Мінкульт проти УПЦ: таємний лист чиновників
У розпорядження Спілки Православних Журналістів потрапив лист Міністерства культури України від 10.03.2017 року «Щодо реєстрації статутів релігійних організацій», згідно з яким обласним державним адміністраціям рекомендується розглядати статути релігійних організацій під строго визначеним «політичним кутом», відмовляючи в реєстрації документів тих церков, які за тими чи іншими критеріями не влаштовують Міністерство.
На наше прохання текст листа прокоментував правозахисник, член ради директорів міжнародної правозахисної організації Human Rights Advocacy Олег Денисов.
Зусилля Мінкульту спрямовані на блокаду реєстрації статутів УПЦ
Текст підготовлений спеціально і виключно для статутів Української Православної Церкви. Про це, зокрема, свідчать посилання на положення тих норм статутів, які включені в тексти статутів лише православних конфесій.
У листі не міститься застережень щодо неприпустимості безпідставних відмов у реєстрації. В ньому все заточене на відмову в реєстрації статутів та змін до них. Причому підстави для такої відмови прямо не передбачені законами України.
Лист явно спрямований на блокування реєстрації статутів УПЦ, бо історично дані статути містять пункти, які Мінкульт раптом порахував неприйнятними.
Безподатковий статус – прикриття для переслідування Церкви
Релігійні організації змушують вносити зміни в тексти своїх статутів нібито для збереження неприбуткового статусу. Але чи так це необхідно і доцільно?
Релігійні організації і так ніколи не розподіляли дохід серед своїх членів, і змушувати їх дублювати у своїх статутах норми, які легко можна встановити обов'язковим законом, – з юридичної точки зору – не має сенсу.
Уявіть: держава встановлює новий податок. Навіщо прописувати обов'язок платити податки в статутах організацій, якщо це і так обов'язкова норма?
Тому неприбутковий статус релігійних організацій можна було б закріпити і без змін їхніх статутів, просто написавши відповідну норму у Податковому Кодексі. До того ж такі норми за фактом давно вже існують. Варто запитати – навіщо витрачаються гроші платників податків на абсурдні законодавчі ініціативи?
Відповідь очевидна – отримання неприбуткового статусу є лише формальним приводом відсіяти релігійні організації, які не зможуть виконати процедуру перереєстрації.
Які організації не зможуть це зробити? Відповідь одна – це тільки громади, монастирі та парафії УПЦ. Тому що їх ставлять перед свідомо неприйнятним вибором – або зруйнувати власну історично складену й усталену канонічну структуру управління, або втратити неприбутковий статус.
Мета – зруйнувати ієрархічну структуру УПЦ
Розглянемо зміст листа більш детально. У листі даються вказівки, в яких випадках потрібно вважати статути релігійних організацій невідповідними законодавству України.
По-перше, Мінкульт вважає, що релігійні організації первинного рівня, такі як парафії, – не можуть іменуватись у своїх статутах «структурними підрозділами» релігійної конфесії.
Проте таке формулювання є історично типовим для статутів УПЦ і десятиліттями міститься в статутах УПЦ. Міністерство культури послалося на нібито наявну невідповідність цієї норми статуту статті 95 Цивільного кодексу України, забувши про те, що нові норми цивільного права не мають зворотної сили та не поширюються на релігійні організації, зареєстровані до прийняття такої норми. Релігійні організації не зобов'язані коригувати свої статути щоразу, коли Верховна Рада вносить зміни до того чи іншого правового акту.
Реальний сенс такої «рекомендації» в тому, щоб зруйнувати ієрархічну структуру УПЦ, відірвати громаду від церковного центру, щоб Київському патріархату легше було здійснювати рейдерські дії.
Відродження комуністичної ідеології
При цьому Мінкульт чомусь не враховує досвіду Європи та західного демократичного світу, куди прагне наша країна. Інші Православні Церкви в особі правлячих архієреїв мають повне право на розпорядження церковним майном і вирішення всіх питань, пов'язаних з ним. Державні органи демократичних держав навіть не думають піднімати питання про те, що така система нібито порушує права громад.
Що стосується моделі управління, яка склалася на даний момент в УПЦ, то вона фактично є наслідком примусової реформи часів комуністичного режиму, який прагнув передати всю повноту влади «Радам народних депутатів», а також за аналогією – «Церковним Радам».
Згідно з канонами Церкви, вона управляється єдиною ієрархічною структурою управління на чолі з Предстоятелем та єпархіальними архієреями – при фактичному і юридичному послуханні його владі з боку парафій. Після приходу до влади комуністичного режиму була реалізована ідея розщеплення цієї ієрархічної вертикалі шляхом різного роду розколів і створення формально юридично відокремлених парафій з введенням до їхнього складу нових органів управління – парафіяльних рад, та наділення їх новими обсягами повноважень.
Саме цим шляхом і продовжує йти Мінкульт. Однак відродження комуністичної ідеології з боку Мінкульту України виглядає досить дивно з урахуванням європейського курсу держави.
Мінкульт перекручує поняття громади та її відношення з єпархіальним центром
По-друге, у листі стверджується, що нібито держава визнає право релігійної громади на її підлеглість релігійному центру лише у канонічних та організаційних питаннях (пункт 3 листа): «Вказуємо на те, що згідно з частиною 2 статті 8 Закону, держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням). Таким чином, всі інші питання, зокрема, майнові та фінансові, релігійна громада, як окрема юридична особа, вирішує самостійно згідно з власними установчими документами».
Абсолютно незрозуміло, чому в листі робиться висновок про те, що майнові та фінансові питання не є організаційними, і тому з цих питань громада обов'язково повинна не підкорятися єпархіям та іншим особам.
Слід звернути увагу саме на характер цього висновку, оскільки зміст цієї частини листа Міністерства полягає саме в забороні релігійним організаціям УПЦ формулювати свої статути таким чином, щоб у якихось питаннях поставала необхідність узгодження з органами управління єпархією або центральними органами УПЦ, а також, як можна припустити, Міністерство не погодиться і з можливістю введення додаткового кворуму (кількості віруючих) при голосуванні з питання зміни канонічної підлеглості. Адже всі перераховані правила, за логікою Міністерства, можуть бути розглянуті як обмеження вільного переходу в іншу конфесію.
Однак Статут про управління УПЦ, на який посилаються всі без винятку громади УПЦ, містить прийняті всією повнотою Церкви правила і норми, обов'язкові для виконання всіма парафіями. Такі норми стосуються низки питань, в тому числі кворуму при голосуванні, обов'язку правлячого архієрея підписувати кожен протокол зборів парафії та благословляти створення приходу при його первинній реєстрації.
Не можна не відзначити того факту, що багато захопленнь храмів УПЦ, які відбувались у 2015-2016 роках, прикривались неправомірними документами про те, що нібито громада виявила бажання змінити юрисдикцію, і віруючі УПЦ, які бажали залишитися у складі канонічної Церкви, часто використовували існуючі в статутах формулювання про необхідність узгодження таких рішень правлячим архієреєм, у тому числі з майнових і фінансових питань, для захисту інтересів своїх парафій.
Тому поява такого листа однозначно є свідченням намагання послабити систему правового захисту УПЦ шляхом блокування цілком законного права громад захиститися від спроб рейдерського захоплення їхньої власності шляхом внесення змін у свої статути.
Втім, Міністерство не приховує своїх намірів, підкреслюючи в третьому пункті мету листа, а саме – забезпечення «вільної зміни підлеглості громади». У листі прямо формулюється висновок про те, що «пункти статутів релігійних організацій, які усвідомлено певним чином (прим.: що означає це формулювання??) обмежують право громади на вільну зміну підлеглості, не відповідають Закону». При цьому Міністерство ніяк не конкретизує, які саме норми, на його думку, можуть обмежувати цю свободу.
Чинне законодавство не забороняє релігійним організаціям регулювати життя громад
Всупереч думці Міністерства, чинне законодавство не забороняє формулювати в статутах положення, що встановлюють право збільшувати кворум при голосуванні на зборах парафій, вводити фіксоване членство або надавати правлячому архієрею, основному спонсору, меценату чи ктитору майнові та фінансові права стосовно парафії.
Адже перераховані особи, що надали громаді фінансову допомогу, повинні мати право передати цю допомогу іншій парафії, яка залишається в складі тієї конфесії, якій вони передавали те чи інше майно.
Рішення про прийняття таких положень у статуті приймається загальними зборами парафії, і ніхто не має права обмежити засновників громади у їхньому бажанні включити до своїх статутів саме такі пункти. В цьому проявляється свобода цивільно-правового регулювання та принцип автономії Церкви у стосунках з державою. Таку позицію підтримує і Європейський суд з прав людини [1].
Особи, які дотримуються своїх релігійних настанов беззаперечно, мають право приймати або не приймати інших осіб до складу своєї релігійної групи, на власний розсуд розподіляти повноваження між релігійним центром та його структурними підрозділами, а також первинними релігійними організаціями, на основі правил тієї чи іншої релігійної доктрини і норм канонічного права [2].
Таким чином, право на вільну зміну своєї підлеглості розуміється в міжнародному праві не як можливість піти всім «колективом» незгодних до складу іншої конфесії разом з майновим комплексом, а як право залишити громаду без будь-яких майнових претензій, залишивши все майно у володінні юридичної особи, яка не змінює яким-небудь чином свого канонічного статусу. Саме така вільна зміна підлеглості закладена і в Законі України «Про свободу совісті та релігійні організації».
При цьому логічним є той факт, що визначення того, яка саме кількість осіб зі складу дійсних членів громади бажає змінити канонічну підлеглість, має відбуватися саме на основі правил, встановлених заздалегідь громадою в своїх установчих документах. Згідно з рішенням громади мають бути встановлені і правила в усій їхній різноманітності, яку побажає реалізувати громада в конкретному випадку.
Ніхто не може заборонити громаді передбачити правила розподілу майна на випадок зміни канонічної підлеглості. Адже майно громади не завжди створюється тільки членами громади, а може формуватися за рахунок пожертвувань меценатів, єпархії, а також осіб, які передають майно певній конфесії. Ті віруючі, які вирішили змінити свою підлеглість, не мають морального права забирати майно, у створенні і придбанні якого вони не брали участі.
Ці віруючі мають право вільно вийти зі складу громади. Це і є реальним змістом права на вільну зміну підлеглості. Оскільки при цьому може виникати маса розбіжностей, члени громади можуть заздалегідь визначити в своїх документах, як, яким чином, з яким кворумом і при згоді яких осіб вони при переході в іншу юрисдикцію можуть претендувати на майновий комплекс громади. Це безсумнівно знизить кількість конфліктів та обмежить можливості рейдерських маніпуляцій.
Проте замість того, щоб прискорити прийняття громадами УПЦ формулювань, здатних захистити їх від рейдерських захоплень, – Мінкульт створює довгострокову конфліктну ситуацію, яка, ймовірно, незабаром стане приводом для численних судових позовів.
Практична порада, як діяти громадам
У такій ситуації вже зареєстрованим громадам рекомендується не подавати для реєстрації змін тексти статутів громад у новій редакції в повному обсязі – з тим, щоб не давати обласним адміністраціям приводу комплексно оцінювати статути парафій, а подавати зміни в установчі документи у формі окремих доповнень до вже зареєстрованих статутів. У разі, якщо такі зміни будуть містити лише пункти, що стосуються збереження безподаткового статусу, – громаді можна буде уникнути спору про зміст всіх інших пунктів статуту, а вести судовий або несудовий діалог лише щодо пунктів, які стосуються виконання норм податкового законодавства.
Примітка:
1. Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 14.06.2007 року у справі «Свято-Михайлівська парафія проти України»: «...Стаття 8 Закону жодним чином не обмежила або завадила релігійній організації на власний розсуд визначати, яким чином вона буде вирішувати, приймати нових членів, визначати критерії членства і процедуру обрання органів управління. З точки зору статті 9 Конвенції, взятої разом зі статтею 11, це були рішення, які лежать у площині приватного права і не повинні бути об'єктом втручання з боку органів державної влади... Іншими словами, держава не може зобов'язати легально існуюче приватно-правове об'єднання прийняти нових та виключити обраних членів. Втручання такого роду буде суперечити свободі релігійних об'єднань вільно регулювати своє поводження та вільно вести свої справи...»
Також відповідно до зазначеного рішення ЄСПЛ: «150. Суд нагадує, що релігійні об'єднання мають право визначати на свій розсуд спосіб, згідно з яким вони будуть приймати нових і виключати існуючих членів. Внутрішня структура релігійної організації та норми, що регулюють членство в ній, повинні розглядатися як спосіб, згідно з яким такі організації виражають їхні погляди і дотримуються своїх релігійних традицій. Суд зазначає, що право на свободу віросповідання виключає будь-які повноваження держави оцінювати легітимність способу вираження релігійних поглядів (див. Hasan and Chaush, cited above, paragraph 78; and Manoussakis and Others v. Greece, judgment of 26 September 1996, Reports 1996-IV, для 47).»
Слід зазначити, що відповідно до статті 1 Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості і дискримінації на основі релігії або переконань від 25.11.1981 року кожна людина має право на свободу думки, совісті та релігії. Це право включає свободу сповідувати свою релігію спільно з іншими, публічним або приватним порядком, згідно релігійних обрядів та вчень. Пункт g) статті 6 зазначеної вище декларації передбачає, що право на свободу релігії включає в себе право готувати, призначати, обирати або визначати за правом успадковування відповідних керівників відповідно до норм тієї чи іншої релігії або переконань. Таким чином, норми міжнародного права встановлюють обов'язок держави забезпечувати дотримання внутрішніх установок і норм релігійного права як частину свободи релігії.
2. Також потрібно звернути увагу на позицію Європейського суду з прав людини з цього питання: з огляду Відділу досліджень Європейського суду з прав людини (http://www.echr.coe.int/Documents/Research_report_religion_RUS.pdf): «...право віруючих на свободу віросповідання, яке включає в себе право сповідувати свою релігію колективно, передбачає, що віруючі можуть вільно об'єднуватись без втручання з боку держави. Дійсно, автономія релігійних громад є невід'ємною частиною плюралізму в демократичному суспільстві і, таким чином, безпосередньо підпадає під захист, наданий статтею 9 Конвенції (див. Хасан (Hassan) і Чауш (Tchaouch) проти Болгарії [GC], № 30985/96, § 62, ЄСПЛ 2000 - XI; Бессарабська Митрополія та інші проти Молдови, Святий Синод Болгарської православної церкви (митрополит Інокентій) та ін. проти Болгарії № 412/03 і 35677/04, § 103, 22 січня 2009 р.)). 22. Принцип автономії, викладений вище, забороняє державі вимагати від релігійної громади приймати нових членів або виключати інших (Свято-Михайлівська парафія проти України, № 77703/01, § 146, 14 червня 2007 р.). 23. Крім того, стаття 9 Конвенції не гарантує права на розбіжності в середовищі релігійної організації. У разі доктринальних і організаційних розбіжностей між релігійною громадою та її членами свобода віросповідання останніх полягає в праві вільно залишати цю громаду. (Священний Синод Болгарської православної церкви (митрополит Інокентій) та ін. проти Болгарії, 137, Карлссон (Karlsson) проти Швеції, № 12356/86, рішення Комісії від 8 вересня 1988 р. Рішення і Звіти (DR) 57, с. 172, Шпец (Spetz) та інші проти Швеції, № 20402/92, рішення Комісії від 12 жовтня 1994 року і Вільямсон (Williamson) проти Великобританії, № 27008/95, рішення Комісії від 17 травня 1995 р.)».
