Дотримання прав віруючих: як це робиться в Європі
Ставши незалежною державою та обравши європейський демократичний шлях розвитку, Україна зобов'язалась дотримувати права своїх громадян. У тому числі і в такій сфері, як свобода совісті та віросповідання.
На цьому шляху ще належить позбутися пережитків радянсько-комуністичної системи, а допомогти в цьому може європейський досвід демократичних перетворень та західна правова культура. На наш погляд, українським чиновникам не потрібно винаходити велосипед, а необхідно звернутися до тих зразків побудови державно-церковних відносин, які перевірені десятиліттями.
На наше прохання про європейські принципи захисту прав релігійних організацій розповів правозахисник, член ради директорів міжнародної правозахисної організації Human Rights Advocacy Олег Денисов.
В Європі захищають право архієрея на управління парафіями
Демократичні суспільства та законодавство багатьох країн визнає і захищає право єпископа практично одноосібно створювати і управляти всіма парафіями своєї релігійної конфесії на певній території. Єпископ також має право виключати члена громади з її складу.
Те ж саме стосується і права розпорядження церковним майном.
Так склалося історично. Ні православні релігійні організації, ні католицькі, ніколи не передбачали права парафіян розпоряджатися церковним майном.
Ієрархічна структура обох конфесій формувалася згідно з церковними канонами, які передбачали безмежну і незаперечну владу єпископа над усіма парафіями, довіреними йому на його території.
Згідно з 38-м Правилом Святих Апостолів, «єпископ нехай піклується всім церковним майном і розпоряжається ним як Божий наглядач».
41-е Правило Святих Апостолів проголошує: «Наказуємо єпископові мати владу над церковним майном. Якщо ж дорогоцінні людські душі повинні бути йому доручені, то тим більше про гроші треба заповісти, щоб він ними розпоряжався за своєю владою».
Давні коментарі до зазначених правил підтверджують статус архієрея як єдиної фігури, що має владу в церковному управлінні.
Що стосується Європи, то Католицька Церква у Середньовіччі дотримувалась доктрини «двох мечів», згідно з якою обидві влади, церковна та державна, одна безпосередньо, а інша опосередковано, мали своїм джерелом римського єпископа. Світські правителі в середньовічному Римі вважалися васалами папи, які мали право не тільки коронувати імператорів і королів, але й позбавляти їх престолів.
Католицька доктрина про світське верховенство пап, про їх абсолютну церковну і світську владу надала можливість отримати папському престолу монархічну владу. В сучасний період, як відомо, Ватикан є окремою державою і має відповідні дипломатичні та міжнародні імунітети.
У європейському суспільстві, США та інших країнах, в яких не панувала радянська і комуністична ідеологія, Церква зберегла свою канонічну структуру. Саме тому католицькі і православні парафії за кордоном практично повністю юридично підкоряються владі архієрея, папи або кардиналів.
Приклади такої влади можна побачити в статутах релігійних організацій Латвії.
Згідно зі статутами Римсько-католицьких конгрегацій (Рига, Латвія), православним собором Риги та статутом Ризької єпархії Латвійської Православної Церкви, архієрей має практично необмежені права з управління парафіями та церковним майном.
Наприклад, архієрей католицької конгрегації (громади) в Латвії має право «вільно звільняти» її керівника. Всі операції з церковною нерухомістю вимагають письмового дозволу архієпископа. Положення (статут) про конгрегацію, а також зміни та доповнення до нього теж затверджує архієпископ.
Він може прийняти рішення й про розпуск або реорганізацію конгрегації. При цьому її майно після врегулювання всіх зобов'язань переходить до римо-католицької курії Риги.
Як бачимо, ніяких референдумів. Виключно архієрейська вертикаль влади.
Ті ж самі права архієрея містяться і в статуті православного кафедрального собору Риги.
Всі члени зборів собору знаходяться під владою архієрея єпархії, який має «канонічне право керувати собором». Єпархіальний архієрей також призначає та звільняє керівника собору своїм письмовим наказом.
Призначення членів ради собору відбувається тільки після затвердження архієрея, який може змінювати склад ради або розпускати її. А в разі необхідності може одноосібно формувати її склад.
«Всі храми собору, молитовні будинки, каплиці, православні кладовища, рухоме і нерухоме майно, у тому числі отримані від імені собору, є власністю ЛПЦ».
Як і в католицьких громадах, всі операції з нерухомістю здійснюються виключно з письмової згоди єпархіального архієрея.
Нарешті, статут Латвійської Православної Церкви однозначно висловлюється з приводу повноважень архієрея створювати та ліквідовувати церковні громади, а також змінювати їхні статути: «Тільки архієрей єпархії своїм письмовим розпорядженням дозволяє і затверджує створення єпархіальних церков і установ та має право за своїм розпорядженням реорганізувати або ліквідувати єпархіальну церкву або владу. Тільки письмовий наказ архієрея єпархії є підставою для реєстрації або зміни статутів єпархіальної церкви чи установи». А «в разі ліквідації, відділення єпархіальної церкви або установи чи будь-якого іншого роду події, рухоме та нерухоме майно (в тому числі не записане на ЛПЦ) переходить у володіння, власність і розпорядження Єпархії».
У зв'язку з цим виникає логічне питання: як же вийшло так, що українське законодавство йде врозріз з європейською практикою державно-церковних відносин?
Відповідь на це питання проста.
Поява парафій з сучасними правами парафіяльних зборів є наслідком свідомого руйнування канонічної структури Православної, Католицької та інших конфесій в цілому по всій країні радянською владою!
Третя стаття постанови Всесоюзного Центрального Виконавчого Комітету і Ради Народних комісарів від 8 квітня 1929 року «Про релігійні об'єднання» ввела визначення поняття релігійної спільноти, яке так і залишилось незмінним до наших днів: «Релігійною спільнотою є місцеве об'єднання віруючих громадян, які досягли 18-річного віку, одного і того ж культу, віросповідання, напряму або толку, в кількості не менше 20 осіб, які спільно об'єдналися для задоволення власних релігійних потреб».
До моменту появи цього положення жодна парафія не створювалась шляхом об'єднання громадян, тобто «знизу», хоча майбутні парафіяни могли просити єпископа надати дозволи на будівництво храму, надати священика, але ніколи до цього часу створення парафії не передбачало волевиявлення засновників – фізичних осіб.
В Європі захищають релігійні організації від рейдерських атак
Законодавство жодної розвиненої країни не надає особам, які не включені до складу органів управління приходу, повноваження бути присутніми на зборах, а тим більше голосувати з питань, що стосуються релігійного життя конкретної організації.
У розвинених країнах ЄС і США людина не може стати членом конкретної релігійної громади, не виконавши певних вимог і не отримавши на це згоди від засновників та інших членів громади. Іншими словами, без згоди самої релігійної організації людина не може увійти в неї, навіть якщо вона «ідентифікує себе з цією релігійною громадою або періодично бере участь в її «релігійному житті».
Міжнародне право, а також законодавство ЄС і США надають людині право вільно ідентифікувати себе з будь-якою вірою. Але це право не впливає на долю юридичної особи.
Можуть виникати й спірні ситуації, коли частина віруючих тієї чи іншої громади бажають змінити свою канонічну підлеглість разом з майном всієї релігійної громади.
З метою вирішення цих питань статути релігійних громад розвинених країн містять положення, що захищають права членів релігійної громади, які не бажають змінювати канонічну підлеглість і вважають за потрібне залишитися у складі громади, членами якої вони є.
Аналіз статутів католицьких, православних статутів та інших релігійних конфесій країн ЄС і США дозволяє зробити висновок про те, що вони захищають права осіб, які не бажають змінювати канонічну підлеглість і хочуть залишитися в складі початкової конфесійної приналежності.
Віруючі, які бажають змінити канонічну підлеглість, можуть реалізувати своє бажання єдиним способом – вийти зі складу релігійної громади та створити нову релігійну організацію або сповідувати іншу віру самостійно.
Тобто право на зміну канонічної підлеглості в країнах ЄС і США реалізується виключно шляхом надання можливості створити нову юридичну особу.
Єдиний виняток з цієї ситуації – одностайне бажання всіх парафіян змінити канонічну підлеглість за згодою правлячого єпископа (архієрея) на це.
Статути закордонних релігійних організацій містять жорсткі положення щодо фіксованого членства, коли людина має право голосувати на зборах, тільки якщо вона виконала певні процедури – пройшла співбесіду, заповнила бланк встановленого зразка, була прийнята до складу парафіяльних зборів і т. д.
Також має значення той факт, що членство будь-якої особи може бути припинено за рішенням настоятеля або архієрея у разі, якщо член не дотримується норм статуту, не відвідує богослужіння або не бере участі в таїнствах. А також у разі, коли він перестає визнавати обов'язковість статутних положень конкретної конфесії.
Зокрема, згідно з пунктом 6 секції 5 Статуту Православної Церкви в Америці, членом парафії вважається парафіянин, який має вік не менше 18 років, «бере участь у таїнстві Сповіді, принаймні, один раз на рік на даній парафії або, за згодою парафіяльного священства, в іншому місці», «приймає Святе Причастя як мінімум один раз на рік на даній парафії», «є прихожанином протягом періоду, встановленого єпархіальним архієреєм, і виконує фінансові зобов'язання, як це встановлено Все-Американською Єпархіальною Радою та парафією».
Членство у голосуванні може бути припинено, якщо ці критерії не дотримані!
Парафіяльна рада веде і перевіряє офіційний реєстр загальних зборів парафії і голосуючого членства.
Згідно зі статутом православної Покровської парафії в Гельсінкі (Фінляндія), членом громади може стати хрещений у православній вірі, якщо він заповнює бланк встановленого зразка. Нових членів приймає настоятель парафії через співбесіду.
При цьому член парафії не має права одночасно бути членом кількох православних парафій чи інших релігійних об'єднань.
Згідно зі статутом парафії Харизматичної Католицької Церкви (Естонія), в якості членів парафіяльної ради приймаються хрещені особи на підставі особистої заяви. А членство в Церкві затверджує рада парафії!
Член же Церкви, який порушував, ігнорував традиції або відлучався від діяльності упродовж тривалого часу, може бути виключений зі списку членів конгрегації за рішенням ради.
Згідно зі статутом Ризької єпархії (Ризького православного кафедрального собору Різдва Христового) Латвійської Православної Церкви, порядок прийняття і виходу членів собору, їхніх прав та обов'язків регулює Положення, затверджене Каноном Православної Церкви, правлячим архіпастирем та Синодом.
Статут парафії Ланкастера Грецької Православної Церкви Америки встановлює жорсткі правила голосування в зборах.
«Парафіяльна Загальна Асамблея традиційно проводиться в першу або другу неділю грудня. Дата зборів встановлюється Парафіяльною Радою і повідомляється парафіянам не менш ніж за 14 днів до їх проведення. Тільки парафіяни, які мають добру репутацію, визначені як виконуючі управлінські функції... можуть відвідувати і голосувати на Соборних Зборах».
«Кворум для Соборних Зборів має бути 75 членів, що перебувають у гарному положенні (in good standing)».
Таким чином, згадані вище норми статутів релігійних організацій країн ЄС і США з розвиненими правовими системами встановлюють жорсткі норми, захищаючи склад засновників і членів парафії від рейдерських захоплень шляхом зміни канонічної підлеглості всупереч волі членів релігійної громади.
Потрібно розуміти, що релігійні організації за кордоном – це закриті суспільства, які або взагалі не надають права управління парафією членам релігійної громади, як це заведено в католицьких конгрегаціях, або надають їх тільки особам, які включені в список громади і пройшли попередні процедури обрання або включення до складу парафії.
І навіть у цьому випадку духовне керівництво – правлячі архієреї – мають право змінити склад парафіяльних зборів та ветувати рішення на рівні парафії. Така структура управління складалася століттями і визначається канонами релігійних установ.
Висновки
У світлі правової практики розвинених західних країн можна зробити висновок, що ідеї, політика та дії українських чиновників, зокрема голови Департаменту у справах релігій та національностей Мінкульту Андрія Юраша, не відповідають цивілізованим моделям державно-церковних відносин і є продовженням тоталітарних практик минулого століття.
Читайте матеріали СПЖ тепер і в Telegram.
