Філарет як головний ворог української автокефалії

«Хто б не створював якісь перешкоди визнанню автокефалії Української Православної Церкви, він своєї мети не досягне», – сказав нещодавно глава УПЦ КП Філарет журналу «Фокус». Але парадокс полягає в тому, що саме Філарет і створив усі перешкоди для канонічної автокефалії Української Православної Церкви.

Як тільки в 1991 році розпався Радянський Союз і з'явилась незалежна держава Україна, відразу ж виникла ідея створення на її території незалежної Церкви. Ідея не нова. Греція, Болгарія, Сербія і інші держави, звільняючись від гніту Османської імперії, реалізовували цю ідею на практиці. Так, їхні дії були неканонічними, так, вони кілька десятиліть перебували в стані відлучення від церковної єдності, так, вони пройшли період невизнання, але в остаточному підсумку ми маємо зараз канонічні, визнані помісні церкви: Елладську, Болгарську, Сербську і т. д.

І якщо б не громадянин Денисенко, то з певною долею ймовірності можна було б припустити, що сьогодні в Україні існувала б канонічна автокефальна УПЦ на чолі з патріархом, визнаним Вселенським Православ'ям. І, найімовірніше, це отримання автокефального статусу відбулося б канонічним шляхом, за згодою Руської Православної Церкви.

Підстави для такого припущення дві. По-перше, це прецедент відносно безболісного надання автокефалії Православній Церкві в Америці (Orthodox Church in America) з боку РПЦ у 1970 році. А по-друге, це загальна політична ідеологія початку 1990-х років на пострадянському просторі: демократія, лібералізація, проголошення усіляких свобод і незалежностей. Те, що ємко висловив Борис Єльцин у знаменитих словах: «Беріть стільки суверенітету, скільки зможете унести». Цей загальний політичний настрій проектувався, нехай і меншою мірою, і на церковні справи. До того ж, показовим фактом є те, що наприкінці 1980-х років з України походили 25 із 77 єпископів РПЦ (у тому числі 14 – з Західної України), які очолювали не тільки українські єпархії.

Сьогоднішній автономний статус Українська Православна Церква отримала з вражаючою легкістю. Звернення про автономію було прийнято Синодом Українського Екзархату 10 липня 1990 року. Всього через десять днів, 20 липня 1990 року, Священний Синод РПЦ постановив розглянути його на позачерговому (!) Архієрейському Соборі, який і прийняв позитивне рішення про утворення автономної УПЦ 25-27 жовтня того ж року. У чому полягала ця автономія і полягає донині, говорить офіційне Положення про Українську Православну Церкву, прийняте на тому Соборі:

1. Українській Православній Церкві надається незалежність і самостійність в її управлінні.

2. У зв'язку з цим найменування «Український Екзархат» – скасовується.

3. Предстоятель Української Православної Церкви обирається Українським єпископатом і благословляється Святішим Патріархом Московським і всієї Русі.

4. Предстоятель Української Православної Церкви носить титул «Митрополит Київський і всієї України».

5. Митрополиту Київському і всієї України, в межах Української Православної Церкви, присвоюється титул «Блаженніший».

6. Митрополит Київський і всієї України має право носіння двох панагій і предносіння хреста під час Богослужіння.

7. Синод Української Православної Церкви обирає і поставляє правлячих і вікарних архієреїв, засновує і скасовує єпархії в межах України.

8. Митрополит Київський і всієї України як Предстоятель Української Православної Церкви є постійним членом Священного Синоду Руської Православної Церкви.

Якщо подивитися на обсяг самостійних повноважень, які отримала УПЦ ще в 1990 році, можна зробити однозначний висновок: в Україні з'явилась справжня Помісна Церква. Пуповина, яка пов'язує її з РПЦ, – це всього лише три моменти:

• поминання Московського Патріарха за богослужінням;

• благословення Патріархом вибраного українським єпископатом Предстоятеля УПЦ;

• членство цього Предстоятеля в Синоді РПЦ.

І все!

Приблизно те ж саме ми бачимо в Томосі Константинопольського Патріархату про автокефалію (!) Елладської Православної Церкви (ЕЦП) 1850 року:

• поминання Константинопольського Патріарха;

• надсилання йому грамот при вступі новообраного Предстоятеля ЕЦП;

• співпраця Священних Синодів двох Церков.

(за книгою К. Є. Скурат «Історія Помісних Православних Церков»)

УПЦ повністю володіє всім церковним майном в Україні, самостійно розпоряджається фінансами, обирає архієреїв, поставляє священиків і вирішує всі свої внутрішні справи. Жоден орган управління РПЦ з 1990 року не розглядав і не вирішував жодного питання, пов'язаного з Україною, за винятком «філаретівської смути». Три вищезгадані моменти, які пов'язують УПЦ з Московським Патріархатом, зовсім незначні зі світської точки зору. Але з точки зору духовної вони мають величезне значення. Саме через них Українська Православна Церква перебуває у благодатному єднанні зі Вселенським Православ'ям. Саме це робить українських християн причасними Тіла Христового, Його Церкви, яку не здолають адові врата. Ця пуповина могла б бути перерізана самим законним канонічним шляхом, якби не... Філарет.

Ідея української канонічної автокефалії була зовсім не чужа єпископату УПЦ на початку 90-х. 1-3 листопада 1991 року в Києво-Печерській лаврі відбувся Собор Української Православної Церкви, на якому був присутній весь український єпископат, делегати від 22 єпархій, представники 32 монастирів, духовних шкіл. Собор виніс Звернення про повну самостійність УПЦ, що просило Патріарха Алексія II та єпископат РПЦ дарувати УПЦ повну канонічну самостійність, тобто автокефалію.

Багато в чому це Звернення стало результатом тиску Філарета, котрий не залишив своїх прагнень все ж стати патріархом (у червні 1990 року він був у кроці від Московського патріаршества). Але не можна не погодитися з тим, що цю ідею поділяла чи допускала якась кількість членів того Собору. Багато з тих, хто вагався в цьому питанні, були заспокоєні обіцянкою Філарета спокійно собі залишитися в статусі автономної Церкви, якщо Архієрейський Собор РПЦ не задовольнить цього звернення. Але в щирість Філарета повірили не всі. Незабаром три архієрея – єпископи Чернівецький Онуфрій (Березовський), Тернопільський Сергій (Генсицький) і Донецький Аліпій (Погребняк) – відкликали свої підписи під зверненням, за що були зміщені зі своїх кафедр наступного ж дня.

Ідея української автокефалії поділялася далеко не усіма в середовищі вірян та духовенства. Був потрібний час розібратися в цьому питанні і зрозуміти, що ж більше відповідає критерію церковного блага – автономія чи автокефалія. І за той, і за інший варіант були свої аргументи. Церква повинна була спокійно прожити якийсь час вже в нових геополітичних умовах і сформувати з цього питання єдину соборну думку. Можливо, ця думка була б за автокефалію, можливо, ні. Але дії Філарета не залишили Церкві ніякого вибору.

Тодішні ЗМІ, позбувшись щільного державного контролю, стали публікувати інформацію про непривабливу сторону життя Блаженнішого, на той час Київського митрополита. Він звинувачувався у зв'язках із КДБ, авторитарних методах управління паствою і єпископатом та фактичному сімейному житті, яке вів мало не відкрито. Все це тривало багато років, а саме з 1966 року, коли Філарет зайняв Київську кафедру. І духовенство, і єпископат про це прекрасно знали, але вдіяти нічого не могли. Адже за Філаретом стояв всесильний КДБ, в архівах якого він значиться як співробітник під ім'ям «товариш Антонов».

Але на початку 90-х КДБ вже перестав бути всесильним. З'явилися статті, відкрилися архіви, люди перестали мовчати. Одна з київських газет опублікувала лист Віри Мєдвєдь: «Я Віра, дочка Філарета», у якому в усіх подробицях викриває його неблаговидні вчинки. Всім було зрозуміло, що така людина ніяк не може бути першим українським патріархом. Така людина не може протистояти натиску уніатів, які вже тоді щосили громили західноукраїнські єпархії. Та й українські архієреї, вже по горло ситі авторитарними методами управління «товариша Антонова», приходили в жах від думки опинитись під його одноосібною владою вже в статусі патріарха, не обмеженого ніякими вищими інстанціями. І це значною мірою стало причиною того, що на Московському Архієрейському Соборі 1992 року за автокефалію УПЦ висловилися лише 6 з 21 українських архієреїв.

Побачивши свою поразку на Соборі, Філарет дав архієрейську клятву перед хрестом і Євангелієм (!) піти з посади Предстоятеля УПЦ, яку тут же порушив після приїзду в Київ. Він відкрито заявив про свій розрив з РПЦ та створення «Київського патріархату». 27 травня 1992 року відбувся Харківський Собор українських єпископів, які відправили-таки у відставку Філарета і заборонили його в священнослужінні. Розкольницькі дії не підтримали ні архієреї, ні духовенство, ні монастирі, ні церковний народ. Але в руках Філарета виявилися свої козирі: підтримка влади і націоналістичних організацій, фінанси УПЦ, які він незаконно привласнив, а також громадська думка, яка на хвилі сепаратизму (так-так, сепаратизму – ідеї відокремлення від Радянського Союзу) виступала за незалежну Церкву.

І тут Філарет зробив те, що поставило хрест на ідеї канонічної української автокефалії, – почав «рукопокладати» паралельну «ієрархію». Вже через кілька днів після Харківського Собору і заборони у священнослужінні він, разом з ще одним забороненим архієреєм, колишнім єпископом Почаївським Іаковом (Панчуком), «рукоположив» двох єпископів. Пізніше до них приєднався колишній єпископ Львівський Андрій (Горак), також заборонений у священнослужінні. За дуже короткий час вони утрьох і «нарукопокладали» все «духовенство» УПЦ КП. На сьогоднішній день в цій організації є 1 анафематствуваний «патріарх», 39 неканонічних «архієреїв» і кілька тисяч таких же неканонічних «священиків», «рукоположення» яких є блюзнірською театралізованою виставою. Іаків (Панчук) і Андрій (Горак) вже відійшли в інший світ.

Читайте також: Родовід УПЦ КП: від педофіла Чекаліна до "патріарха" Філарета

А тепер задамося питанням: звідки Філарет у такий короткий термін набрав стількох кандидатів на «архієрейські» і «ієрейські» місця та що собою представляють ці люди? Якщо ми зайдемо в розділ «Єпископат» офіційного сайту УПЦ КП і почитаємо біографії, то побачимо, що їх можна умовно розділити на дві категорії. До першої належать дуже молоді люди, що злетіли до вершин «ієрархії» просто нізвідки. Друга категорія – колишні священики канонічної Церкви, причому не тільки української, а й російської, вигнані своїм священноначалієм за різні провини. Будь-який розкол в будь-якій країні і в будь-який час підбирає таких особистостей і переманює до себе обіцянками теплого містечка і кар'єрного зростання. Саме за це Філарет, ще будучи законним Предстоятелем УПЦ, викривав Українську Автокефальну Православну Церкву (ще одне розкольницьке утворення) такими словами: «Це каналізація, куди течуть всі нечистоти».

І ось зараз Філарет пропонує всім православним конфесіям України сісти за стіл переговорів та об'єднатися. Проте усіма своїми антиканонічними діями, а також практикою насильницького захоплення храмів, побиття священиків і мирян УПЦ, постійною брехнею і ненавистю, яку він вивергає на адресу Церкви, і постійною участю в екуменічних заходах (у тому числі богослужіннях) з різними релігійними організаціями, передусім Українською Греко-Католицькою Церквою, Філарет поставив непереборну перешкоду для такого об'єднання та появи в Україні канонічної православної автокефалії. Виражається це ось у чому.

1) В свідомості абсолютної більшості архієреїв, духовенства і мирян УПЦ сформувалась стійка асоціація самої ідеї української автокефалії з розколом, а збереження єдності з РПЦ – з вірністю Православ'ю.

2) Будь-які спроби отримати автокефалію для УПЦ однозначно призведуть до розколу в самій УПЦ, тому що значна частина і парафій, і монастирів, і єпархій  побажають залишитись в лоні РПЦ. Отже, протистояння з приводу храмів і церковного майна зростуть у сотні разів.

3) Духовний зв'язок з РПЦ є фактором ідентифікації, тобто розрізнення благодатної Церкви від безблагодатних релігійних організацій. Якщо уявити зараз дарування УПЦ канонічної автокефалії, ми отримаємо в Україні цілих три або чотири однаково незалежних організації, які називають себе Церквами. Не можна буде розібрати, чим вони одна від одної відрізняються.

4) Єпископат УПЦ справедливо побоюється підпасти під безроздільний вплив світської влади держави, як це сталося у випадку з Філаретом і його УПЦ КП.

5) Гіпотетичне об'єднання українських конфесій за принципом: «давайте сядемо за стіл переговорів, домовимося і підпишемо якусь там заяву» створить ситуацію, коли у більшості єпархій та інших церковних структур з'явиться по два або три начальника.

6) До цієї гіпотетичної єдиної Церкви увійде величезна кількість «священиків», які священиками не є просто за фактом свого неканонічного рукоположення. Церква поділяє відомий юридичний принцип: «Ніхто не може дати іншому те, що не має сам». На момент розколу ні Філарет, ні два єпископа, що підтримали його, не мали благодаті священства.

7) Вирішивши проблему об'єднання православних конфесій, українське політичне керівництво на цьому не зупиниться, а неодмінно стане нав'язувати православним унію з греко-католиками.

8) Таке гіпотетичне об'єднання створювало б дуже небезпечний прецедент для інших Помісних Церков. У більшості з них також є розкольницькі угруповання, які отримали б дуже потужний стимул для продовження своїх неканонічних дій. Наслідком цього стало б невизнання такої єдиної української Церкви з боку Вселенського Православ'я. Навіть вже згадувану Православну Церкву в Америці, що отримала автокефалію абсолютно законно, не визнають 10 із 15 Помісних Православних Церков.

Список перешкод для канонічної автокефалії Української Православної Церкви можна продовжувати, але головний факт полягає в тому, що всі ці перешкоди створив саме Михайло Денисенко, колишній митрополит Філарет. Після всього того, що він скоїв на українській землі, ідея автокефалії ще дуже довго відторгатиметься вірянами.

Єдиний шлях для єднання православних конфесій в Україні і, можливо, автокефалії в майбутньому, – це шлях покаяння і повернення в лоно Української Православної Церкви усіх, що відпали від неї. Про це постійно говорив Блаженніший Митрополит Володимир, про це говорить Блаженніший Митрополит Онуфрій, про це говорять Предстоятелі усіх Помісних Православних Церков.

Церква є тіло Христове, а якщо від тіла відсікти, наприклад, руку, тіло буде боліти, кровоточити, але все-таки жити. Відсічена рука почне гнити і розкладатися. І якщо цю руку, що розкладається, просто прикріпити назад до тіла (наприклад, за столом переговорів), нічого, крім зараження гниттям всього тіла, не відбудеться. Єдина можливість для руки ожити – це Божественне дія Святого Духа, яка в таїнстві покаяння воскрешає духовно мертвих і з'єднує їх зі святою Церквою.