7 тез про автокефалію для української Церкви

Митрополит Месогейський і Лавреотікійський Миколай (Хаджиніколау) – один з найавторитетніших архіпастирів і богословів не лише Елладської Церкви, але й всього Православ'я. Його недавнє інтерв'ю щодо української автокефалії викликало широкий резонанс у релігійному середовищі.

Окремі ЗМІ навіть спробували зобразити владику Миколая ворогом автокефалії. Проте навіть поверхневий аналіз інтерв'ю показує, що митрополит говорить не про негативність автокефалії як такої, а про неприпустимість тих методів, якими її намагається пролобіювати українська влада.

СПЖ проаналізував сім головних тез інтерв'ю елладського ієрарха, які слід намотати на вус президенту, депутатам та іншим авторам листів до Вселенського Патріарха про дарування Україні автокефалії.

1. Церква не від світу цього. Її місія в світі – з'єднувати людей з Христом

«Церква дає можливість будь-якій людині, незалежно від її культурного рівня і національності, наблизитися до Господа та з'єднатися з Ним».

З цього первинного розуміння природи Церкви кожній людині слід формувати свою точку зору на всі процеси, що відбуваються і всередині Церкви, і коло неї. Церква не від світу цього, але вона виконує свою місію в світі, в конкретних історичних умовах. Вона взаємодіє і з державою, і з суспільством, і з різними громадськими інститутами. Ця взаємодія часом буває складною, часом ворожою з боку світу. І спадкоємцям святих апостолів – архієреям Божим – інколи доводиться приймати дуже непрості рішення.

Приміром, святителю і сповіднику Патріарху Тихону (Белавіну) доводилося приймати доленосні для Церкви рішення в умовах відкритих гонінь з боку безбожної влади, коли кров новомучеників вже текла рікою. Але й тоді, і в усі інші часи критерієм для правильних рішень було те, про що сказав митрополит Миколай: все, що сприяє єднанню людини з Христом має бути прийнято, все, що перешкоджає цьому, – відкинуто.

2. Церква єдина і неподільна

«Ми говоримо, що віруємо в Єдину Святу Соборну і Апостольську Церкву. Слово "соборна" означає, що Церква охоплює всіх людей всього світу упродовж всього часу її існування. <...> Церква вміщає у собі історію, весь світ, всі цивілізації, всі народи, серед яких ми не виділяємо окремі, чи то росіяни, греки або англійці. Всі єдині. Церква Єдина. <...> Звичайно, ми говоримо Українська Церква, Руська Церква, Елладська Церква, але це не зовсім вірно з богословської позиції. Є Одна Єдина Церква».

Думка про те, що в світі існує певна кількість незалежних одна від одної Помісних Церков, у корені невірна. Митрополит Миколай говорить про те, що наше звичне найменування Помісних Церков – Константинопольська, Елладська, Кіпрська, Єрусалимська – це просто данина загальноприйнятій лінгвістичній формулі, до якої ми всі звикли. Дійсно, з богословської точки зору правильніше було б говорити: Церква Христова на Кіпрі, в Єрусалимі, Антіохії. Зовнішня форма існування такої Церкви може бути різна: автокефалія, автономія, екзархат, митрополичий округ тощо, але суть залишається незмінною – це Церква Христова, єдина і неподільна.

Кожен християнин має відчувати себе членом цієї Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви, з'єднаним з усіма іншими християнами у Христі Іісусі Господі нашому. Саме про це говорить митрополит Миколай: «Я не просто митрополит лише своєї Лавреотікійської єпархії тут, у Греції. Якщо я член Вселенської Церкви, я повинен молитися не лише за християн Греції. Я молюся за Сирію, християн арабського світу, Близького Сходу. І я молюся за Україну».

Нерозуміння природи Церкви і взаємовідносин між Помісними Церквами дуже часто відбувається через те, що на Церкву накладають шаблон держави та міждержавних відносин. А це абсолютно неправильно. Автокефальна Помісна Церква – це зовсім інше, ніж незалежна суверенна держава, зі своїми внутрішніми справами і принципом невтручання у них.

Помісні Церкви, насправді, дуже залежать одна від одної, причому в найважливіших речах: віровченні, канонічному устрою, богослужінні.

Віровчення – це справа всієї Церкви, причому не лише тієї, яка існує на даний момент, а всієї Церкви в її позачасовому вимірі. Якщо, наприклад, у будь-якій Помісній Церкві виникне єретичне вчення, на нього відреагують усі Церкви. Бо чистота віри – це справа всіх. Тут зовсім не пройде принцип: «ми автокефальні, незалежні, і це наша внутрішня справа».

Канонічний устрій – це теж справа всіх. Наприклад, скрізь існують три ступеня священства: дияконство, ієрейство та єпископство. Кожна Церква сама вирішує, кого висвячувати в ту чи іншу ступінь, але Церква не може змінити сам устрій цих ступенів, не може змінити канонічні права кожного ступеня або придумати якусь четверту чи п'яту ступінь. Також кожна Церква сама вирішує питання про межі єпархій та поставлення правлячих архієреїв, але вона не може змінити сам єпархіальний принцип устрою Церкви.

Те ж саме можна сказати й щодо багатьох інших питань: таїнств, чернецтва, повноваження єпископів і пресвітерів, канонічних дисциплінарних покарань і т. д. Вони однакові для всіх. Будь-яка зміна в цій сфері вимагає загальної згоди.

Рукоположення, Хрещення та інші таїнства, звершені в одній Помісній Церкві, визнаються дійсними в будь-який іншій. І навпаки, заборона в священнослужінні, позбавлення сану, анафема, накладені в одній Церкві, визнаються усіма. Священноначаліє Помісної Церкви, в якій з'являється якесь розкольницьке угруповання, інформує про це інші Помісні Церкви та вказує, які канонічні покарання були накладені на розкольників.

Так було і в 1992 році, коли Патріарх Алексій II направив Предстоятелям усіх Помісних Церков листа з викладом подій філаретівського розколу. У відповідь Предстоятелі висловили згоду з засудженням Філарета і висловили підтримку митрополиту Володимиру (Сабодану), обраному Предстоятелем УПЦ на Харківському Соборі 1992 року.

В історії Церкви бували випадки, коли Предстоятелі однієї Помісної Церкви відновлювали (тобто висвячували) єпископат в іншій Церкві. Наприклад, у 1596 році більшість єпископів Київської митрополії ухилилися в унію з Римом, яка потім стала насаджуватись з надвеликим насильством і жорстокостями серед православного населення. Двоє єпископів, що залишилися вірними Православ'ю, – львівський Гедеон (Балабан) та перемишльський Михаїл (Копистенський) – померли відповідно в 1607 і в 1612 рр. І для відновлення православної ієрархії на нашій землі до Києва прибув не Вселенський Патріарх Тимофій II Мармарінос, а, за його дорученням, – Єрусалимський Патріарх Феофан III. Це демонструє дуже тісне спілкування між Помісними Церквами.

Також святе миро, яке використовують у таїнстві Миропомазання, може передаватись від однієї Помісної Церкви до іншої. У різні історичні періоди Болгарська Церква отримувала миро від Руської Церкви, Румунська – від Константинопольської і т. д. Сьогодні автокефальна Елладська Церква отримує святе миро від Константинопольської.

Богослужіння у всіх Православних Церквах також однакове, і ніхто не може на свій розсуд змінювати чин літургії чи інших богослужінь.

3. Автокефалія – не самоціль, а лише засіб для кращого виконання церковної місії на землі в конкретних історичних умовах

«Автокефалія важлива в тому випадку, якщо вона полегшить пастирське піклування та допоможе людям набувати святість, якщо без автокефалії неможливе повноцінне церковне життя. Однак для будь-якої релігійної спільноти важливі передусім святість і, звичайно, єдність. <...> Якщо ж автокефалія сприятиме святості, єдності Церкви, тоді автокефалія доречна».

Всім прихильникам української автокефалії слід замислитись над питанням: а для чого ця автокефалія необхідна? Чи стануть пастирі більше дбати про спасіння своєї пастви? Чи стануть віруючі більше молитись, постити? Чи будуть вони більше творити добрих справ, любити своїх ближніх? Може, з проголошенням автокефалії люди будуть більше дослухатись до себе, стежити за своїми думками, словами, вчинками? Може, вони заглибляться у творіння святих отців і стануть докладати їх настанови до свого життя? Може, до монастирів потягнуться ті, що бажають чернечого житія? Може, при автокефалії у родинах буде більше любові між подружжям? Зменшиться кількість розлучень, покинутих дітей?

Якщо так, то навряд чи в Україні знайдуться противники автокефалії. Якщо ж ні – варто подумати про те, а до чого в реальності може призвести проголошення автокефалії. А призвести воно може до конфлікту з іншими Помісними Православними Церквами і насамперед з Руською. Розкольницькі угруповання існують у багатьох Церквах, і українська автокефалія буде тільки заохочувати це негативне явище. До речі, світською мовою це називається «сепаратизм». Тому ідею автокефалії в Україні в даних історичних умовах не підтримують не лише в РПЦ, але й в багатьох інших Церквах. Тож прихильники автокефалії мають враховувати ризик того, що автокефальна Церква в Україні може зіштовхнутися з канонічним невизнанням з боку принаймні деяких Помісних Церков. І у зв'язку з цим митрополит Миколай висуває наступну тезу.

4. Автокефалію не слід проголошувати, якщо існує ризик її невизнання

«Я б ніколи не прагнув отримати автокефалію, якщо б це могло розірвати єдність Церкви і порушити її зв'язок з Вселенською Православною Церквою. <...> Якщо автокефалія призведе до розриву Тіла Церкви, в такому разі Україні не потрібна автокефалія».

Хаджиніколау наголошує, що якщо існує ризик руйнування зв'язку зі Вселенським Православ'ям, автокефалію в жодному разі не слід проголошувати. Необхідно терпляче дочекатися згоди всіх Помісних Церков у цьому питанні. Але головне навіть не це, головне – наступна теза.

5. На автокефалію повинна бути воля Божа

Саме воля, а не попускання Боже.

«Автокефалію не захоплюють силою, а отримують по милості Божій».

На жаль, в Україні автокефалію просувають саме силовими методами, як на рівні законодавства (у вигляді антицерковних законопроектів), так і на рівні прямого фізичного насильства (у вигляді захоплень храмів). Тут же можна згадати і про політичний тиск, і про брудну інформаційну кампанію в ЗМІ проти Української Православної Церкви. Як це все далеко від вимолювання милості Божої, про яку говорить митрополит Миколай!

6. Єдність віри сприяє розв'язанню політичних конфліктів

«Відомо, що відносини України з Росією зараз досить напружені. Але, тим не менш, хіба не правильно буде задекларувати єдність між Українською та Руською Церквою? Незважаючи на проблеми політичного характеру, які вносять розділення, в них є спільна віра, яка їх об'єднує».

Митрополит Миколай не закриває очі на існуючу реальність і відверто говорить про те, що сьогодні між Україною та Росією немає дружніх стосунків. Є політичне протистояння. Парламент України взагалі визнав Росію «державою-агресором». Але в будь-якому випадку канонічна єдність між Українською та Руською Православними Церквами сприяє подоланню конфлікту. І це дійсно золоті слова митрополита Миколая. Релігійна єдність завжди в історії сприяла вирішенню конфліктів. Релігійне відокремлення, навпаки, сприяло розпалюванню війни. Згадаймо Візантію, яка проводила політику християнізації варварських народів, тим самим забезпечуючи мирні відносини з ними. Тут інтереси Церкви і держави збігались.

Навпаки, релігійні поділи дуже часто приводили або сприяли виникненню збройних конфліктів. Можна згадати гуситські війни в Чехії в XV столітті, гугенотські у Франції в XVI і т. д.

Таким чином, митрополит Миколай дає зрозуміти, що відокремлення Української Православної Церкви від Руської в умовах напружених відносин між нашими державами лише підкладатиме дров до жару та сприятиме поглибленню конфлікту. Навпаки, збереження канонічної єдності виконуватиме миротворчу роль і сприятиме припиненню протистояння. Кажучи прямо, українська автокефалія в сьогоднішніх умовах грає на руку представникам так званої «партії війни», які не хочуть мирного врегулювання конфлікту на Донбасі, а бажають війни до переможного кінця, не рахуючись ні з якими жертвами та руйнуваннями.

І остання, дуже важлива теза.

7. Автокефалія – це питання не політичне і не державне, а виключно духовне

«У будь-якому випадку відповідь на це питання лежить не в дипломатичній, а в духовній площині».

У зв'язку з цим постає запитання. А ініціатори автокефалії – Петро Порошенко, Володимир Гройсман, Андрій Парубій та інші – взагалі розуміють, що таке духовна площина і чим вона відрізняється від громадської, політичної, національної? Скільки вони не виголошували промов та виступів на тему автокефалії, з їхніх вуст не пролунало жодного аргументу, який можна було б назвати духовним. Ці аргументи лежать у зовсім інших площинах:

• державній: незалежній державі – незалежну Церкву;
• національній: український народ має право на свою Церкву;
• військовій: Церква не повинна мати «керівний центр» у «державі-агресорі».

Ось така от зовсім не духовна площина!

Певно, нам усім варто прислухатися до слів митрополита Миколая (Хаджиніколау), адже «Дім будується мудрістю, і розумом ставиться міцно, а через пізнання кімнати наповнюються усіляким маєтком цінним та приємним» (Прип. 24:3-4).

Читайте матеріали СПЖ тепер і в Telegram.