Про комплекс провини священика
Вважається, що священик повинен бути жебраком, безсрібником і злегка блаженним
Останнім часом активно створюється Комплекс провини священика.
Він повинен бути вражений у правах соціальних, особистих і культових. Він повинен бути жебраком, безсрібником і злегка блаженним. Його сім’я повинна бути такою ж блаженною, злиденною і приниженою. І його Церква повинна бути служницею.
Я все ніяк не міг пригадати, що це мені нагадує?
Так це ж класика аб’юза!
Створити комплекс провини, зруйнувати особистість і пристосувати її до обслуговування героя аюб’за.
Звідки цей запит?
Усередині громад такого немає. Члени громади врівноважують егоїзм і гідності один одного в спільній молитві, служінні і спілкуванні. Вони несуть як права, так і відповідальність за храм, священика, Церкву і один за одного.
Запит на створення комплексу неповноцінності священика виходить ззовні. Аюбьзер, вловивши, що в Церкві виховується жертовність, кидає вудку на ловлю жертви. Наживка проста:
– Ви повинні мене рятувати. А я буду подивитися.
І грає як кіт з мишкою. То наблизиться, то відійде, то покаже церковність і тут же вразить уяву пороками.
– Ти повинен рятувати мене. Ти ж християнин?
Типове маніпулювання. Типові стадії і прийоми.
І наші ведуться.
Коли в храмах домінують бабусі, дуже хочеться, щоб прийшла нова паства.
– Ах, обдурити мене не важко!
Ми самі раді бути обдуреними.
Один вдає, що рятується, а інший – що рятує.
Комплекс провини розкручується до тих пір, поки у когось з со-залежної пари не зірве гайку на голові.
І такий фінал – класика.
Відносини священика і пастви не по Богу завжди закінчуються вибухом і листами «Чому я пішов з храму».
А ти в храм і не приходив...
Аб’юз дав паростки поза стабільних громад.
Паства знаменитого Миколая Романова Уральського – перекотиполе.
Там інший запит аб’юза: на диктаторську особистість. Читаючи історію його секти, видно неозброєним оком все ту ж классіку аб’юза: со-залежні люди шукали лідера і гнобителя, і знайшли. Він паразитував на руйнуванні особистості. Питання лже-старця дівчинці про готовність померти за нього і за справу – як раз фінальна стадія абьюзу. Він виїв особистість до дна, зруйнував волю і довів до смерті. Зжер особистість як паразит.
Аб’юз і Церква не сумісні.
Всі ми – чоловіки і жінки – рівні у своїй гідності Богу. Ніхто не має права руйнувати особистість, хоч і священика, до зела. Якщо вимагаєш убогості і бідності, сам стань убогим і розтоптаним.
Всі ми – чоловіки і жінки – рівні у своєму бажанні бути щасливими. Немає ніякого гріха навіть в щасті священика і його сім’ї. Ми зібралися до церкви не розподілити горе порівну, а порівну піднятися в благодаті.
Всі ми – чоловіки і жінки – рівні у своєму бажанні дати щастя своїм ближнім і дітям. Якщо у священика немає грошей на одяг і їжу дітям, то як він може проповідувати свободу, любов, гармонію і дух братерства, коли йому в братстві відмовлено. Як може не скластися комплекс неповноцінності, коли твоя сім’я злиденна, прибита, принижена, а ти живеш злидарськими подачками? Чи є такий чоловік, гідність якого не страждає при виді своїх голодних дітей, які ростуть в лахмітті?
Чому діти священика повинні носити чужі обноски? Чим вони винні? Хіба батько – якийсь шахрай або халтурник?
У Євангелії говориться про нестяжанія апостолів.
А воно їм і не потрібно.
Вони приходили до будь-якого міста. Заходили до будь-якого будинку. І сім’я мала служити їм усім своїм майном. Навіщо в цьому випадку, коли тебе забезпечують парафіяни, самому заробляти на життя?
Але ж у нас цього немає!
Хай спробує священик зайти в будь-який будинок і сказати:
– Я тут буду жити! Служіть мені тим, що маєте!
Смішно?
Я думаю, що настала пора не обманюватися і не прагнути до безумовного розширення місії.
Всесвіт у результаті розширення охолоджується.
Хто хотів, той прийшов. Хто чув про Христа і не прийшов, той не прийде ніколи, хіба тільки при крайньому випадку.
Мені віра дісталося дорого і важко. За радянських часів прийти в храм і стати учасником літургійного життя приходу було чимсь іншим, ніж сьогодні парафіяльній чай з шоколадними цукерками.
Мені віра далася важко.
І я розумію, що спокушати кофіем, лекціями та самодіяльністю потенційних віруючих – це зовсім не те, від чого народжується віра.
Віра – дар Божий і предмет роботи душі, а не щось таке, що можна організувати. Ще раз:
Віра – це дар Божий, який дається не всім. Один Бог знає, кому дати. Він відповідає не на всі заявки, а кому хоче, як це сказано в Євангелії.
Спокуса розширення місії – перехід кордону, після якого Церква починає сприйматися Будинком Послуг і провокувати аб’юз. А це нікому не на користь.
Треба бути тверезіше зі створенням комплексу провини Церкви. Треба розуміти, що це часто не предмет помилок Церкви, а предмет соціальної маніпуляції.
Со-залежні завжди знаходять один одного. Є такі люди, яким не можна допомогти, і з якими толку не буде. Це даність: не всі хочуть врятуватися. Насильно нікого врятувати не можна.
Цьому важко протистояти, як природному лиху, але ця цікава інтрига не має ніякого відношення до Церкви. Ці пропозиції со-залежності треба відкидати відразу на вході.
Тому що результат – не допомога, а взаємне руйнування.
Вже стільки сказано гидот, що вже все одно, що скажуть про мене, мою сім’ю і мій автомобіль.
Всі ми – чоловіки і жінки – рівні у своєму бажанні бути щасливими.
Всі ми – чоловіки і жінки – праві в своєму бажанні мати гідність.
Всі ми – чоловіки і жінки – рівні в тому, що однаково радіємо, плачемо і любимо Бога.
Не потрібно нікого руйнувати.
Не потрібно нікому дозволяти руйнувати себе.
У будь-якій незрозумілій ситуації добре запитати самого себе:
– А де тут Бог?
І якщо немає, відпустити ситуацію. Вона не твоя. Вона взагалі нікому не потрібна.
