Христос не писав курсу догматики

Як же тоді визначалась належність людей до Його Церкви у перші століття, до появи першого катехизису або Символу віри? Як визначити, де Церква Христова, нам, простим українським (і не тільки) громадянам, втомленим від богословських дебатів представників різних християнських конфесій?

В Україні їх задосить: УПЦ, УПЦ КП, УАПЦ, УАПЦ(о), УГКЦ, а є ще УРКЦ, РДЦ, РПсЦ, ДПЦ, ВСЦ ЄХБ, МСЦ ЄХБ, СВЦХЄВУ, і це ще далеко не всі! Але ж Христос один! Може, треба просто взяти усіх та об'єднати? Ну, хоча б православних?

Саме цим і займаються зараз українські «державники», не розуміючи, що не просто діють за зразком радянської влади, а копіюють відомого персонажа роману М.А. Булгакова «Собаче серце» – Поліграфа Поліграфовича Шарикова, який теж любив давати поради «космічного масштабу і космічної ж дурості про те, як все поділити».

Христос дійсно не писав курсу догматики. Ця фраза, винесена в заголовок, належить перу священномученика Іларіона (Троїцького), видатного архієрея та богослова, який життям і смертю засвідчив свою віру та переконання. Фраза міститься в його листі до одного протестанта, Роберта Гардинера, секретаря Комісії для устрою світової конференції християнства (це те, з чого починався сучасний екуменічний рух). Лист написаний 18 січня 1917 року, він досить великий за обсягом, але один його абзац ми наведемо повністю:

«Христос не писав курсу догматики. Найголовніші догмати християнства точно сформульовані були через сторіччя після земного життя Спасителя. Чим же тоді, в найперші часи історичного буття християнства, визначалася належність до Церкви? Про це сказано в книзі Діянь апостольських: "Ті, що спасалися, додавалися до Церкви" (2, 47; 5, 13-14). Приналежність до Церкви обумовлюється єднанням з Церквою. Інакше і бути не може вже тому, що Церква не є філософська школа. Вона – нове людство, новий благодатний організм любові. Вона – тіло Христове. Сам Христос єдність Своїх учнів порівнював з органічною єдністю дерева та гілок. Два поруч розташованих "тіла" або два дерева не можуть бути в органічному зв'язку один з одним. Що душа в тілі, то Дух Святий в Церкві, Церква – не тільки єдине тіло, але і єдиний дух. Душа не оживляє відсіченого від тіла члена, як і життєві соки дерева не переходять на відрубану гілку. Відсічений член вмирає й розкладається. Відрубана гілка засихає. Цими порівняннями необхідно керуватися при міркуванні про єдність Церкви. Якщо ж ці порівняння, ці образи дерева та тіла прикласти до Церкви, то всяке відокремлення від Церкви, всяке припинення єднання з Церквою виявиться несумісним з належністю до Церкви. Не важливо, наскільки велике догматичне різнодумство того, хто відокремився; важливий і має повне значення самий факт відокремлення, саме припинення єднання з Церквою. Хай буде відокремлення лише на ґрунті церковного заколоту і дисциплінарної непокори без жодного догматичного різнодумства, – відокремлення від Церкви матиме сумні наслідки для того, хто відокремився. Від Церкви відокремлюються не тільки єретики, але й розкольники. Суть відділення залишається одна й та ж».



Повторимо одну з ключових фраз цього абзацу: «Не важливо, наскільки велике догматичне різнодумство того, хто відокремився; важливий і має повне значення самий факт відокремлення, саме припинення єднання з Церквою».

А тепер давайте подивимося з цієї точки зору на сьогоднішню релігійну ситуацію в Україні. На те, як відпадали від Христової Церкви греко-католики, автокефали та представники Київського патріархату. Причому тоді, під час цих відпадань, було абсолютно ясно і зрозуміло, що це саме відпадання, зрада, відокремлення від Церкви, продиктоване міркуваннями політичними і майновими. Це вже потім, через багато років, добре профінансовані історики, політологи та богослови підведуть під цими негожими діяннями відповідну виправдну базу. Зроблять це, до речі, дуже професійно, грамотно і зовні привабливо. А тоді все було гранично ясно – розкол та зрада.

До сумнозвісної Брестської унії 1596 року українські (або західно-руські, як завгодно) землі характеризувалися релігійною одноманітністю. Практично все населення було православним, було єдиним з Церквою Христовою. І ось у 1595-1596 роках відбулося перше відокремлення. П'ять єпископів з семи, абсолютно не підтримувані церковним народом, але цілком підтримувані крулем (королем) Речі Посполитої Сигізмундом III, присягнули на вірність римському папі. Історія цієї зради дуже показова. Почати з того, що польські крулі в той час ставили на єпископські кафедри людей абсолютно світських, як правило, жадібних і заздрісних, далеких від питань віри. На яких у них було безліч компромату і якими, відповідно, можна було легко керувати. Ось коротка характеристика двох найактивніших прихильників унії, які, власне, і їздили до Риму присягати папі.



Іпатій Поцей – Адам Львович Тишкович, 1541 року народження, представник литовського шляхетського роду, старший син шляхтича й писаря королівського Льва Патеєвича, земський писар, потім суддя земський берестейський (1580 р.) і каштелян берестейський (1588-1593 рр.). Освіту отримав у Краківському університеті. Православ'я зраджував двічі, спочатку перейшовши у кальвінізм, приблизно в 1560-70-х роках. Був одружений з княжною Ганною Головня-Острожецькою, після смерті якої і став єпископом.



Кирило Терлецький, народився у 1540-і роки, походив з шляхетського роду. В молодості займав судову посаду. Був одружений, овдовівши, прийняв священний сан і чернецтво, але продовжував вести веселе життя багатого магната. Відомий численними судовими тяжбами, які вів за майно.

До Риму ці світські архієреї повезли Визначення руських (українських) єпископів від 1594 року і так звані Артикули (вимоги), суть яких зводилася до останнього пункту: «щоб ми були удостоєні таких же вольностей, якими користуються в короні польській та великому князівстві литовському арцибіскупи, біскупи, прелати і весь римський клір». Робилося все це таємно від церковного народу, який твердо стояв у Православ'ї. Передбачалося, що Іпатій та Кирило підпишуть з папою щось на зразок акту про возз'єднання, і що їм нададуть не лише права широкої церковної автономії та збереження обрядів, але й православні догмати. Однак у Римі на все це дивилися зовсім інакше. Київська митрополія аж ніяк не розглядалася Ватиканом як рівноправна сторона, з якою можна укладати угоди. До Іпатія та Кирила поставилися як до «схизматиків», що клопотали про їх прийняття в лоно Римської Церкви. Їм довелося просто зректися Православ'я на прийомі у папи Климента VIII. Ось як описує цю подію історик митрополит Євгеній (Болховітінов) за джерелами того часу:

«Іпатій Поцей і Кирило Терлецький, надіслані до Риму, прибули туди у листопаді того ж 1595 року, прийняті та утримані були на рахунок папи найкращим чином, 23 грудня у Ватикані представлені йому при зібранні кардиналів, біскупів, чиновників та народу, два рази припадали на землю перед ним і цілували його ноги.

Потім прочитано Соборне послання спершу російською, потім по-латині. Після того Іпатій Поцей від імені свого митрополита і єпископів прочитав сам по-латині ним власноручно підписане визнання, або Символ Віри звичайний, з включенням походження Духа Святого і від Сина і з додаванням, що він вірує Визначенням Флорентійського Собору, навіть і таким, про які не згадується і в Символі Віри; вірує Чистилищу, верховній владі папській, обрядам католицької церкви, присутності всього Тіла Христового і Крові під одним видом хліба, дійсності індульгенцій папських, верховності римської церкви над усім у світі християнством і всьому іншому, визначеному Флорентинським Собором. Таке ж визнання російською мовою читав Кирило Терлецький і так само підтвердив присягою і таким самим зобов'язанням. По закінченні всього знову цілували вони ноги папські, а папа проголосив до них промову».

23 лютого 1596 р. Климент VIII видав буллу «Decet Romanum pontificem», якою дозволив зберегти в Київській митрополії обряди і церемонії, але «якщо тільки ці обряди не суперечать істині і вченню католицької віри і не перешкоджають спілкуванню з Римською Церквою». Також було дозволено ставити єпископів і митрополита на місці, але кожен новий митрополит мав звертатися до Риму за утвердженням в сані. Про жодне збереження православних догматів не могло бути й мови.

З тим Іпатій з Кирилом і повернулися.

Зрада була настільки явною, що результати поїздки до Риму спочатку боялися оголошувати. І лише спираючись на військову силу Сигізмунда III вдалося протягнути унію, яка спричинила масові утиски, вбивства та насильства над православним народом і, зрештою, козацькі повстання.

Історія Української автокефальної Православної Церкви ведеться з 9 листопада 1917 року, коли у Києві ІІІ Всеукраїнський військовий з'їзд ухвалив резолюцію про автокефалію Української Православної Церкви, її незалежність від держави та про українізацію богослужінь. Зауважте, військовий з'їзд! Далі уряд (!) Української Народної Республіки 1 січня 1919 року прийняв «Закон про автокефалію Української Православної Церкви та її вищого уряду». Але тут вийшла халепа: жоден єпископ, навіть з тих, хто люто не любив Руську Православну Церкву, навіть з тих, хто був під забороною або на спокої, не погоджувався перейти в цю автокефалію та висвятити для неї ну хоч якось канонічних єпископів та священиків.

В цих умовах 14 жовтня 1921 року в Софійському соборі в Києві відкрився «Перший всеукраїнський православний церковний собор», на якому не було жодного єпископа. Точніше, він був, це тодішній Київський митрополит Михаїл (Єрмаков), який рішуче застерігав «соборян» не творити в Церкві смуту і розійтися по домівках. На прохання «висвятити для українців» єпископа він відповів: «Я гадюк у єпископи не висвячую». В решті-решт «соборяни» вирішили обійтися без єпископів і самі «рукоположили» першого «архієрея». Ось як це описано в книзі митрополита Веніаміна (Федченкова) «На рубежі двох епох»:

«Члени «ради» вирішили створити власну «незалежну» Церкву. Для цього зазвичай в історії підшуковувалися два-три, а в крайньому випадку один архієрей-зрадник, який висвячував відщепенцям нового єпископа. Отже, нова Церква. Без архієрея не може бути Церкви, такий церковний закон. Без архієрея не можна ставити і нових священиків. Члени «ради» звернулися до одного-другого з православних архієреїв з подібною метою – очолити «незалежну» українську Церкву. Були архієреї, українці родом: Димитрій Уманський, Парфеній Тульський, Агапіт Катеринославський. Але вони не погодилися ні самі стати, ні іншого поставити їм в архієреї.

Що ж тоді роблять ці відчайдушні головорізи, у яких немає ані страху Божого, ані сорому перед людьми? Вони збирають своїх священиків у Софійському соборі, роблять з них живий ланцюг. Біля престолу ставлять на коліна того самого Василя Липківського.



Останній з довгого ланцюга зухвало бере за руку святого митрополита Макарія, мощі якого лежали у правому приділі собору з XV століття, а священик, що поруч стояв із Василем, покладає на нього свою руку, як це роблять архієреї при рукоположенні нового єпископа. І проголосили: «Аксіос» («достойний»).

Так мертвий висвятив живого.

Такого блюзнірства ще не знала церковна історія, щоби попи утворили архієрея, та ще й використавши беззахисне тіло мертвого. Тому їх і прозвали «самосвяти», тобто самі себе висвятили в архієреї».

І знову відпадання автокефалів від Церкви Христової відбулося з ініціативи та при повній підтримці тодішньої влади: уряду УНР, а потім і більшовиків, які побачили в цьому розколі інструмент боротьби проти Руської Православної Церкви. Не встигли «червоні» у лютому 1919 року зайняти Київ, як вони одразу ж віддали самосвятам три прекрасних собори: Свято-Нікольський, Андріївський та Софійський.

А на початку 1990-х не хто інший, як тодішній законний предстоятель Української Православної Церкви митрополит Філарет (Денисенко) називав УАПЦ «каналізацією, куди течуть всі нечистоти».

Щоправда, лише через кілька років уже сам Денисенко вчинить черговий розкол і відторгне від Церкви Христової і себе, і тих, хто за ним піде. І, знову ж таки, все відбудеться за ініціативи та при підтримці влади. Не встигла Верховна Рада Української РСР проголосити 24 серпня 1991 року Акт про незалежність України, як тодішній спікер (майбутній президент) Леонід Кравчук ініціював створення «незалежної Церкви в незалежній державі». Ця ще одна «незалежна» Церква, Київський патріархат, розпочала свою історію з клятвопорушення. На Архієрейському соборі РПЦ 31 березня – 5 квітня 1992 року митрополит Київський і всієї України Філарет дав клятву перед Хрестом і Євангелієм піти з посади предстоятеля.

Аудіозапис його слів можна прослухати у фільмі «Чорний патріарх». Замість цього він оголосив про розкол та створення УПЦ КП, об'єднавшись для цього з тією самою «каналізацією» – УАПЦ. А коли Собор українських єпископів, що пройшов у Харкові 27-28 травня 1992 року, усунув Філарета та заборонив його в священнослужінні, українська влада в одностайному пориві визнала цей Собор незаконним, більше того, неканонічним. Відповідні заяви зробили президент Л. Кравчук, голова Ради у справах релігій А. Зінченко та Президія Верховної Ради. Цікаво, якими критеріями керувалися досить далекі від релігії люди, вирішуючи питання про канонічність або неканонічність Собору?

Ось так відбувалися ці відокремлення.

Повторимо слова священномученика Іларіона (Троїцького): «Хай буде відокремлення лише на ґрунті церковного заколоту і дисциплінарної непокори без жодного догматичного різнодумства, – відокремлення від Церкви матиме сумні наслідки для того, хто відокремився».

Що ж це за сумні наслідки для того, хто відокремився від Церкви Христової? Про це говорить, наприклад, св. Ігнатій Богоносець у Посланні до Філадельфійців: «Хто слідує за тим, хто вводить у розкол, той не наслідує Царства Божого».

Можна полемізувати з предстоятелем Церкви в Україні, Митрополитом Онуфрієм та іншими архіпастирями, які переконують розкольників отямитись. Можна не погоджуватися з істориками або богословами, які трактують так чи інакше різні історичні події.

Але не можна заперечувати слова Христа: «коли ж не послухає й Церкви, хай буде тобі, як поганин і митник» (Мт 18:17). Не можна просто взяти і відмахнутися від святих отців, що в один голос стверджували про згубність розколів для душі людської. Не можна викреслити з Символу віри слова: «Вірую в Єдину Святу Соборну і Апостольську Церкву».

Людина, що нехтує всім цим, просто перестає бути християнином.

Але поки людина жива, в неї є можливість повернутися. Про це не перестає повторювати Церква устами своїх служителів: «Ви відокремилися – поверніться! Ви згрішили – покайтеся! Ви заблукали – знайдіться!» Церква завжди готова з любов'ю прийняти тих, хто раніше відколовся від неї. Немає ще жодного випадку в історії, коли Церква відмовилася б приймати в своє лоно тих, що звертаються до неї з покаянням.

І ще однієї науки вчить нас історія українських розколів. Вони всі відбувалися з ініціативи, за підтримки і на користь світської влади. Звідси рецепт релігійного миру в Україні. Варто лише владі припинити підтримувати одні конфесії та чинити тиск на інші, варто лише «Правому сектору» та подібним структурам припинити чинити насильство та погрожувати фізичною розправою, як все урівноважиться само по собі. Не треба державі лізти в церковні справи. Не треба, подібно до Шарикова, кидатися усіх об'єднувати або роз'єднувати. Не треба ні Гройсману, ні Парубію, ні Порошенку оббивати пороги Єрусалимського або Константинопольського Патріархату, випрошуючи визнання для розкольників.

Люди самі вирішать, в який храм їм ходити, у що вірити і як молитися. Церква Христова сильна Духом Святим, що живе у ній. Дайте людям самим в цьому розібратися – і вони розберуться.

Читайте матеріали СПЖ тепер і в Telegram.