Богословська комісія УПЦ висловилася щодо мобілізації
Будь-який священнослужитель Української Православної Церкви має визначати характер свого служіння в умовах війни суто в рамках церковних канонів.
Богословсько-канонічна комісія при Священному Синоді Української Православної Церкви на своєму засіданні, яке відбулося з благословення Предстоятеля УПЦ Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України 19 червня 2024 року, підготувала висновки щодо військової мобілізації священнослужителів.
СПЖ публікує повний текст документа з посиланням на сайт Інформаційно-просвітницького відділу УПЦ:
Богословсько-канонічні норми, які стосуються військової мобілізації осіб православного віросповідання у священному сані за умов дії Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу».
У зв’язку зі збройним нападом Російської Федерації на Україну Богословсько-канонічна комісія при Священному Синоді Української Православної Церкви, керуючись «Основами соціальної концепції Української Православної Церкви», звертає увагу на те, що «Церква… не забороняє своїм чадам брати участь у бойових діях, якщо йдеться про захист ближніх і відновлення порушеної справедливості… Православ’я за всіх часів ставилося з великою пошаною до воїнів, які ціною власного життя оберігали життя й безпеку ближніх. Багатьох воїнів Православна Церква приєднала до сонму святих, зважаючи на їхні християнські чесноти…». Українська Православна Церква з першого дня повномасштабного вторгнення російських військ в Україну закликала і донині благословляє і молиться за всіх своїх вірних чад, які несуть свою службу в лавах Збройних Сил та інших військових формуваннях України, і співстраждає їм, бо за словом Апостола: «Коли страждає один член, страждають з ним й інші» (1 Кор. 12, 26). Усвідомлюючи, що перемога над ворогом і мир на нашій землі є Божим благословенням, Українська Православна Церква в усіх парафіях нашої Держави підносить смиренні молитви за це до «Царя царюючих і Господа господствуючих» (1 Тим. 6, 15), адже пам’ятає слова Господа Іісуса Христа про те, що: «Коли двоє з вас погодяться на землі просити за будь-яку річ, буде їм від Отця Мого. Бо де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там і Я серед них» (Мф. 18, 19-20). У своєму тлумаченні на ці Господні слова традиція Православної Церкви зазначає, що в них говориться про церковну молитву, яка, за вченням Православної Церкви, є неможливою без священства, адже новозавітне священство є образом Єдиного Істинного Первосвященника Господа нашого Іісуса Христа (див. Євр. 7, 23). Відповідно, без священства немає Церкви.
Від «царського священства», яким, за словом Апостола, є усі вірні Православної Церкви (див. 1 Петра 2, 9), священнослужителя відрізняє особлива благодать Всесвятого Духа, яка дається йому при рукопокладенні. Саме особливий характер цієї благодаті і власне сутність священницького служіння вже з апостольських часів стали визначати, що отримання благодаті священства і подальше перебування священнослужителя в сані має обумовлюватися низкою канонічних вимог. Однією з найголовніших із них є абсолютна заборона на скоєння вбивства і, відповідно, участь в бойових діях, яка передбачає використання зброї. Священнослужитель, котрий є носієм особливої благодаті Святого Духа, Який є не лише Очільником Таїнств (τελεταρχικός), але й Подавцем життя (ζωῆς χορηγός), аж ніяк не може проливати кров і забирати життя.
Як вже було сказано вище, несумісність гріха вбивства і служіння в священному сані зазначається вже в Апостольських правилах (59-те, 66-те). В 59-му Апостольському правилі жорстокість клірика, який відмовляє своєму ближньому в допомозі, прирівнюється до скоєного вбивства і, відповідно, карається позбавленням сану (καθαίρεσις). Преподобний Никодим Святогорець (XVIII ст.) у своєму тлумаченні на 66-те Апостольське правило називає будь-яке вбивство «великим смертним гріхом» (ἡ μεγάλη καὶ θανάσιμος ἁμαρτία) і вказує на нього як на абсолютну перешкоду для перебування в священному сані. Слідуючи правилам святих отців та їхнім авторитетним тлумаченням, прп. Никодим de facto відносить до навмисного вбивства і участь клірика у війні (ὑπάγουν εἰς τὸν πόλεμον). Останнє безпосередньо забороняється 83-м правилом святих апостолів (ἐπὶ στρατείαν ἔρχεσθαι), а також 7-м правилом IV Вселенського Собору (στρατείᾳ σχολάζειν). Водночас слід зазначити, що авторитетні візантійські каноністи вважають несумісною зі священнослужінням не лише безпосередню участь клірика в бойових діях, які передбачають використання ним зброї, а й навіть військову логістику (στρατιωτικῶν σιτηρεσίων, πραγμάτων) і організацію набору до війська (στρατολογιῶν) (Феодор Вальсамон, XII ст.).
Церковно-канонічна аргументація щодо повної несумісності військової служби, яка пов’язана з використанням зброї, і служіння в священному сані має декілька базових вимірів:
1) Власне правовий. Формулюється згідно з «Канонічною синтагмою» святителя Фотія, патріарха Константинопольського, де зазначається, що «вбивство кваліфікується відповідно до наміру» (ὁ φόνος ἀπὸ τῆς διαθέσεως σκοπεῖται). Відповідно, кожен, хто бере зброю в часи війни, внутрішньо погоджується на скоєння вбивства і чинить його навмисно. Важливо, що даний принцип розвивається святителем в контексті 55-го правила свт. Василія Великого, яке передбачає позбавлення сану клірика, який скоює вбивство при самообороні. Також навмисний чи ненавмисний характер убивства визначається за видом використаної зброї (ἀπὸ τὸ ὄργανον ὁποῦ ἐμεταχειρίσθη, Синтагма Фотія, доповнення прп. Никодима Святогорця). Відповідно, військова зброя, яка є безпосередньо призначеною для вбивства, також робить участь клірика у війні навмисним убивством. Принцип «φόνος ἀπὸ τῆς διαθέσεως σκοπεῖται» de facto застосовує норму 59-го, 66-го та решти відповідних канонів навіть до випадків використання зброї, які не призвели до смерті («Підаліон» прп. Никодима Святогорця, симфонія на 66-те правило святих апостолів). Варто зазначити, що авторитетні візантійські каноністи, зокрема патріарх Феодор Вальсамон, вказують на абсолютний характер церковно-канонічної заборони щодо використання священнослужителями зброї, яка потенційно може стати знаряддям вбивства як такого («πάντη ἀπηγόρευται», коментар Вальсамона на 83-тє апостольське правило).
2) Сакраментальний. Одним з головних аспектів священнослужіння є звершення церковних таїнств – насамперед, Святої Євхаристії. Згідно з 22-м і 23-м правилами Анкірського Собору (314 р.), як навмисне, так і ненавмисне вбивство передбачає відлучення від Святих Христових Таїн. Скоєння гріха вбивства спричиняло відлучення від Причастя навіть очільників т. з. «царського священства» Візантії. Наприклад, свого часу свт. Фотій відлучив від Святих Христових Таїн кесаря Варду, який вбив свого конкурента Феоктиста. 13-те правило свт. Василія Великого в пастирських цілях розповсюджує норму відлучення від Причастя на воїнів, а отже – і на воїнів-кліриків. Норму 13-го правила свт. Василія Великого також можна зрозуміти ретроспективно – крізь призму його 43-го правила, яке кваліфікує будь-яке позбавлення життя як вбивство. Відповідно, вказана неможливість участі та звершення священнослужителем церковних таїнств унеможливлює його подальше перебування в клірі. Євхаристійне пояснення норми згаданого 66-го правила св. апостолів щодо кліру також присутнє в канонічних коментарях священносповідника єпископа Никодима Мілаша (1845-1915), який зазначає, що будь-яке пролиття крові священнослужителем суперечить самій сутності таїнства Євхаристії як Безкровної Жертви.
3) Пастирсько-психологічний. Формулюється пастирськими канонами Православної Церкви, виходячи, насамперед, з того, що гріх вбивства є канонічною перешкодою до прийняття священного сану. Дана норма сягає 61-го правила святих апостолів, яке відзначає «заборонені дії» (ἡ ἀπηγορευμένη πράξις), що виступають як такі перешкоди. Свт. Фотій у своїй 20-й амфілохії з-поміж іншого відносить до них «руки, замарані в крові» (τὴν χεῖρα μιάνας αἵματι). Вказане формулювання безпосередньо відповідає 5-му правилу свт. Григорія Ніського (IV ст.), який підкреслює, що будь-яке вбивство оскверняє або ж бруднить людину (τὸ τοῦ φόνου μίασμα) і робить її негідною священницької благодаті (ἀπόβλητον ἱερατικῆς χάρισματος).
Норму 61-го канону святих апостолів, що включає неможливість прийняття священного сану людиною, яка згрішила вбивством, свт. Фотій інтерпретує в пастирсько-психологічному руслі. Перш за все, він зазначає, що тяжкі гріхи блуду, перелюбу, а також вбивства (τὴν χεῖρα μιάνας αἵματι) є переходом людиною межі, а тому вони викликають внутрішній глибинний «надлом» і порушують її внутрішню душевно-тілесну цілісність. Відповідно, вбивство являє собою «дестабілізацію волі» (ἐφ’ ἑκάτερα ἄδηλον τε τὴν κρίσιν παρεχομένη), яка у подальшому пастирському житті з великою вірогідністю може вилитись у трагедію – людині, яка одного разу вже перейшла якусь межу, легше перейти її знову. Порушення вказаного балансу на довгий час порушує самоусвідомлення ближнього як «образу і подоби Божої» (Бут. 1, 26) і, відповідно, викривляє напрям розумної сили душі («ἄλογος», свт. Фотій, Схолії на Євангеліє від Матфея). Блаженний Феодорит Кірський зазначає, що наявність у всього людства одних пращурів була частиною Божого задуму для боротьби із тваринною жагою вбивства, яка є властивістю нерозумної природи (Тлумачення на книгу Буття). У святоотцівській традиції психологічна проблема вбивства формулюється, зокрема, й через абсолютну протиприродність цього гріха: якщо більшість гріхів являють собою ілюзію подолання людиною власної тлінності та смертності, вбивство, навпаки, тільки примножує смерть.
Окрім порушення психологічної цілісності людини, церковно-канонічна заборона на введення до кліру або ж залишення в ньому тих, хто згрішив убивством (а згідно з нормою «Номоканону» і тлумаченням свт. Никодима Святогорця – також і тих, хто брав участь в бойових діях), має глибокий пастирський вимір. Свт. Фотій у згаданій амфілохії зазначає, що норма 61-го Апостольського правила щодо кліру виходить із розуміння пастиря як «зразка для вірних» (1 Тим. 4, 12). Заборона на перебування в клірі тим, хто згрішив вбивством, відповідає одній із базових ознак канонічності – а саме церковності, адже порушення цієї норми створює ілюзію «подвійних стандартів» і сіє спокусу і розбрат в єдиній громаді, яка з об’єктивних причин не здатна переконатись в істинності каяття священника.
Оскільки канони Православної Церкви мають на меті лікування й зцілення людської душі (див. 2-ге правило Трулльского Собору), заборона в священнослужінні тих, хто використовував зброю, має глибокий терапевтичний ефект. Участь у війні має не лише психологічні наслідки (посттравматичний стресовий розлад), але й духовні. Відповідно, священнослужитель, який сам потребує духовного зцілення, не може бути лікарем для інших (пор. Лк. 4, 23). В умовах війни, коли воїнам, які повертаються з фронту, потрібна якісна психологічна і духовна підтримка, ігнорування норм пастирських канонів призвело б до пастирської катастрофи і створило б «замкнене коло». Це і є однією з практичних сторін пастирських канонів в умовах війни.
4) Історико-канонічний. Походить від рецепції вищевказаних канонів в історії Церкви. Феодор Вальсамон (XII ст.) у своєму тлумаченні на 43-тє правило свт. Василія Великого перелічує відомі йому випадки, коли священнослужителі були позбавлені сану за скоєння вбивства. Зокрема, він згадує позбавлення сану єпископа, який під час війни вбив мусульманина з метою самооборони (Ἀγαρηνὸν… ἐν καιρῷ πολέμου). Візантійський хроніст XI-XII ст. Іоанн Скіліца згадує про позбавлення єпархіальним архієреєм сану котрогось священника на ім’я Фемел, який, почувши про наближення сарацин (мусульман), припинив звершення Літургії і вбив декількох з них. Важливо, що Скіліца робить тут особливий акцент на звершенні Фемелом безкровної Літургії (τὴν ἀναίμακτον… λειτουργίαν). Візантійська принцеса та історикиня Анна Комніна (XI-XII ст.) згадує, що вона була «боляче вражена», коли дізналася про латинського священника, який брав участь в морському бою: «В нас і в латинян – не однакові погляди на священство», – відзначає вона у своїх спогадах. Вищевказані свідчення мають виняткову важливість для історико-канонічного обґрунтування абсолютної заборони священнослужителям брати участь в бойових діях, адже протягом XI-XII ст. Візантія вела переважно оборонні війни.
Варто відзначити, що навіть у буремні часи людської історії, коли в розпалі національно-визвольної боротьби деякі священнослужителі свідомо ігнорували визначені церковно-канонічні норми, Православна Церква завжди поверталася до усвідомлення незмінності пастирських канонів і наявності в них чіткої богословської аргументації. Яскравим прикладом є Грецька війна за незалежність 1821-1829 рр., а також редакція грецької Конституції 1827 р., в якій вперше в новітній історії церковні канони були офіційно визначені як нормативно-правова основа розбудови державно-церковних відносин. 24-та стаття даної Конституції визначила несумісність перебування в священному сані з будь-якою політичною або ж громадською діяльністю чи посадою, яка заборонена священнослужителю канонами Православної Церкви. З-поміж таких канонів богослови Елладської Церкви вказують і на ті, які забороняють клірику брати участь в бойових діях. Ідеться про вказане 7-ме правило IV Вселенського Собору, а також 83-тє Апостольське правило, яке аргументує цю несумісність словами Господа Іісуса Христа: «Кесареве кесарю, а Боже Богові» (Мф. 22, 21). Ретроспективно, чималу роль у виникненні канонічно аргументованої статті грецької Конституції зіграли ті священнослужителі, які, всупереч канонам, на початку Революції провадили активну політичну чи навіть військову діяльність[23]. З церковно-канонічної точки зору, виникнення цієї статті було обумовлено апріорним розумінням того, що в канонічному праві Православної Церкви не існує прецедентної норми, а також засвідченням вірності канонічному порядку.
Відповідно, будь-який священнослужитель Української Православної Церкви має визначати характер свого служіння в умовах війни суто в рамках церковних канонів, виходячи з положень складеної ним священницької присяги, яким відповідає базовий церковно-канонічний принцип: священнослужитель у жодному разі не може брати участь у бойових діях, застосовувати зброю і проливати кров, адже він поставлений Церквою на те, аби до кінця свого життя здіймати перед Престолом Божим «чисті руки, без гніву і сумніву» (1 Тим. 2, 8).
Особливо слід наголосити на тому, що неухильне дотримання усіх визначених церковно-канонічних вимог щодо перебування в священному сані є базовою передумовою збереження православного священства не лише для пастирського опікування тими воїнами, які зараз перебувають у зоні активних бойових дій або ж перебувають у відпустці після поранення, але й тими, які після перемоги Збройних Сил України остаточно повернуться до мирного цивільного життя і потребуватимуть реабілітації та належної духовної підтримки.
Як писала СПЖ, Ватикан розкритикував мобілізацію священників в Україні.
