Про особливості «єпископських посвят» окремої частини ПЦУ
Короткий екскурс в історію УАПЦ, частиною якої був Макарій Малетич
В одній з дискусій з окремими представниками ПЦУ, з'явилась потреба роз'яснити широкому загалу про один надзвичайно важливий момент, який і з догматичної, і з канонічної точки зору ставить у незручне становище очільників тих Помісних Церков, які не так давно заявили про визнання. Йдеться про сумнівність наявності апостольського преємства в окремої частини єпископату ПЦУ.
Після об'єднання УПЦ КП і УАПЦ, очільники цих конфесій направили Константинопольському патріарху апеляції стосовно їхнього канонічного статусу, котрий був обумовлений наступними обставинами. Макарій Малетич, будучи священиком (!!!) у складі українського екзархату РПЦ, в грудні 1989 року був заборонений у служінні колишнім митрополитом Київським Філаретом Денисенко за ухилення в розкол (в УАПЦ). Пізніше, у червні 1992-го року, сам колишній митрополит Київський Філарет Денисенко, в наслідок своєї деструктивної діяльності, був позбавлений сану рішенням Собору РПЦ.
Зважаючи на необхідність легалізувати свої дії в Україні, патріарх Варфоломій заявив про відкликання документу про передачу Київської митрополії до складу Руської Церкви, чим об'явив Україну своєю канонічною територією. Після чого, аби, як він вважав, відновити втрачене в УПЦ КП і УАПЦ апостольське приємство, Константинопольський патріарх розглянув апеляції Філарета і Макарія, і відновив їх у сані. Філарета було проголошено колишнім митрополитом Київським, а Макарія – колишнім митрополитом Львівським.
Тут і починається найцікавіше. Якщо, припустимо, поновлення Філарета у статусі митрополита виглядає хоч якось логічним (з величезною натяжкою), то відновлення у тому ж статусі Макарія виходить з ряду вон. Чому? По-перше тому, що Макарій не був позбавлений сану, а по-друге, заборонений у служінні він був у статусі священика, а не митрополита. Відтак, по ідеї, відновлювати у статусі його було потрібно у сані священика, а не митрополита, оскільки архієрейське достоїнство він набув від людей з сумнівним апостольським преємством.
Щоби зрозуміти про кого йдеться, необхідно зробити короткий екскурс в історію. УАПЦ, частиною якої був Макарій Малетич, Зароджувалась тричі. Перший раз - у 1920-1921 роках, коли після розколу з РПЦ та заборони у священнослужінні, цю конфесію очолив самосвят протоієрей Василій Липківський. Вдруге - у 1989 році, коли єпископську лінію УАПЦ взялись відновлювати позбавлений у 1983 році сану диякон РПЦ Віктор (Вікентій) Чекалін та позбавлений у 1989 році сану колишній єпископ РПЦ Іоанн Боднарчук. Втретє - у 1993 році, після створення УПЦ КП, яке відбулось після узурпації влади в УАПЦ тим самим колишнім митрополитом Київським Філаретом у 1992 році. В даному випадку, нас цікавить конкретно друге відродження УАПЦ.
Як я вже написав вище, у 1989 році відновлювати ієрархію для УАПЦ взялись двоє сумнівних персонажів: позбавлений у 1983 році сану диякон РПЦ Віктор (Вікентій) Чекалін та позбавлений у 1989 році сану колишній єпископ РПЦ Іоанн Боднарчук. Віктор Чекалін, перш ніж стати в основі відродження ієрархії УАПЦ, окрім позбавлення сану диякона в РПЦ, отримав (за не підтвердженими даними) "єпископську посвяту" у так званій Російській Православній Катакомбній Церкві. Остання є класичним прикладом парасинагоги, ніколи в історії свого існування не вважалась канонічною спільнотою, таким чином була і до тепер залишається невизнаною структурою. Фактично – Чекалін був звичайним мирянином, якого такі ж, як він миряни поставили єпископом. У церковній практиці таке явище називається самосвятством. Самосвяти, це люди, «священицький сан» яких є недійсним, оскільки «посвята» звершена або людьми, які взагалі не мають священного сану, як це було з Липківським, або ж - позбавлені апостольського преємства, котре є неодмінною умовою священицької дієздатності.
Іоанн Боднарчук, будучи єпископом РПЦ, за власним проханням у вересні 1989 року був зарахований за штат у зв'язку зі станом здоров'я. Вже у жовтні цього ж року, Боднарчук примкнув до групи священиків, котрі ініціювали відродження УАПЦ, після чого його проголосили "першим архіпастирем відродженої УАПЦ". 1 листопада 1989 року Боднарчук телеграмою, адресованою патріарху РПЦ Пимену та Синоду РПЦ, об'явив про свій вихід з Руської Церкви. 14 листопада 1989 року, після того як Боднарчук двічі відмовився приїхати на засідання Синоду РПЦ, було винесено постанову про позбавлення його усіх ступеней священства. Після усіх цих перипетій мирянин Боднарчук залучає мирянина Чекаліна, разом з яким, з початку 1990-го року, вони починають рукополагати єпископів для УАПЦ.
Далі - найцікавіше. УАПЦ активно розвивалась аж до 1992 року, коли бувший митрополит Філарет учинив розкол. На той час з-під рук Боднарчука/Чекаліна і Ко вийшло аж 16 «єпископів». Проте, неочікувано для всіх, Філарет, який усі попередні роки заявляв про безблагодатність УАПЦ, запропонував структурі Боднарчука/Чекаліна і Ко об'єднатись. На той час Чекалін вже встиг перейти (і покинути) в юридстикцію УГКЦ та очолити так звану Російську Православну Католицьку Церкву. 25-26 червня 1992 року, Філарет Денисенко разом з кількома єпископами УАПЦ об'явили про об'єднання і утворення УПЦ КП. Попри те, що подібне злиття не було підтримано усіма єпископами УАПЦ, рішенням цього "собору" її вкотре було ліквідовано.
Філарет, знаючи про те, що єпископат УАПЦ не мав апостольського приємства, разом з (єпископопм) Яковом Панчуком - колишнім намісником Почаївської лаври, звершили повторну хіротонію над тими представниками УАПЦ, які примкнули до УПЦ КП. Попри це, та частина УАПЦ, якій вдалось відновити свою діяльність у 1993 році, так і залишилась насліддям Боднарчука/Чекаліна - позбавленого сану та самосвята. До цієї групи УАПЦ і належить заборонений у служінні священик РПЦ Макарій Малетич, в подальшому - митрополит Київський і всієї України УАПЦ, який увійшов у склад єпископату ПЦУ.
Таким же насліддям Боднарчука/Чекаліна є усі інші, рукоположені в тій частині УАПЦ, яка у 1992 році не захотіла приєдуватись до Денисенка і входити у склад УПЦ КП. Отже, на сьогодні у складі ПЦУ є ряд кліриків, котрі були посвячені у той чи інший священний ступінь особами, котрі фактично не мали апостольського преємтсва, а відтак - не могли здійснювати жодних посвят в принципі.
І щоби розвіяти остаточні сумніви, давайте відслідкуємо хіротонісальну лінію Макарія Малетича. Його єпископська посвята відбулась 3 листопада 1996 року. Участь у ній взяли Дмитрій Ярема, Ігор Ісіченко і Мефодій Кудряков. Дмитрій Ярема був рукоположений представниками лінії Боднарчука/Чекаліна Петром Петрусем, Михайлом Дуткевичем, Феоктистом Пересадою та Ігорем Ісіченком. Останній, як учасник посвяти Малетича, також має приємство Боднарчука/Чекаліна. Що ж до Мефодія Кудрякова, то його посвята відбулась представниками тієї лінії єпископату УАПЦ, окремі представники якої були перерукоположені Філаретом.
Відтак, навіть якщо чисто гіпотетично погодитись зі зняттям анафеми патріархом Варфоломієм з колишнього митрополита Київського Філарета, а отже – законністю усіх його священодій з 1992 року, а отже - дійсністю хіротонії Мефодія Кудрякова, який у підсумку братиме участь у посвяті Макарія Малетича, для визнання єпископської гідності останнього цього не достатньо. Єпископа, - як каже нам 1 Апостольське правило,- нехай поставляють два або три єпископи. З цим правилом, думаю, навіть патріарх Константинопольський посперечатись не може.
Звідси виникає закономірне запитання - предстоятелі Елладської і Олександрійської Церков знають про це? Якщо ні, то з боку ПЦУ було би чесно їх про це повідомити. Якщо ж знають, тоді вони обманюють, як мінімум самих себе. В принципі, останні повідомлення з Греції і Кіпру свідчать, що окремі представники духовенства цих країн таки в курсі щодо цих особливостей.
П.С. У цьому матеріалі особисто я не претендую на історичну об'єктивність і допускаю можливі неточності в наведених даних, а тому - готовий до внесення правок, якщо у таких буде потреба.
