Священик храму УПЦ на Донбасі розповів про життя приходу під обстрілами

З початком війни прихожан в Олександрівському храмі УПЦ селища Гольмівське Донецької області, розташованого поруч з лінією фронту, стало не менше, а більше. Про це в інтерв'ю, опублікованому на сайті Горлівської і Слов'янської єпархії УПЦ, розповів протоієрей Вадим Морозов, який служить у селищному храмі з 2014 року.

«Обстріли у нас йдуть з самого початку війни, – зазначив священнослужитель. – Метрів 500 звідси – вже передова. Бог милував від прямого попадання. Перша міна лягла біля храму влітку 2014 року, в метрі від входу в просфорню. Друга летіла в дах. Удар від неї прийняло на себе дерево, яке росло біля храму. У дах потрапили тільки осколки – металочерепиця стала, як решето. Парафіяни кожну дірочку закрили шматочками металу, який прикріплювали герметиком і прикручували болтами. Вилетіло скло, двері. Тричі ми міняли вікна. Після сильних обстрілів був період тиші, коли думали: нарешті закінчилося. Вставили вікна – і знову приліт. Міни лягали в ста метрах від храму. Знову все скло вибило повністю».

Отець Вадим розповів, як 9 серпня 2015 року, в свято святого великомученика і цілителя Пантелеймона, обстріл почався під час звершення літургії.

«Так ми і молилися, стоячи під обстрілом. Вікон тоді вже не було. Снаряди лягали поруч – в метрах сімдесяти від нас. Вибуховою хвилею било так, що облачення на мені злітало. Ми дослужили літургію, ніхто не пішов – страшно було виходити на вулицю. Підійшов час проповіді, я вийшов і кажу: "Брати і сестри, вибачте, не можу зібратися з думками". Потім літургія закінчилася, а всі стоять. І тут парафіяни говорять: "Батюшка, давайте панахиду відслужимо". Ми звершили панахиду. Били по нам до половини шостого вечора», – поділився спогадами священик і додав, що під час богослужінь йому часто «доводилося перекрикувати гуркіт вибухів», а люди, яких дуже багато збиралося в храмі, «молилися і плакали».

Також запам'ятався свято Казанської ікони Божої Матері в 2015-му, коли сильний обстріл почався о пів на п'яту ранку, але місцеві бабусі, у яких, за словами священика, «треба повчитися духовній мужності», все одно прийшли в храм: «Я поставив їх біля дверей, подалі від вікон, і звершив молебень, перекрикуючи залпи. <...> З стелі сиплеться від вибухів, а ми служимо».

Священнослужитель розповів, що як тільки в Гольмівському почалися обстріли, віруючі, не перестаючи, стали по три-чотири рази на тиждень здійснювати хресний хід з іконами Покрови Пресвятої Богородиці і святого апостола Андрія Первозванного – свого покровителя, по понеділках в храмі відбувається молебень святому апостолу Андрію. Також отець Вадим регулярно здійснює молебні в селищній раді, місцевому будинку культури та дитячих садках.

«Люди кажуть: ми молимося, тому Господь нас і зберігає. По всій Гольмі влучень було дуже багато, але люди майже не гинули. На моїй пам'яті в 2015 чи 2016 році загинуло двоє людей, ще влітку 2019-го я відспівував одну жінку: вона вийшла на балкон, і в цей момент осколком їй пробило груди. Вона померла на руках у сина. Коли таке трапляється, приїжджає телебачення. Знімають на камеру скорботу, сльози людей. Я не розумію цього. Скільки репортажів було знято про Гольму, а нас як обстрілювали, так і обстрілюють, проблеми це не вирішує», – підкреслив протоієрей.

Він зазначив, що з початком війни прихожан в храмі стало не менше, а більше – «багато хто шукав в храмі розради, Божого захисту». Всю війну в храмі були і півчі, також не закривалася недільна школа: «Діти приходять – хоч обстріли, хоч немає. Буває від семи до п'ятнадцяти дітей. Крім дитячої, є доросла недільна школа, в ній заняття веду я. Ми вивчаємо з дорослими богослов'я, Священне Писання, літургику».

Отець Вадим також розповів, що весь цей час очолювана ним релігійна громада веде будівництво нового типового храму, але на якийсь час війна зупинила будівництво.

«Всі роботи ми здатні вести своїми силами – на приході досить людей, що мають будівельні спеціальності. Кошти потрібні тільки на матеріали. Я шукаю їх, стукаю всюди, але коли люди чують, що Гольма, відразу махають рукою: "А, це лінія фронту. Вас бомблять". У мене і моїх прихожан немає почуття, що ми будуємо марно. Куди людям без храму? Коли земля йде з-під ніг, залишається тільки те, що ніколи не піде. Що може трапитись? В крайньому випадку, ми повернемося Додому. Але в яеих думках, почуттях, при якому векторі руху ми будемо відняті з часу у вічність – ось що головне. Тому ми будуємо храм. Забрати зараз храм, священика, саму Церкву – що залишиться у людей? Порожнеча, страх, жах, очікування прийдешніх бід <...> Добудуємо ми храм – добре. Як Бог дасть, так і буде. Головне – самим залишатися храмами Святого Духа», – підсумував священнослужитель УПЦ.

Нагадаємо, раніше СПЖ писала про неймовірно сильну Спирідонівську громаду УПЦ села Комінтерново Волноваського району, яка вже кілька років живе і молиться в умовах постійних обстрілів.