РПЦ опублікувала богословське роз'яснення про неканонічність ПЦУ

7 жовтня 2019 року опубліковано коментар Секретаріату Синодальної Біблійно-богословської комісії Руської Православної Церкви «Про недійсність хіротоній українських розкольників і неканонічність "Православної церкви України"», повідомляє сайт ВЗЦЗ РПЦ.

У документі розглядаються проблеми апостольського преємства у розкольницьких «ієрархів», межі застосування принципу ікономії, питання відсутності легітимності ПЦУ, спотворення ролі першого єпископа в Православній Церкві і даються пояснення про призупинення євхаристійного спілкування.

Синодальна Біблійно-богословська комісія наголошує, що «односторонні дії Константинопольського Патріархату на Україні, що завершилися підписанням у січні 2019 року так званого Томосу про автокефалію всупереч волі єпископату, духовенства, чернецтва та мирян Української Православної Церкви, викликали гостру дискусію в церковному середовищі», зокрема серед Помісних Православних Церков.

Це пов'язано з «обґрунтованою тривогою» «за збереження неушкодженого апостольського преємства в Церкві у зв'язку з прийняттям Синодом Константинопольського Патріархату в євхаристійне спілкування осіб, які не мають законної хіротонії». Підкреслюється, що велика частина хіротоній єпископату ПЦУ веде свій початок від відлученого від Церкви через проголошення анафеми колишнього митрополита Київського і всієї України Філарета Денисенка.

У роз'ясненні наголошується, що «першочерговою і абсолютно необхідною умовою застосування ікономії при прийнятті в Церкву розкольницьких єпископів або кліриків є принесення ними покаяння».

При цьому «принципово важливо, що застосування принципу ікономії до розкольників можливо тільки при дотриманні іншого давнього принципу, згідно з яким канонічні заборони може скасувати лише той суб'єкт церковної влади, який наклав ці заборони».

У зв'язку з цим «одностороннє рішення Константинопольського Патріархату про прийняття в сущому сані українських розкольників не може бути визнано законним», підкреслюють в РПЦ.

Говорячи про відсутність легітимності ПЦУ, Біблійно-богословська комісія пояснює, що історично проголошення автокефалії Церкви та участь у ньому національних властей є наслідком виникнення суверенної держави, і легітимність нової автокефальної Церкви повинна підтримуватися переважною більшістю населення.

«Поразка на президентських виборах весною 2019 року Петра Порошенка, який зробив проголошення української автокефалії одним із основних пунктів передвиборної програми, тільки підтвердило безпідставність претензій «Православної церкви України» на роль національної церкви», – підкреслюється в коментарі.

Нижче наводимо повний текст документа.

Коментар Секретаріату Синодальної Біблійно-богословської комісії Руської Православної Церкви.

Односторонні дії Константинопольського Патріархату на Україні, що завершилися підписанням у січні 2019 року так званого «томосу про автокефалію» всупереч волі єпископату, духовенства, чернецтва та мирян Української Православної Церкви, викликали гостру дискусію в церковному середовищі. Аналіз публікацій по темі показує, що для багатьох учасників дискусії українське питання безпосередньо пов'язано з такими ключовими для православної еклезіології поняттями, як апостольське преємство, ікономія та її межі, улаштування Православної Церкви на всесвітньому рівні, соборність і першість. Обгрунтована тривога за збереження неушкодженого апостольського преємства в Церкві у зв'язку з прийняттям Синодом Константинопольського Патріархату в євхаристійне спілкування осіб, які не мають законної хіротонії, спостерігається в трудах цілого ряду авторів, в тому числі тих, які пишуть грецькою мовою.

Ключові тези, які наводяться Константинопольським Патріархатом в обгрунтування їх дій на Україні, вже були детально розглянуті Синодальною Біблійно-богословською комісією в коментарі до опублікованого Константинопольською Патріархією листа Патріарха Варфоломія Архієпископу Албанському Анастасію від 20 лютого 2019 року. Маючи на увазі обговорення українського церковного питання, яке триває в середовищі єпископату, духовенства і мирян деяких Помісних Православних Церков, секретаріат Комісії публікує свої коментарі до найбільш важливих тем дискусії.

Проблема апостольського преємства у розкольницьких «ієрархів»

Велика частина «хіротоній» єпископату «Православної церкви України» веде свій початок від колишнього митрополита Київського і всієї України Філарета Денисенка, який 27 травня 1992 року заборонений в священнослужінні Архієрейським Собором Української Православної Церкви, а 11 червня 1992 Архієрейським Собором Руської Православної Церкви був викинутий із сану. Зважаючи на відсутність покаяння у ченця Філарета і продовження ним розкольницької діяльності, в тому числі на території інших автокефальних Церков, Архієрейським Собором Руської Православної Церкви від 18-23 лютого 1997 року був відлучений від Церкви через оголошення анафеми. Незважаючи на подачу ним неодноразових апеляцій Константинопольському Патріарху, його засудження було документально визнано Константинопольською та іншими Помісними Православними Церквами.

У жовтні 2018 року Константинопольський Патріархат несподівано заявив про розгляд чергової апеляції ченця Філарета і відновив його в сані і гідності «колишнього митрополита Київського». При цьому покаяння з боку Денисенка принесено не було, а рішення Священного Синоду Константинопольського Патріархату не було обумовлено новим розглядом матеріалів його справи і висунутих проти нього звинувачень. Через п'ять місяців після надання «томосу про автокефалію» М.А. Денисенко разом з кількома «єпископами» відокремився від визнаної Константинополем «Православної церкви України» і заявив про відтворення «Київського патріархату», рукоположивши для нього нових «єпископів».

Слід зазначити, що учинення розколу було однією з основних, але не єдиною причиною відлучення Філарета. У Судовому діянні Собору від 11 червня 1992 року серед іншого зазначено такі його злочини: «авторитарні методи управління... абсолютне ігнорування соборного голосу Церкви», «клятвопорушення», «свідоме перекручення справжніх рішень Архієрейського Собору», «одноосібне присвоєння собі соборної влади». Справедливість цих звинувачень була, судячи з усього, без дослідження відкинута Константинопольським Синодом, проте незабаром доведена самим же Філаретом, який вчинив розкол на цей раз всередині новоствореної структури, тобто зробив практично те ж, за що був позбавлений влади майже тридцять років тому. Таким чином, єдиний з ієрархів колишнього «Київського патріархату», хто свого часу мав канонічну хіротонію, покинув нову «автокефальну церкву» і публічно відкинув так званий «Томос про автокефалію».

Також в «єпископат» «Православної церкви України» була повністю включена ієрархія так званої «Української автокефальної православної церкви», в основі якої – «хіротонії», звершені у 1990 році колишнім єпископом Житомирським Іоанном Боднарчуком (в 1989 році позбавлений сану рішенням Священного Синоду Руської Православної Церкви) і колишнім дияконом Віктором Чекаліним (в 1988 році позбавлений сану за аморальні вчинки), самозванцем, який видавав себе за єпископа, але в дійсності ніколи не мав навіть розкольницької єпископської хіротоніі. Спроби розкольників за допомогою фальсифікованих свідчень «довести», що в хіротоніях перших «єпископів» УАПЦ нібито брав участь, крім Боднарчука, ще один архієрей, були ретельно досліджені на підставі архівних матеріалів і виявилися цілком помилковими.

Частина «ієрархії» «Української автокефальної православної церкви» була перерукоположена Філаретом Денисенком, проте до «чекалінських» постановлень досі сходять «хіротонії» деяких «єпископів» цієї структури, в тому числі і «хіротонія» Макарія Малетича, який також отримував єпископську «хіротонію» від «чекалінської» ієрархії. Не маючи навіть формального апостольського преємства, колишній протоієрей Миколай Малетич був «відновлений» Константинопольським Патріархатом в сані «колишнього митрополита Львівського». Цей факт підтверджує, що Священний Синод Константинопольського Патріархату прийняв рішення про виправдання обох лідерів разом з їх «ієрархіями», не вивчивши обставини їхнього відходу в розкол, їх засудження і питання преємственості розкольницьких «хіротоній» – і навіть не ознайомившись з основними фактами їх біографії.

Межі застосування принципу ікономії

Першочерговою і абсолютно необхідною умовою застосування ікономії при прийнятті в Церкву розкольницьких єпископів або кліриків є принесення ними покаяння. Святий Василій Великий в своєму 1-му правилі велить «тих, що знаходяться в самочинних зборищах виправляти пристойним покаянням і наверненням, і паки приєднувати до Церкви» і свідчить, що «навіть ті, що знаходяться в церковних ступенях, відступивши купно з непокірними, коли покаються, нерідко сприймаються паки в той же чин». На необхідність покаяння спільно вказують у своїх тлумаченнях на вказане правило і троє авторитетних візантійських каноністів: Іоанн Зонара, Феодор Вальсамон і Олексій Арістин. 8-е правило I Вселенського Собору, присвячене чиноприйому тих, хто звертається з Новаціанского розколу, наказує приймати таких тільки після принесення ними письмового посвідчення, що вони в усьому будуть слідувати визначенням Вселенської Церкви. Нарешті, VII Вселенський Собор прийняв у спілкування іконоборських єпископів лише після того, як кожен з них зачитав своє зречення від колишніх помилок (1 Діяння VII Вселенського собору).

Принципово важливо, що застосування принципу ікономії до розкольників можливо тільки за дотримання іншого давнього принципу, згідно з яким канонічні заборони може скасувати лише той суб'єкт церковної влади, який наклав ці заборони. 5-е правило I Вселенського Собору визначає, що «про тих, яких єпископи, по кожній єпархії, відділили від спілкування церковного, чи належать вони до кліру, або до розряду мирян, має в судженні триматися правила, яким постановлено, щоб відлучені одними не були прийнятні іншими» (див. також 32-е Апостольське правило, 6-е правило Антіохійського Собору). При цьому, згідно з 2-м правилом VI Вселенського Собору, який затвердив відповідні постанови Карфагенського Собору, відлучений Собором своєї Церкви не має права подавати апеляцію на суд Патріарха будь-якої іншої Церкви. Таким чином питання про зняття заборон з розкольників і прийнятті їх в сущому сані може бути позитивно вирішене або тією Церквою, яка ці заборони наклала, або Вселенським Собором, але за обов'язкової участі та врахування позиції Помісної Церкви, що безпосередньо постраждала від діяльності розкольників. Характерним прикладом є прецедент застосування ікономії до єпископів-мелетіан, які влаштовували розкол в Помісній Олександрійській Церкві. Розглядом цього випадку займався I Вселенський Собор. Однак рішення Собору було винесено при безпосередній участі і урахуванні позиції єпископа Олександрійського Олександра, який, як зафіксовано в соборних діяннях, «був головним діячем і учасником у всьому, що відбувалося на Соборі». У новітній історії подібним чином було покладено початок зцілення розколу в Болгарській Православній Церкві на Всеправославному Соборі в Софії у 1998 році, який по ікономії прийняв в сущому сані розкольницьких ієрархів після того, як останні принесли покаяння і возз'єдналися зі своїм законним Предстоятелем Патріархом Болгарським Максимом.

Таким чином, одностороннє рішення Константинопольського Патріархату про прийняття в сущому сані українських розкольників не може бути визнано законним, навіть виходячи з принципу ікономії, оскільки не були виконані дві найважливіші умови його застосування: покаяння розкольників і їх примирення з Церквою, від єдності з якою вони відпали і яка наклала на них заборони.

Істотно важливо, що впродовж всієї своєї історії Православна Церква у всіх випадках застосування ікономії до розкольників мала справу з особами, чия хіротонія хоча б формально через послідовність покладання рук сходила до єпископів, які мали колись канонічне посвячення. Історія не знає прецедентів прийняття в «сущому сані» осіб, хіротонія яких сходить до самозванців, які ніколи не мали єпископських освячень. У зв'язку з цим у відношенні більшості «ієрархів» так званої «Української автокефальної православної церкви», про яку було сказано вище, навіть сама постановка питання про застосування ікономії представляється абсолютно неможливою.

Відсутність легітимності «Православної церкви України»

В історії Православної Церкви (в тому числі новітній історії) відомі випадки безпосередньої участі держави і політичної влади в питанні проголошення автокефалії. Саме таким чином в XIX – початку ХХ ст. були утворені більшість сучасних автокефальних Церков. Ці процеси, як правило, були наслідком виникнення суверенної національної держави (в Греції, Болгарії, Румунії, Сербії) і розглядалися як елемент національного будівництва. Легітимність нової автокефальної Церкви підтримувалася переважною більшістю населення.

Проект створення автокефальної Української Церкви, запропонований в 2018 році Президентом України Петром Порошенком, також спирався на уявлення про те, що, якщо не всі, то, у всякому разі, значна більшість українських віруючих підтримують ідею автокефалії. У своїх публічних виступах Патріарх Константинопольський Варфоломій, судячи з усього, довіряючи інформації, отриманої від української влади, також висловлював упевненість в тому, що до «єдиної церкви» приєднається якщо не все, то більшість православного населення України.

Проте подальші події переконливо показали, що ідея «автокефальної церкви» в дійсності не має підтримки серед більшості православних України. Створену Константинопольським Патріархатом структуру майже цілком склали представники двох розкольницьких груп. З 90 єпископів канонічної Церкви лише двоє перейшли у нову організацію. Очолювана митрополитом Київським і всієї України Онуфрієм Українська Православна Церква як і раніше залишається найбільшою конфесією країни як за кількістю єпископів, духовенства та парафій, так і за кількістю віруючих. Тим самим знаходять ще одне історичне підтвердження слова з Окружного послання Східних Патріархів 1848 року: «Хранитель благочестя у нас є саме тіло Церкви, тобто самий народ, який завжди бажає зберегти віру свою незмінною».

Поразка на президентських виборах весною 2019 року Петра Порошенка, який зробив проголошення української автокефалії одним з основних пунктів передвиборної програми, тільки підтвердила безпідставність претензій «Православної церкви України» на роль національної церкви.

Спотворення ролі першого єпископа в Православній Церкві

Члени і експерти Синодальної біблійно-богословської комісії у своєму вже згаданому Коментарі до листа Патріарха Варфоломія детально розбирали тези, які в сукупності стверджують виняткові владні повноваження Константинопольських Патріархів у всій Православній Церкві. Серед цих положень:

a) вчення про «надграничну відповідальність» Константинопольського Патріарха в питаннях остаточного вирішення різних канонічних ситуацій, що виникають в інших Помісних Церквах, тобто право на втручання в питання внутрішнього життя будь-якої Помісної Церкви;

b) вчення про право «на правах опікуна» і «арбітра» владнати розбіжності між Помісними Церквами, «посилювати», навіть за власною ініціативою, ті дії Предстоятелів автокефальних Церков, які він вважатиме недостатніми;

c) подання про «першість влади» Константинопольського Патріарха на всесвітньому рівні як абсолютно необхідну умову буття Церкви, подібно до того, як існує першість влади єпископа в його єпархії та Предстоятеля в межах Помісної Церкви;

d) право визначати і переглядати межі Помісних Православних Церков, виводити єпархії, єпископат, клір і мирян зі священної, яка строго захищається святими канонами церковної юрисдикції однієї Помісної Церкви і перепідпорядкувати іншій; право самостійно проголошувати автокефалію частин інших Помісних Церков, навіть проти волі їх вищої церковної влади;

e) право прийому і винесення остаточного судження за апеляціями, що подаються єпископами і кліриками будь-якої автокефальної Церкви.

Перераховані аспекти цієї нової доктрини вступають у протиріччя зі Святим Переданням Церкви Христової, грубо спотворюють святоотецьку еклезіологію, підводять ієрархів і богословів Константинопольського Патріархату, які їх захищають, до створення на православному Сході моделі церковного управління, близького до середньовічного папізму. Святі отці Православ'я, ієрархи і богослови древніх Східних Патріархатів поклали чимало сповідницький трудів в боротьбі з ідеєю папства. Руська Православна Церква і нині неухильно дотримується того, що захищали ці отці в полеміці з папизмом в минулі століття. Не зайвим буде ще раз нагадати наведені в уже згаданому коментарі Комісії слова Окружного Патріаршого і Синодального послання Константинопольської Церкви 1895 року, в якому Свята Константинопольська Церква свідчить про те, що поділяла на той час православне розуміння першості:

«З цього правила [28-го правила IV Вселенського Собору] випливає, що єпископ Римський рівний честі єпископу Церкви Константинопольської і єпископам інших Церков, і ні в якому правилі і ні у кого з отців немає і натяку на те, що єпископ Риму є єдиний начальник кафолічної Церкви і непогрішний суддя єпископів інших незалежних і автокефальних Церков».

Цю віру Руська Церква прийняла від своєї Матері, древньої Церкви Константинопольської, в ній і стоїть, не приймаючи спотворень і нововведень.

Призупинення євхаристійного спілкування

Внаслідок неканонічних дій Константинопольського Патріархату на Україні Руська Православна Церква була змушена перервати з ним євхаристійне спілкування, керуючись прямим приписом святих канонів переривати спілкування з тими, хто буде сам «спілкуватися з відлученими від спілкування» (2-е правило Антіохійського Собору). Доречно згадати, як в ході V Вселенського Собору святий імператор Юстиніан закликав отців собору припинити поминання Папи Вігилія, більше «не читаючи чуже християнам ім'я його в священних диптихах, щоб тим самим не стати спільниками в лукавстві Несторія і Феодора». Якщо продовження спілкування з особою, яка підтримала засуджене Церквою вчення, означало поділ з ним його нечестя, то якою ж має бути реакція на прийняття ієрархами і кліриками Константинопольської Церкви в спілкування тих, кого до останнього часу вся повнота Православ'я визнавала безблагодатними розкольниками і самосвятами? Хіба не це є гріхом проти Церкви і святої Євхаристії?

Припинивши поминання Папи, імператор Юстиніан підкреслював, що, незважаючи на те, що сталося, «ми зберігаємо єдність з Апостольським престолом..., бо навіть зміна на гірше Вігилія або кого-небудь іншого не може зашкодити миру Церков» (Acta Conciliorum Oecumenicorum. IV, 1. P. 202). Тому і Руська Церква не відокремлювалася і не відділяється ні від чого святого і справді церковного в Константинопольській Церкві, однак не вважає за можливе брати участь в неканонічних діях її Предстоятеля, ієрархів і духовенства, прагнучи захистити від цього і своїх вірних чад. Таким чином, вимушена відмова від участі в таїнствах Константинопольського Патріархату, який вступив в повне церковне спілкування з особами, позбавленими апостольського преємства, продиктований благоговінням перед Божественною Євхаристією і неможливістю навіть опосередковано розділяти святиню Таїнства з розкольниками.

Вимушений розрив спілкування з Церквою Константинопольською продиктований турботою про збереження чистоти віри і про суворе дотримання церковного Передання.

Підносимо гарячі і старанні молитви в Троїці славимому єдиному Богові про якнайшвидше припинення смути, вчиненої Константинопольським Патріархатом, про відновлення однодумності і любові в Православній Церкві.