Чи зустрінемо ми Бога на лавочці біля райських воріт?

Мої роздуми про свято Стрітення почалися з самого початку. Початок – це те, що стоїть у назві. Чому наша Церква називає це свято саме так?

У слов'янській «сърѣтение» (зустріч) – є щось, що говорить про зустріч лицем до лиця. Один проти одного. У греків це свято називається простіше – «Принесення в Храм» – «Ὑπαπαντὴ τοῦ Κυρίου». У Католиків – «Praesentatio Domini» – «Представлення Господа», його презентація. Якось трошки безглуздо навіть. Богородиця презентує Спасителя в Єрусалимському храмі. Не вистачає тільки проектора та екрана на іконі.

Але ми назвали це свято інакше. Не презентація, не принесення, а Зустріч Бога з людиною. Головним для нас став момент впізнавання, прийняття, зустрічі. Перший, хто зустрів Спасителя біля храму, був Симеон. Втомлений, згорблений від життя старець, який сподівався побачити те, що він хотів своєю рукою колись відкоригувати. Людська невіра не може уявити діву – породіллею, але у Бога все можливо.

В цій людині дуже багато мене. Мене, втомленого від вантажу порожнечі шуму життя, від повсякденної рутини, яка постійно затьмарює Небо, від тяжкості очікувань і від безлічі невирішених питань-роздумів. «Хто Ти, Господи?», «Чи готовий я до цієї зустрічі?», «Чи відпустиш ти мене з миром?», «Ця зустріч стане моїм падінням чи вставанням?», «Чи не прогавлю я її?».
Адже можна чекати цієї Зустрічі й розминутися, жити очікуванням її і не впізнати Того, на кого чекаєш?

Нещодавно прочитав одну притчу. Біля невеликої, скромненької, непоказної калиточки входу в Царство Боже сидів Спаситель і питав тих, хто поспішав до шикарних, помпезних воріт пекла, думаючи, що саме вони ведуть до Раю. Повз мчить православний батюшка. Господь його питає: «Ти Іісуса з Назарету знаєш?» «Звичайно, – відповідає той, – я його Іменем навіть виганяв бісів». Мимо біжить ксьондз, Спаситель йому задає те ж питання. Священик відповідає йому з обуренням: «Ну звичайно, хіба ти не бачиш, що на мені ряса, хіба не зрозуміло, що я йому мало не кожен день меси служив?» Протестант, який не йшов у пекло, а біг  до цих красивих воріт вистрибом, щось насвистуючи, на аналогічне запитання відповів: «Ну звичайно, я ж про мого Іісуса кожного дня пастві годинами розповідав».

Спаситель зітхнув та замислився. Проходить повз якась проста, на вигляд напівграмотна стара. «Ну а ти, старенька, може, ти знаєш Іісуса з Назарету?» – запитав Господь в неї. Старенька підіймає очі, широко і радісно посміхається, кидається до Спасителя в ноги й каже: «Господи Іісусе, та хто ж тебе в нашому селі не знає!» «Ходімо зі мною до раю», – відповів Спаситель, підіймаючи з колін стареньку.

Адже і справді, можна все життя говорити про Христа, вчити про Нього, читати, молитися, а Зустріч пропустити. За книжками, молитвами, розмовами не побачити Живого Бога. Ось де можна потрапити в пекло. Дивно, що багато людей задаються питанням, куди вони після смерті потраплять – у пекло чи рай, замість того, щоб думати про те, з Богом я чи ні.

Адже що таке Царство Боже? Це велика, щаслива сім'я. В ній є Глава – люблячий Отець, є його Діти, брати і сестри. Між ними є любов, злагода, щастя і взаєморозуміння. Чи були ви колись в компанії, де ви почували себе, що називається, «не в своїй тарілці»? Чи не стане світ Царства Божого для нас «не нашою тарілкою»?

Якщо ми хочемо жити в цій Небесній сім'ї, то потрібно це робити зараз, негайно. Знайомитися з цією сім'єю, спілкуватися з нею, розділяти її інтереси та інше. Ну який сенс, якщо ми потрапимо до раю, а там все чуже і чужі, і це назавжди. Насильно ввести в рай – це все одно що силоміць заштовхати людину з трамвайної зупинки на богослужіння. Заштовхали ми її туди, замкнули там, далі що? Вона перший раз все це бачить, чує і нічого не розуміє. Все дивне, все чуже і, головне, зовсім не потрібне.

Рай – це місце, куди не можуть увійти деякі якості і властивості нашого життя, без яких ми не можемо собі це саме життя уявити. Наприклад, бажання справедливої помсти, заздрості до тих, хто краще за тебе, невдоволення, злість, роздратування та інше. Там цього всього не буде. Там не буде дуже багато чого, від чого ми не можемо собі дозволити відмовитись. Наприклад, там не буде інтернету, телевізора і розважальних шоу. Для того, щоб туди потрапити, потрібно відмовитися від того, чого там не буде. Українському скакуну-націоналісту жити в раю з москалем – як буде взагалі можливо? А німецькому фашистові – з євреєм або циганом? Як можна собі це уявити?

Адже це рівнозначно тому, що жінку-феміністку, що люто ненавидить чоловіків, затягнути в загс, змусити вийти заміж та відправити з чоловіком удвох в одиночне плавання на яхті, на все життя. Для неї ж це буде пекло в пекельному ступені. Ось таким для нас може виявитися й рай, куди ми хочемо потрапити.

Ніхто нам не загороджує двері до нього, навіть навпаки. Христос раз у раз повторює: «Прийдіть до мене, усі струджені та обтяжені», «Прийдіть, бенкет накритий, бики заколоті». Він чекає нас, як Отець блудного сина, шукає, як Пастух – загублену вівцю. Який же пастух не пустить свою вівцю в загін, який прожене?

Але ми, як вперті барани, намагаємося йти куди завгодно, тільки не до Нього. Хто в прірву, хто на крутий обрив, хто прямо вовкові в пащу, лише б не Додому. А потім такий козел, відчувши зуби хижака у себе на шиї, буде бекати: «Чому ж ти мене не врятував?» Та як же тебе врятувати, якщо ти кожного разу тікав, як тільки такий випадок був? Якщо ти не хотів бути в стаді, а бігав куди хотів і як хотів?

Бог прийшов у світ, щоб нас запросити в рай. Він приносить себе в жертву, щоб ми не стали жертвою пекла. Але для того, щоб місія Спасителя була здійсненна по відношенню до нас особисто, нам самим потрібно протягнути до Нього руки й прийняти Його жертву. А для цього Спасителя потрібно зустріти. Якщо ми з ним у цьому житті не зустрінемося, то там – точно розминемося. Проскачемо у ворота пекла, думаючи, що нам там буде добре. А Спасителя на лавочці, по дорозі, так і не впізнаємо.