архієрейського Собору Руської Православної Церкви "Про звернення колишнього митрополита Київського і всієї України Філарета"» немає ані слова про приєднання УПЦ КП до РПЦ. І простягнуту нібито філаретівську руку ніхто не відкидав. Навпаки, у Визначенні сказано: «Після гірких двадцяти п'яти років незлагоди, насильства, взаємної неприязні, образ та неладів, що виникли в українському Православ'ї та українському суспільстві в результаті розколу, з'являється, нарешті, можливість встати на шлях відновлення єдності».

І тут же для того, щоб пройти цей шлях відновлення єдності, була створена Комісія, якій доручено вступити з Денисенком в переговори. Тобто виходить, що пан Денисенко образився на те, що Архієрейський Собор не зняв з нього анафему в день оголошення листа? Але ж це було від самого початку неможливо! І від подальших переговорів він також відмовився. Саме такий зміст мають його слова про те, що переговори можуть йти тільки про створення автокефальної Церкви в Україні.

Загалом, виходить нісенітниця. 30 листопада на Архієрейському Соборі оголошується «покаянний» лист. Собор сприймає його позитивно і готовий до переговорів. Тут же в таборі УПЦ КП починається істерика. Сиплються спочатку заяви про те, що ніякого листа не було. Потім, коли факт приховати стало неможливо, говориться про те, що він зовсім не покаянний. Слідом за тим з'являється версія про те, що це Патріарх Кирил звернувся до Денисенка з цією ідеєю через РПЗЦ.

На наступний день ця версія слово в слово озвучується Денисенком під пильним наглядом Івана Зорі. Сам Зоря сидить червоний, невиспаний, витирає піт з чола та щохвилини скидає телефонні дзвінки. Нервує, як би його підопічний не сказав щось не те. Але підопічний говорить, як було умовлено. А попереду у Денисенка ще виправдання перед можновладцями, яких він мало не підставив, перед радикалами з екстремістських організацій та перед своїми адептами. Постає запитання: навіщо він взагалі написав цього листа? Глава суперпатріотичної конфесії пише листа Церкві «держави-агресора». Навіщо так себе дискредитувати? Щоб потім виправдовуватись? Щось тут не те!

Пропонуємо свою версію подій.

По-перше, Денисенко дуже не хоче йти в світ інший із накладеною на нього анафемою, як би він не намагався переконати всіх у тому, що вона для нього нічого не значить.

По-друге, каятися в розколі і тим самим втратити обличчя він не хоче також.

По-третє, в оточенні Денисенка активно готуються до його відходу з життя.

По-четверте, в ході цієї підготовки в самій УПЦ КП формуються різні групи, які по-різному бачать подальший хід подій.

Одна з цих груп налаштована на примирення з канонічною Церквою і підштовхує до цього Денисенка. Інша, навпаки, стоїть на непримиренних позиціях і сподівається на те, що за допомогою державного тиску, а також підтримки націонал-радикалів їм вдасться схилити УПЦ до об'єднання на умовах розкольників.

Той перформанс, який ми спостерігаємо, є не що інше, як результат цієї внутрішньоКПшної боротьби різних груп впливу. Спочатку напередодні Архієрейського Собору в Москві група «голубів» (назвемо їх так) пропонує Денисенку використати цей момент для початку примирення з Церквою. Ці люди ініціюють контакти з Московською Патріархією через РПЗЦ і отримують прихильну відповідь. Тобто на цьому етапі вплив «голубів» на Денисенка домінує. В результаті він пише 16 листопада лист на адресу Архієрейського Собору. Лист написаний дуже обтічно та дозволяє трактувати його як в ту, так і в іншу сторону.

Він озвучується на Соборі і отримує ту прихильну відповідь, яку, ймовірно, і проговорювали на перемовинах між УПЦ КП та Московською Патріархією, які проходили без їх афішування. І тут відбувається інформаційний вибух. Вся ця історія отримує різко негативний відгук з боку політичного керівництва України. Адже звернення Денисенка до Московського Собору дискредитує всю ідеологему боротьби з Росією, «русским миром», «руською агресією» і т. п. Ця різко негативна реакція також не афішується, але саме вона дає можливість групі «яструбів» різко збільшити свій вплив на пана Денисенка. Всередині Київського патріархату все стає з ніг на голову. В авральному порядку створюється казка, що не витримує ніякої критики, про те, як Патріарх Кирил мріє зняти з Денисенка анафему, яка й озвучується на прес-конференції. Лунають слова про те, що жодних переговорів, крім як про автокефалію, вестися не будуть.

Це означає зрив усіх тих попередніх домовленостей, які, ймовірно, були досягнуті на невідомих широкому загалу переговорах. Прес-конференція повністю дезавуює лист Денисенка. «Яструби» тріумфують!

Які ж можуть бути наслідки всього цього?

По-перше, це віддалення від Денисенка всіх представників групи «голубів». В результаті ми можемо незабаром почути про перехід окремих КПшних «ієрархів» в інші конфесії.

По-друге, це зміцнення «яструбів» та радикалізація риторики на адресу УПЦ, збільшення підтримки антицерковних законопроектів та збільшення загрози захоплень храмів.

По-третє, це заморожування на якийсь час навіть закулісних переговорів про врегулювання розколу. Адже нинішні були так різко зірвані зусиллями групи «яструбів».

Це в короткостроковій перспективі. У більш віддаленій посилення в УПЦ КП прихильників врегулювання розколу, так званої групи «голубів», неминуче, оскільки обумовлене об'єктивними причинами. Лише на патріотичній риториці виїжджати вже неможливо, а з релігійної точки зору, УПЦ КП – це ніяка не Церква, а розкольницька спільнота, що й підтверджують усі Помісні Православні Церкви. Причому чим далі, тим чіткіше та голосніше. Перспективи визнання з їхнього боку хоч якогось канонічного статусу для УПЦ КП тяжіють до нуля. УПЦ все більш твердо відстоює свої релігійні права як всередині держави, так і на міжнародному рівні. Захоплення храмів насправді дискредитують УПЦ КП в очах і суспільства, і міжнародних організацій, включаючи ООН.

Якщо не відбудеться ніяких екстраординарних подій, УПЦ КП розділиться на «непримиренних», які стануть ще більш радикальними й агресивними, та тих, які в кінцевому підсумку принесуть покаяння і возз'єднаються з Церквою.

І ще один сумний підсумок. Поки пан Денисенко ще не відкрив свої уста на прес-конференції, всі православні затамували подих в очікуванні дива – покаяння. В це мало хто вірив, але у більшості жевріла надія: а раптом!

Дива не сталося. «Ніякого покаяння!» – відрізав пан Денисенко. Але ж сам-то він чудово знає, що вчинив розкол і що каятися треба. Це наочна ілюстрація того, про що писали багато святих отців і подвижників благочестя. Що не варто заколисувати себе тим, що покаятися можна завжди, хоч в останній момент життя. Каятися треба не відкладаючи. Тому що може настати момент, коли людина захоче принести покаяння, але вже не зможе. Те оточення людей, яке вона створила навколо себе, ті ідеї, символом яких вона стала, та гординя, яку вона у собі виплекала, не дозволять їй зробити цього.

Саме так і сталося з письменником Львом Толстим. Незадовго до смерті він приїжджав в Оптину пустинь, збирався прийти в Іоанно-Предтеченський скит, але не прийшов. Скитоначальник преподобний Варсонофій Оптинський поїхав до нього на станцію Астапово, де Толстой вже був при смерті, з метою все ж спробувати примирити письменника з Церквою. У нього були запасні Святі Дари, і він отримав інструкцію: якщо Толстой хоча б пошепки йому на вухо скаже лише одне слово «каюсь», він має право його причастити. Але святого Варсонофія не пустили до Толстого люди, для яких Лев Миколайович був символом, іконою створеного ним самим толстовства, і вони не могли допустити, щоб він в останній момент відмовився від своїх заблуд.

Так і Михайлу Денисенку, який, може, в глибині душі і хотів принести покаяння, не дали цього зробити люди, які з цим втрачали б свою владу, свої амбіції та свою ідеологічну базу.

Але поки людина жива, жива надія. Можливо, Михайло Денисенко все ж прошепоче це рятівне слово: каюсь.

Читайте матеріали СПЖ тепер і в Telegram.