Київський патріархат і Фанар – любов, чи тільки назва?

Не встигаєш і підрахувати, скільки разів на тиждень лунає в мас-медіа теза офіційних представників Київського патріархату про «швидке визнання» зі сторони Вселенської Патріархії.

Ніби усе вже зробили: надіслали звернення Верховної Ради до Патріарха Варфоломія (що цікаво, підписалися в основному уніати); захопили кілька десятків храмів Української Православної Церкви під девізом «зміни юрисдикції»; схвалили Критські документи (хоча яке відношення Київського патріархату до них, абсолютно незрозуміло); відправили декілька делегацій на Фанар (хоча самі греки офіційно це назвали «зустріч зі схизматичними угрупуваннями»). Філарет вбиває в голови мільйонам українцям впевненість у скорому визнанні свого угрупування. І хоча з 1992 року ніяких серйозних кроків в цьому напрямку не зроблено, це дійсно лякає. Бо простим громадянам подається «лапша», яку більшість сприймає за правду.

Щодо самих відносин КП і представників Вселенської Патріархії, то тут є декілька цікавих нюансів. По-перше, Філарет перебував в законній юрисдикції Руської Православної Церкви, тобто він не є і не був архієреєм Константинопольського Патріархату. Його спочатку заборонила, а пізніше й відлучила РПЦ. Фанар до цього акту ніякого відношення не має, і зняти з Філарета «відлучення» він не в змозі, адже це прерогатива тільки Помісного Собору РПЦ. Тому крики про зняття анафеми кимось іншим – це тільки крики, які під собою не мають абсолютно ніяких канонічних підстав.

По-друге, греки уже сто раз повторювали, що без канонічної Української Православної Церкви розкольникам робити нічого, адже вони відійшли не від Константинополя, а від УПЦ. Тому, відповідно, щоб набути «канонічний статус», варто розмовляти з тими, від кого розкольники відійшли.

В цьому аспекті навіть владика Олександр (Драбинко) приводив цікавий приклад, коли його у 2008 році запитали про покаяння Київського патріархату перед Вселенською Патріархією: «Уявіть собі таку картину. Хтось підняв руку на матір. І за це його було позбавлено спілкування з усією родиною. Минув час, і ця людина стомилася жити на самоті. І вирішила перепросити за свій вчинок… у дядька. Скажіть, будь ласка, чи може родина прийняти таке «покаяння» й запросити назад такого «родича»? Покаяння – не політична або дипломатична формальність, це – таїнство. А профанація таїнства не призведе до головного: зміни образу буття з егоїстичного на церковний. А отже, навіть якщо примарні геополітичні стратегії тимчасово затьмарять еклезіологічну свідомість Константинополя, і там погодяться на озвучений вами варіант «покаяння», нічого не зміниться. Розкол між канонічною УПЦ і неканонічними церковними групами в Україні залишиться таким саме гострим і драматичним. Крім того, Константинополь інтегрує до свого складу некеровану церковну групу, і таким чином, на своєму канонічному полі закладе «міну уповільненої дії». Розкол не можна вилікувати механічно. Потрібні радикальні зміни в церковній свідомості, зміна розуму. І саме в цьому головна проблема».

Щодо самої ролі Фанару в плані визнання Київського патріархату чи дарування йому «автокефалії», то в даній ситуації прослідковується декілька суперечливих тенденцій.

Київський патріархат в притаманній йому формі доволі часто заявляє, що «українське питання» стоїть першим на порядку денному, і його буквально ось-ось позитивно вирішать. Але ця точка зору в різний час по-різному варіювалася. В 2010 році Філарет заявляв, що саме патріарх Варфоломій пропонує включити КП в склад Константинопольського Патріархату, але це їх не задовольняє: «Константинопольський Патріарх пропонує українській Церкві стати частиною Константинопольського Патріархату, а Патріарх Московський (голова Руської Православної Церкви Кирил) вважає, що ми повинні повернутися під зверхність Москви. Але для нас це одне і те ж».

Не так давно, після зимового вояжу делегації Київського патріархату на Фанар, один із ідеологів Київського патріархату Юрій Дорошенко в доволі різкій формі висловився на адресу того ж таки Вселенського Патріарха: «Релігійний туризм. То добре! Але з того роя не буде ні... чого. Греки брехливі та користолюбиві. То лише чиновники з Адміністрації президента дурять Президента, що щось можуть вирішити. Треба розбудовувати Київський патріархат, а не грати в маланські ігрища! Нехай оманливу канонічність засунуть собі в... рясу!» Цікава теза: ніби ми на вас і сподіваємось, «дорогі греки», але по суті нам канонічність не так-то і потрібна. Варто зауважити, що сам Дорошенко неодноразово відвідував Стамбул, але з уже вищезгаданим митрополитом УПЦ Олександром (Драбинком).

Взагалі-то, в даній ситуації цікава сама точка зору Вселенської Патріархії. Адже дуже часто ми чуємо інформацію про те, що вона неофіційно веде переговори з розкольниками про перспективу їхнього входження в склад Константинопольського Патріархату, що це питання і справді може вирішитися з подачі Варфоломія. В даному контексті є цікавими дві офіційні заяви представників Константинопольського Патріархату.

Одна з них датується 1993 роком, коли ще тільки зародився Київський патріархат. Тоді патріарх Варфоломій відвідував Руську Православну Церкву і на запитання, яку ж він признає Церкву в Україні, сказав наступне: «Вселенська Патріархія під час нинішнього візиту підписала спільне комюніке з Московським Патріархом, в якому рішуче засудила церковний розкол в Україні та заявила про свою солідарність і підтримку стражденних чад Української Православної Церкви. Ми офіційно оголосили, що визнаємо тільки одного канонічного Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира (Сабодана). Усунення колишнього митрополита Київського Філарета Священним Синодом РПЦ було визнано Вселенською Патріархією, оскільки канонічні православні Церкви повинні визнавати канонічні дії один одного» (Православна газета, № 6 (10) серпень 1993 р.).

А другий нещодавний коментар належить архієпископу Іову Гечі, який також спростував міф про дві канонічні юрисдикції на території України: «Але що важливо підкреслити, і це є канонічний принцип, що на одній території може бути лише одна Церква. Себто, дві автокефальні Церкви не можуть бути одночасно на одній території». Таким чином, ті ж самі греки показують свою повагу щодо канонічних спільнот в Україні, зокрема УПЦ.

І ще є одна небезпека зі сторони Київського патріархату, яка загрожує навіть і не УПЦ чи РПЦ, а взагалі усьому православ’ю. Це так звана «альтернативна група» Православних Церков, які є невизнаними в світовому православ’ї. У 1999 році Філарет про це сказав відкрито: «створення другої самодостатньої сім’ї Православних Церков». А далі – більше. 13 липня 2003 року офіційна делегація Київського патріархату відвідала Чорногорію, де проходила «конференція з питань сучасного життя Світового Православ’я». Згідно інформації КП, на цьому заході були присутні Чорногорська, Македонська церкви, УПЦ КП та Болгарські розкольники. Як відомо, ці спільноти є невизнаними в світовому канонічному Православ’ї. Контакти Київського патріархату з розкольниками з інших православних Церков продовжуються і надалі, причому українські розкольники люб’язно приймають їх у свою юрисдикцію за умовою відкриття свого екзархату в тих Церквах, як у випадку з Хризостом Бакомитросом з Греції.

Тому, підсумовуючи усе вищесказане, зрозуміло одне: Київський патріархат – це дійсно глобальна загроза для Православної Церкви. І з глибоким переконанням можна стверджувати, що і на Фанарі ці аргументи беруть до уваги. А яким буде вихід із ситуації для Київського патріархату, і чи він взагалі буде, покаже час.