10 кроків від Христа: погані уроки протестантизму

Є простий та ефективний спосіб структурувати інформацію за принципом «10 найкращих...», «5 найзатребуваніших...», «8 причин...» і т. ін. Читачу або глядачу подібні міні-рейтинги дозволяють оперативно та зручно отримати витяги з моря інформації з тієї чи іншої теми. А ще вони наочно демонструють, що є головним для тих, хто ці рейтинги складає.

СПЖ проаналізував добірки, які регулярно складає та публікує на протестантських ресурсах президент і виконавчий директор видавництва Life Way Christian Resources Том Райнер. Навіть поверхневий аналіз змушує замислитися про шлях в нікуди, яким йдуть протестанти і від якого нам, православним, необхідно бігти як від вогню.

Як говорити з прихожанами

1. «Я тебе люблю».
2. «Мені б хотілося, щоб Бог дозволив мені служити на цій посаді довго».
3. «Я буду хорошим керівником».
4. «Я готовий слухати».
5. «Я буду доносити інформацію чітко та прозоро».
6. «Я буду молитися».
7. «Я зосереджуся на проповіді».
8. «Я буду благовістити».
9. «Буду піклуватися про вас».
10. «У мене не буде любимчиків».

Сім фраз з десяти починаються зі слова «я». В інших трьох воно розуміється в контексті. У будь-якої людини з адекватним християнським світоглядом це викликає закономірне питання: «А де ж тут Спаситель – Іісус Христос? Де Царство Боже? Де покаяння?»

Наприклад, про проповідь Іоанна Хрестителя сказано так: «Тими ж днями приходить Іван Хреститель, і проповідує в пустині Юдейській, та й каже: покайтесь, бо наблизилось Царство Небесне» (Мф. 3:1-2).

Так само проповідував і Христос: «Із того часу Іісус розпочав проповідувати й промовляти: Покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне» (Мф. 4:17).

Апостол Петро у своїй першій проповіді відразу ж після зішестя Святого Духа говорив: «Мужі ізраїльські, послухайте ви оцих слів: Іісуса Назарянина, Мужа, що Його Бог прославив вам силою, і чудами, і тими знаменами, що Бог через Нього вчинив серед вас, як самі ви те знаєте, Того, що був виданий певною волею та передбаченням Божим, ви руками беззаконників розп'яли та забили; та Бог воскресив Його, пута смерти усунувши, вона бо тримати Його не могла» (Дії 2:22-24).

Апостол Павло відразу ж після свого звернення на шляху в Дамаск «іще більше зміцнявся, і непокоїв юдеїв, що в Дамаску жили, удоводнюючи, що Той то Христос» (Дії 9:22).

Як далеко від усього цього те, чого вчить протестантських пасторів Том Райнер!

Всі, хто колись бував на співбесіді з прийому на роботу в іноземних (і не тільки) компаніях, чув типове запитання: «Назвіть причини, за яких ми повинні взяти вас на роботу». Перелік фраз Тома Райнера якраз і є відповіддю на таке запитання. Тобто пастор наймається на роботу, і не просто на роботу, а на роботу до своїх прихожан. Він повинен буде задовольняти їхні потреби, запити, відповідати їхнім очікуванням. Відповідати запитам суспільства! Інакше він втратить і парафіян, і, відповідно, джерела доходу. Адже ми живемо в конкурентному середовищі, яке у свідомості багатьох поширюється і на релігійну сферу.

А ось як описує вплив пастиря на парафіян митрополит Антоній (Храповицький) у книзі «Пастирське богослов'я», за якою навчалося не одне покоління православних батюшок:

«...наші духовні керівники всього менше дбають про створення для себе такої обстановки і такого поводження (зовнішнього сприятливого враження на прихожан – Ред.). Якщо вам траплялися <...> розповіді <...> про першу зустріч з ними, то у величезній більшості їх ви знайдете оповідання про те, з якими перешкодами оповідач дістався монастиря, як насилу добився та дочекався черги для усамітненої бесіди <...> і нарешті, з яким розчаруванням замість очікуваної благоліпної краси, зустрів непоказного та невражаючого у словах дідуся, який вразив простотою свого прийому майже так само неприємно, як колись пророк Єлисей вельможного Наамана.

В чому ж полягає та духовна міць, яка притягує до нього серця? Чи у зовнішній зручнозастосовності до всіх потреб людей? Зовсім ні. <...> Та духовна сила, яка увійде в вас, просвітить та примирить з життям, полягатиме не стільки в самому змісті відповіді, скільки в тій обставині, що сяюча в образі та слові душа старця переллє й у вашу душу зовсім новий, доти вам невідомий зміст. Приходень відчує близькість до нас Бога і Христа Спасителя, солодкість служіння Йому, і до цих-ось початків все сильніше почне тяжіти його дух. Сумніви, які хвилювали його, самі собою здадуться йому смішними, втрата, яку оплакував, розчиниться блаженним утішенням, одним словом, він отримає Христа в своє серце, і разом з тим вирішення всяких труднощів».

Як говорити з пастором

Пояснивши пасторам, що їм слід говорити прихожанам, Том Райнер пояснює і цим самим прихожанам, що їм належить говорити пасторам.

1. «Я молюся за Вас щодня».
2. «Я хочу допомагати Вашій родині будь-яким можливим способом».
3. «Я хочу, щоб Ви знали, що Бог промовив конкретно до мене через Вашу проповідь».
4. «Я готовий і хочу взяти на себе це завдання в служінні».
5. «Я бачу себе в ролі натхненника, утішителя».
6. «Я бачу свою роль у тому, щоб протистояти кривдникам і вічним критикам церкви»
7. «Я подбаю, щоб Ваша родина мала достатній дохід».
8. «Я можу няньчити Ваших дітей».
9. «Я буду в церкві за будь-яких обставин».
10. «Я ніколи не буду порівнювати Вас з попереднім пастором».

Знову «я» у кожній без винятку фразі. І в кожній фразі надія пастиря на те, що паства буде служити йому, улюбленому. Служити грошима, натхненням, утішенням, протистоянням вічним критикам... Ну, та й молитвою теж – загалом, «будь-яким можливим способом».

Але в Євангелії, яке так сильно нібито шанують протестанти, написано прямо протилежне: «Син Людський прийшов не на те, щоб служили Йому, а щоб послужити, і душу Свою дати на викуп за багатьох» (Мф. 20:28).

Священномученик Ігнатій Богоносець (кін. I – поч. II ст.) у «Посланні до Полікарпа» говорить: «Прискорюй свій біг та благай усіх, щоб спасалися.<...> Дбай про церковне єднання, краще за яке немає нічого. <...> Будь поблажливим до всіх, як і до тебе Господь. До всіх май терпіння в любові. <...> Перебувай у безперестанних молитвах. Проси невсипущий дух. Говори з кожним, як допоможе Бог. Носи немочі всіх, як довершений подвижник».

Як вберегти церкву від «смерті»

А от якою, на думку Райнера, має бути церковна громада:

1. Вони моляться за інших членів команди, за кожного окремо. Моляться у своїй особистій молитві. Моляться за тих, хто їх підтримує, і за тих, хто виступає проти них.
2. Вони прагнуть допомагати зростанню інших служінь.
3. Вони спілкуються відкрито, щиро, не говорять в очі одне, а позаочі інше.
4. Якщо є розбіжності з іншими членами команди, то про це не пліткують, а говорять відкрито, лицем до лиця, чесно, в дусі смирення і з любов'ю.
5. Вони прагнуть послужити, щоб просто допомогти або висловити підтримку.
6. Вони виконують поставлені перед ними завдання. Якщо хтось систематично не виконує свої обов'язки, тоді іншим членам команди доводиться заповнювати його недоробки, а це деморалізує всю команду.
7. Вони захищають інших членів команди від незаслуженої критики.
8. Вони підтримують та підбадьорюють родини інших служителів, бо родини служителів часто цього потребують.

Корпоративна етика чистої води, чи не правда?

Перед нами картина повної деградації, повного виродження християнства, його загибелі. І це прекрасно розуміють або, принаймні, повинні розуміти ті ж самі протестанти. От Том Райнер, наприклад, розуміє. В одній зі своїх статей він пише: «Моє серце розбите. Закрилася ще одна церква. <...> Сьогодні ця церква – лише черговий запис на «церковному кладовищі»... <...> Чимало наших громад повинні змінитися. Інакше помруть. <...> Якщо дуже скоро у них не відбудуться необхідні зміни, вони у найближчому майбутньому помруть. Швидкість, з якою церкви зараз вмирають, все збільшується».

І він пропонує низку невідкладних заходів, щоб запобігти цьому:



Що ж це за дев'ять змін? Може, це покаяння? Звернення до Христа? Молитва? Піст? Нічого подібного! Хіба що крім останнього пункту.

1. Ми повинні перестати оплакувати смерть культурного християнства.
2. Ми повинні перестати бачити церкву острівцем комфорту, стабільності і безпеки у світі швидких змін.
3. Ми повинні відмовитися від менталітету «своїх інтересів».
4. Ми повинні почати діяти.
5. Ми повинні перестати використовувати біблійні слова в небіблійному сенсі.
6. Ми повинні припинити фокусуватися на другорядному.
7. Ми повинні позбутися менталітету «щоб все було по-моєму».
8. Потрібно припинити витрачати час на непродуктивні зустрічі, збори комітетів та ділові наради.
9. Наші церкви повинні стати будинками молитви.

Якась до жаху брехлива схема, типу: «Струнка фігура за 10 кроків», «9 кроків до успіху» і т. п. У Райнера ще багато подібних публікацій: «5 причин, чому Ваша церква не розвивається», «15 непереконливих причин, чому церкви мало євангелізують» та інше. Їх немає потреби досліджувати детально. Все абсолютно в тому ж дусі. І не тільки у Райнера. Він узятий просто як зразок для ілюстрації. За бажання можна знайти безліч подібного матеріалу з цього – європейського, гуманного, демократичного, просунутого тощо – християнства (швидше вже, постхристиянства).

Як діяти нам, православним

І, здавалося б, навіщо це все нам писати, а вам читати? Ну, деградують протестанти, нам що з цього? Ми ж православні.

Але тут є дві дуже суттєві загрози якраз православним. І ми їх часом зовсім не помічаємо.

Перша загроза – це те, що ми не дорожимо своїм Православ'ям.

Православ'я – адже це не просто «право славити Бога», це передусім перебування в Його Церкві. В «Основних принципах ставлення Руської Православної Церкви до інослав'я» записано: «Православна Церква є істинна Церква Христова, створена Самим Господом і Спасителем нашим, Церква, утверджена і здійснена Духом Святим, Церква, про яку Сам Спаситель сказав: "побудую Я Церкву Свою, і сили адові не переможуть її" (Мф. 16:18). Вона є Єдина, Свята, Соборна (Кафолічна) і Апостольська Церква, хранителька і подательниця Святих Таїнств у всьому світі, "стовп і підвалина правди" (1 Тим. 3:15). <...> Церква є єдність Духа в союзі миру (Еф. 4:3), повнота і безперервність благодатного життя та духовного досвіду».

Ось саме перебуванням у цій Церкві ми часом не дорожимо. Ми дуже легко відпадаємо від Церкви (або ставимо себе на межу відпадання) з дуже багатьох причин: і дріб'язкових, і серйозних. Ми з вражаючою легкістю готові піти у розкол через те, наприклад, що Патріарх Кирил зустрівся з Папою Римським (він занадто ліберальний) або через те, що Патріарх Кирил насаджує скрізь «русский мир» (він занадто консервативний). Ми йдемо в Київський патріархат, бо там «національна Церква», або йдемо до греко-католиків, бо там фінансують всілякі освітні та культурні проекти. Продаємо своє Православ'я за сочевичну юшку.

Але ж будь-яка гілка, що відламалася від дерева, засихає. Христос говорить: «Коли хто перебувати не буде в Мені, той буде відкинений геть, як галузка, і всохне. І громадять їх, і кладуть на огонь, і згорять» (Ін. 15:6). І неважливо, що є причиною відділення від Церкви: єресь, образа на священноначаліє (деколи навіть і справедлива), бажання стати архієреєм або навіть патріархом, матеріальні міркування, психологічні, які завгодно. Але будь-яка гілка, яка відокремилася від Церкви, неминуче засихає. Можна взяти будь-яку конфесію, що відкололася від Церкви, та простежити її деградацію. Щоправда, іноді на це йдуть століття, і людям, що живуть у цих століттях, ця деградація неочевидна. Але факт залишається фактом: все, що відкололося, засихає.

Візьмемо католицтво. Всі найжахливіші помилки латинян з'явилися вже після офіційного розриву з Православними Церквами в 1054 році. Буквально відразу ж за цією подією католицький богослов Ансельм Кентерберійський сформулював зовсім чужу святоотцівському духу «Юридичну теорію Спокути», з якої невдовзі розвинулися католицькі догмати про чистилище, понадобов'язкові заслуги святих, індульгенції тощо.

Все релігійне життя звелось до відпрацювання або ж відмучення гріхів. Цим повинні були займатися ті, хто не міг заплатити за індульгенції. Ті ж, хто мав гроші, купували індульгенції, причому для прощення не лише вже скоєних гріхів, але й майбутніх. Купив – і гріши собі безкарно. Бог у свідомості латинян перетворився з люблячого Батька на караючого ката, ще до того ж готового за гроші закривати очі на гріхи тих, хто розщедрився на індульгенцію. Ще через кілька десятиліть оформилась папська інквізиція, і запалали її вогнища, що спалювали всіх незгодних з латинським вченням, Ad majorem Dei gloriam («До більшої слави Божої»).

Це жахливе викривлення латинянами євангельського вчення призвело до того, що 31 жовтня 1517 року Мартін Лютер прибив до дверей віттенберзької кірхи свої знамениті 95 тез, що викривали помилки Ватикану. Почалась реформація, протестантизм, у який було втягнуто пів-Європи. Та й як було не втягнутись, адже Лютер сформулював просто чудову тезу про те, що «Бог віруючому гріх не ставить за гріх, навіть якщо це справді гріх». Замість того щоб знову прищепитися до древа Церкви Христової через покаяння, протестанти просто відкололися від тих, що вже відкололися. І продовжили процес «засихання» ще більш швидкими темпами. Адже, не маючи живильної сили Духа Святого, що живе в Церкві, вони не могли своїми людськими зусиллями виправити помилки католицтва, які вони досить чітко змогли сформулювати. «Неможливе це людям, а не Богові. Бо для Бога можливе все» (Мк. 10:27).

Одразу ж після свого виникнення протестантизм став ділитись на різні течії, незгодні одна з одною. Виник кальвінізм, баптизм та ін. Потім вони також стали ділитися на все більш дрібні деномінації, і сьогодні все це дійшло до «постконфесіонального християнства» і того жахливого спотворення самої суті Євангелія, яке демонструє, зокрема, Том Райнер.

Цю деградацію можна простежити не лише на прикладі католицтва та протестантизму. Будь-який розкол чи єресь призводять до подібного.

Звідси висновок перший: нам, українським християнам, потрібно дорожити Православ'ям, дорожити єдиною Православною Церквою в Україні, якою є УПЦ. Якщо цього не роблять можновладці і депутати, це маємо робити ми, прості православні люди. Ті, хто, за милістю Божою, належать до Церкви, мають дорожити своїм покликанням та не дозволяти себе захопити марними мудруваннями часу цього. А ті, хто з різних причин опинився поза Церкви, нехай, принаймні, утримаються від того, щоб кинути в неї камінь.

Інша загроза – це прагнення ліберальних церковних кіл підлаштувати Церкву під запити суспільства. Нерідко в церковній огорожі лунають голоси про те, що Церква відстала від життя, що її потрібно реформувати, наближати до людей, їхніх нужд, їхніх потреб. Майже завжди це робиться під гаслом патріотизму та любові до ближнього. І в цю «любов» чомусь не вписується дуже багато чого. Наприклад, не вписуються довгі церковні служби: адже людям важко, тож, служби треба скорочувати. Не вписується богослужбова церковнослов'янська мова: вона незрозуміла, тож, її треба замінити сучасною. Не вписуються пости: це для багатьох важко, тож, пости потрібно скоротити до мінімуму. Скоротити бажано і Правило до Причастя – воно занадто довге, відлякує потенційних причасників. Багато що ще можна спростити, скоротити та полегшити, щоб християнство стало якомога комфортнішим для людей. А інакше вони, ці люди, зовсім перестануть ходити в храми. Так лякають сучасні ліберальні богослови.

Але ж Церква покликана свідчити світу про Істину, а не намагатися навербувати собі якомога більше адептів. Церква повинна йти до людей з проповіддю про Христа і про Його вчення, яке дуже далеке від комфорту. Якраз навпаки. «Царство Небесне здобувається силою, і ті, хто вживає зусилля, хапають його» (Мф. 11:12).

Вищенаведений приклад протестантської деградації показує, до чого призводить бажання «відповідати запитам суспільства». Але ж можна ще сказати і про вінчання одностатевих шлюбів, і про схвалення евтаназії, і про жіноче «священство» та «єпископат», і про «причастя» собак та кішок тощо. Все це відбувається зараз в «просвіченій Європі», куди нас щосили тягне влада. І передують в усьому цьому відступі від християнства саме протестантські деномінації, які поставили своїм завданням пристосуватися під потреби суспільства.

Звідси висновок другий: як тільки Церква спробує відповідати запитам суспільства, вона перестане бути вірною Христу. Поставте собі запитання: чого нинішнє українське суспільство потребує від Церкви? Відповідь на поверхні: на першому етапі – відмовитися від єдності зі Вселенським Православ'ям через Руську Православну Церкву, з'єднатися з відлученими від Церкви розкольниками, перекласти богослужіння на українську мову; а далі – європеїзуватись за протестантським зразком, поступово вводячи всі ті неподобства, про які сказано вище. І хіба це якось може поєднуватись з вірністю Богу? Та й після виконання всього цього хіба храми наші наповняться віруючими? От протестанти вже не знають, що й зробити ще для догоджання суспільству, а все одно Райнер констатує: «Швидкість, з якою церкви зараз вмирають, все збільшується».

Ми хрестилися «В ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа», а не в ім'я «України і Євросоюзу», і повинні зберігати вірність Христу, а не «європейському вибору». А ставлення учнів Христових до суспільства найкраще виражено в Його словах: «Ви –сіль землі. Коли сіль ізвітріє, то чим насолити її? Не придасться вона вже нінащо, хіба щоб надвір була висипана та потоптана людьми» (Мф. 5:13).

Читайте матеріали СПЖ тепер і в Telegram.