«Втрачене» покоління: як залучити молодь до Церкви та осмисленої молитви

Життя минає… Ми щосили поспішаємо жити і не завжди встигаємо заскочити у вагон поїзда-часу. Літні люди з жалем і захватом розповідають про своє повоєнне дитинство та важку, але також романтичну «колгоспну» юність. Махаючи рукою на прийдешні покоління, розповідають, що вони бачили справжнє життя. Старші вчителі стверджують, що з кожним роком діти все гірші і гірші. А в чому ж справа? Чому у вік прогресу та технічних інновацій діти мають тенденцію «псуватися» і з кожним поколінням стають гіршими?

Сьогоднішня молодь вміє під’єднуватись до Wi-Fi, але не вміє просити прощення; знає, як зайти в Інтернет, але не знає, як зайти до храму; знає, що таке боді-арт і пілінг, але зовсім не знає, що таке вірність і честь; вміє читати Facebook та Instagram англійською, але не може прочитати «Господи помилуй» слов’янською.

Молодь живе зараз і сьогодні, в її житті загалом роль Церкви навряд чи велика, бо сучасне покоління є дезорієнтованим, на відміну від тих, хто жив 50-60 років тому. Тоді існували певні ідеали, хоча вони були багато в чому помилковими, адже ґрунтувалися на «підмінних» атеїстично-ідеологічних схемах. Слід зауважити, що багато радянських лозунгів було взято з Євангелія і «підфарбовано» на комуністичний лад, навіть відомий всім заклик: «Хто не працює, той не їсть», – слова апостола Павла (хоча мало хто про це знає) (Сол. 3:10).

Молоді негайно потрібно замислитись над своїм життям, адже вона – це плоди дерева (старшого покоління), тобто наше майбутнє. А це майбутнє «пропалює» своє життя в соцмережах та клубах, для них важливіший «лайк» під фото у Facebook, ніж поговорити з батьками або помиритися з сусідом. Справжньою дилемою в наш час є вибір прального порошку або зубної пасти, а не відновлення приспаної совісті. Ми нехтуємо своєю духовністю заради неякісних життєвих вражень та дешевих спецефектів. З себе робимо напівфабрикат сучасної людини – легше піти до психолога і ковтати пігулки, ніж піти в храм до Причастя та Сповіді.

Сучасна молодіжна культура робить виклики, і юнаки та дівчата реагують та відповідають на них. Ми готові важко працювати і заробляти більше грошей, але при першій же нагоді «спустити» весь кеш на підозрілі інтереси та сумнівні розваги. Ми можемо йти по головах заради влади, впливу та грошей. А що ж? Головне, задовільнити споживацькі потреби. Немає перепон заради досягнення особистої мети. Дівчині легше вийти заміж за багатого «папіка» і, живучи в достатку, все життя вернути від нього обличчя, ніж жити в мирі і любові у старенькій «хрущовці». Любов перемагається матеріальністю. Навіть з’явилась сучасна молодіжна приказка: «Бабло перемагає зло». Адже молода людина переконана, що гроші керують всім. А це суперечить тим ідеалам, які проповідує Церква.

Сучасна «надлюдина» забула, що, купивши піаніно, вона ще не стала музикантом і, головне, за гроші ніколи не купити сімейного затишку. Іспанське прислів’я підтверджує сказане вище: «Бідні шукають достатку, а багаті – щастя».

Варто підмітити ще одну закономірність – дітей виховують новими європейськими програмами розвитку етики та моралі, а в цей же час збільшуються будинки пристарілих. Не хочеться вірити, що покоління людей, які виховувались «особливо-морально», зневажають п’яту заповідь та традиції нашого народу і здають своїх батьків у геріатричні пансіонати.

На жаль, в наш час існує думка, що необов’язково приходити до церкви, щоб вести праведне життя. Але якщо не звертатися до Бога, то можна потрапити під вплив сили диявола, який «ходить як лев рикаючи, шукає, кого б пожерти» (1 Пет. 5:8). Не можна зберігати нейтралітет, як на війні не можна встановити «персональний мир». Не слід також думати: «я прийду до церкви лише тоді, коли мені це буде необхідно, й це буде вважатися вірою». Потрібно пам’ятати, що таке ставлення до віри є меркантильним.

Якщо, наприклад, хлопець хоче повернути дівчину, з якою посварився, то він вважає, що можна просто поставити свічку – й усе владнається. Мотивує позитивний результат тим, що «ну я ж свічку поставив Тобі, Боже». І ще дивується: «Невже Богу важко мені допомогти, Він же всесильний!» Але ж Господь нам нічим не зобов’язаний, навіть навпаки. І скільки б свічок той не ставив, це не допоможе, якщо немає істинної віри, надії та любові. Актор Петро Мамонов добре підмітив: «Ти обстався свічками і обвішайся хрестами, але якщо любові не маєш, то нічого не допоможе».

Неправильно згадувати Бога лише в кризових ситуаціях: «Мені зараз боляче, але я помолюсь – і на душі стане легше та тепліше». Ми думаємо, що Господь – це «світло в кімнаті», коли нам треба, то ми його вмикаємо. А коли все гаразд – вимикаємо. Але молитва повинна бути душевною потребою і духовною поживою щодня.

А як же залучити молодь до Церкви та осмисленої молитви? Ось єпископ Волинський і Луцький Палладій (Камінський) (на кафедрі 1952-56), за словами духовних чад, робив це по-своєму. У будні вечори він виходив і підмітав подвір’я біля собору. Одного разу він побачив двох молодих людей, які виходили з вечірньої, і попросив йому допомогти підмести осіннє листя. Наступного вечора, коли владика вийшов на звичну роботу, його вже очікували шість молодих людей з мітлами.

Християнські цінності і голос Божественної моралі відновлюють зруйноване гріхом життя юнака чи дівчини та допомагають «відбудувати» систему координат правильного життя. Саме у Церкві молода людина зустрічає ровесників, які своєю поведінкою показують реальність життя у чистоті та здоровому глузді. Тут можна пізнати, що свято і хороший настрій не залежать від спиртного, дорослішати можна без цигарки в зубах, а отримувати нові враження – не від наркотиків.

Церква – це зібрання віруючих людей. Людей з різними темпераментами, характерами, уподобаннями, але людей, поєднаних однією метою і спільним інтересом. Тут молода людина зростає у вмінні любити і приймати інших, прощати, бути терплячою, турботливою, вчиться відповідальності: дотримувати слово, служити іншим, усвідомлювати свою роль у житті інших людей.

Звичайно, Церква сьогодні всіляко намагається залучити молодь до Євхаристичного життя. Пропонуючи їй брати участь у благодійних проектах, акціях, храмових службах, Церква тим самим допомагає юнакам та дівчатам зростати у бажанні жити життям корисним для інших. Вони крок за кроком здобувають досвід у реалізації своїх талантів, здібностей не заради власного егоїстичного задоволення, а заради ближніх.

Хлопці й дівчата, які не пізнали Бога, пливуть по течії бурхливого життя з найменшим опором, вибираючи лозунг: «Необов’язково ходити в церкву, головне – вірити в серці». Юні душі з готовністю підхоплюють цю думку: адже це звільняє їх від відповідальності підкорятися певним критеріям та правилам. А ось у храмі молодь вчиться бачити справжню сутність краси.

Із телебачення, глянців та рекламних щитів світ пропонує свої еталони гарних та успішних людей. Дивлячись на них, дівчата і хлопці намагаються наслідувати їх, щоб стати хоч трішки схожими на цих моделей. І якщо це не вдається, наступає криза, депресія, невдоволеність собою. Церква переконує, що кожна людина без винятку має свою «індивідуально-власну» красу, адже носить на собі образ Божий. Гарна людина тоді, коли вона гарна всередині. Зовнішня привабливість не є критерієм краси. Слід пам’ятати, що це тільки оболонка. На противагу усміхненим обличчям з журналів, які часто є далекі від Бога і тому духовно виглядають потворно, Церква звертає увагу молоді на святих і Самого Христа. Саме в храмі людина пізнає істинну красу, красу спокою і радості. Людина, яка перебуває на молитві перед іконою, сама вбирає в себе риси іконічності – стає і тілесно, і духовно красивою.

Варто наголосити, що саме Церква може дати молодим людям розкриття себе як особи унікальної. Сьогодні молода людина вагається з вибором своєї професії, обранням супутниці для сімейного життя і т.д. Апостол Павло говорить: «Є різниця між дарами милості», проте «Дух же той Самий» (1Кор.12:4). Отож, кожна людина свої особливі дари-таланти відкриває у Церкві через Духа Святого. І якщо світ щодня впевнено переконує молодих людей бути такими, як усі, слідувати за модою і т.д., то у Церкві Христовій формуються індивіди, які готові виступити проти закоренілих норм гріховності. Ці люди справді будуть готові стати «білими воронами» серед сірої маси зла та матеріальності, коли свідчення Христа вимагатиме впевнених дій воїнів світла.

Із всього вищесказаного можна зробити висновок, що роль Церкви для української молоді без перебільшення є надзвичайно великою. Тому нам, як справжнім християнам, потрібно прагнути допомогти дозріти іншим молодим особам у Церкві і пам’ятати, що Іісус Христос, котрий заснував спільноту віруючих у Нього людей, залишається в ній до кінця віків і оживляє всі наші добрі починання.

Церква і молодь

Любов Лисенко, матушка

Церква – це те, що заснував Бог, але облаштували люди. Облаштували із властивими їм талантами і творчістю. Наскільки Вона Божественна, настільки і людська. Боголюдська, як і Сам Іісус Христос. Це матеріальне місце, де відбувається синергія двох нематеріальних начал. У Церкві втрачається розрив між іманенцією і трансценденцією. В ній час танцює з вічністю, а тління причащається нетління.

Її мистецтво – прекрасна симфонія fine arts;

Її догматика – міцний фундамент світобачення;

Її Декалог – точний аксіологічний орієнтир;

Її аскетика – гучний духовний камертон;

Її Таїнства – найкоротший шлях до Богоспілкування;

Її патристика – мірило надлюдських можливостей людини.

Вікторія Шелабокова, музичний педагог

В кожної людини свій шлях до Господа, до Віри і до Церкви. Мою родину, як і багатьох людей, привела біда (в кожного вона своя). І завдячуючи щирій молитві та Господній волі біди відступають.

Таке просте і водночас складне питання: «Що є для мене Церква?» Якщо говорити про храм, до якого ми з родиною ходимо, то це як рідний дім, де є дорогі твоєму серцю і душі люди, в першу чергу це батюшка, який допомагає і наставляє в духовному розвитку, це духовно рідні люди, які з радістю зустрічають тебе. І де б ми не були, в різних святих місцях, але, коли ти повертаєшся до рідного храму, то це як повернутися додому!

Думаючи над цим питанням, приходжу до думки, що для мене Церква – це і є життя, адже без віри, без молитви, без уповання на Господа нічого в нашому житті не вийде доброго. Ми з чоловіком та вся наша родина 17 років молилися і просили у Господа діток, ми щиро вірили, що Господь нас почує і змилується, і на сьогоднішній день я вже на 37-му тижні вагітності, чекаємо на донечку! Слава Богу за все! За ці роки очікування було все – і сльози, і відчай, але завдяки вірі та Церкві (у всіх її проявах) ми зберегли любов та надію на щастя, і Господь змилувався!

Ольга Дубас, хористка верхнього хору

Я ходжу до церкви тому, що я християнка. Це для мене другий дім. Коли в мене на душі сум’яття, то саме в храмі я знаходжу душевний спокій. Вже десять років співаю в хорі, а це дуже важливо, бо хористи уподібнюються ангелам, які оспівують Божественну славу. Кожного разу люблю помолитись біля образу святої княгині Ольги та попросити здоров’я своїм рідним і близьким.

Храм Покрови Пресвятої Богородиці у м. Борислав є посольством Раю на землі, там відбувається зустріч душі з Богом. Тоді серце не має ні проблем, ні зайвих думок.

Христина Рудяк, активістка храму

Кожен християнин йде до храму з певною метою, і для кожного Церква в житті значить інше. Для мене Церква – це місце усамітнення і душевного спокою:

- Місце, де можна подякувати Богу за прожитий день, за кожну дорогоцінну хвилину життя.

- Місце, де я можу отримати духовне задоволення і натхнення.

- Місце, де тебе завжди підтримають і почують.

Відвідування храму дає мені сили на духовний розвиток, навчання і подальше майбутнє життя.