Анатомія душі. Закінчення. Підсумки

Зневіра

Зневіра входить до числа восьми «загальнородових» помислів, але за своєю природою істотно відрізняється від усіх інших. Якщо інші думки по суті є не що інше, як ланки ланцюга, що з'єднуються у будь-якій послідовності і у найрізноманітніших поєднаннях, то зневіра у цьому ланцюгу завжди виявляється замикаючою ланкою, оскільки після неї вже не приходить ніякий інший помисел.



Зневіра носить «складовий» характер: на відміну від всіх інших пристрасних помислів, які своїм походженням зобов'язані тій чи іншій ірраціональній частині душі, зневіра походить з помислів, які притаманні їм обом. Цілком перебуваючи в області алогічного, зневіра як феномен найвищою мірою ірраціональна. Конкретно це проявляється в тому, що той, хто впав у зневіру, обурюється проти всього, що трапляється йому на шляху (ярість), і сумує про все, чого він позбавлений (жадання). З огляду на парадоксальність і суперечливість її проявів, зневіру можна уявити в образі дволикого Януса.



Її складний і «заплутаний» характер виражається у хитрій мішанині почуття пригніченості й агресивності. Слід також вказати на фактор протяжності в часі. Якщо інші помисли приходять і іноді досить швидко відступають, як, наприклад, блуд або гнів, зневіра затримується подовгу, оскільки за своєю «складною» природою пов'язана з усіма іншими пристрастями. Звідси виникає особливий стан душевної депресії, яка може прийняти хронічну форму.

Отже, для життя душі зневіра являє собою свого роду глухий кут. Відраза до всього, що є, у поєднанні зі смутним бажанням того, чого немає, паралізує природні здібності душі аж до того, що вже ніякий інший помисел не може увійти в розум.

Важливий симптом і психологічний наслідок зневіри – атонія душі. Вона проявляється в «удушенні» особистісного начала в людині. Розум втрачає здатність відображати світ. Зневіра немов ковпаком накриває всі життєві здібності душі, і у людини «перехоплює»  подих, необхідний для самого фізичного існування.

Коли зневіра і сум в душі затримуються надовго, вони умертвляють духовне життя. Незважаючи на зовнішню активність, всередині нас утворюється порожнеча, це призводить до озлоблення та нечутливості, через які молитва і будь-яке духовне ділання стають непосильними і, врешті-решт, неможливими.

Причиною зневіри можуть бути також помисли марнославства, честолюбства, суєти, які безпосередньо передують появі гордині. Оскільки ці помисли абсолютно марні, пусті і не мають жодного відношення до реального стану речей, жага слави залишається невгамованою. Рано чи пізно з усвідомленням цієї суєтності приходить зневіра і відчуття повної спустошеності.

Від стану загальної розслабленості виникає почуття нудьги, неприязні, нудоти, нездатність що-небудь утримати в розумі, знемога, «серцева тривога» – всі ці душевні стани охоплює у собі поняття зневіри.

Преподобний Євагрій протиставляє зневірі античний ідеал безпристрасності гностика, наповнюючи його християнським змістом. Безпристрасність стає неодмінною умовою вивільнення сили християнського милосердя, яка відкриває доступ до особи Бога. Гностик – це той, хто силою Благодаті здобув дар особистого зв'язку між своїм «Я» і «Ти» Бога, і має відвагу куштувати вище блаженство богопізнання.

На цьому шляху до Бога зневіра є найлютішим ворогом, оскільки вона здатна задушити розум – осереддя людської особистості. В стані зневіри у людському розумі «Безодня безодню прикликає» (Пс 41;8). Безодня внутрішнього небуття кличе до безодні вселенської порожнечі. Це найстрашніший стан розуму!

Оскільки зневіра – хвороба двох здібностей душі, яросної і жадаючої, необхідно домогтися повного зцілення цих останніх. Розуму притаманні як знання, так і невігластво. Жадаюча частина душі схильна як до стриманості, так і до розкоші. Гнівна – як до любові, так і  до ненависті. З цього випливає, що знання зцілює розум, любов – гнів, а стриманість – жадаючу частину.



Тілесні пристрасті присікає утримання, а душевні – духовна любов. Душевні пристрасті значно більш несамовиті, ніж тілесні, вони можуть переслідувати людину до самої смерті, тоді як тілесні відступають набагато швидше. Таким чином, яросна частина душі потребує інтенсивної терапії. Але в духовному житті слід починати боротьбу «знизу», спочатку озброївшись проти жадання. Без утримання духовне життя неможливе. Кінцева точка цього життя – стяжання любові.

Любов любить іншого заради нього самого, не завдаючи йому ніякої шкоди, нічим не уражаючи; жадання ж, навпаки, являє собою виключно егоїстичну відчуженість самості, її спрага невтолима за визначенням і неминуче призводить до печалі і зневіри.

Якщо зневіра являє собою різновид малодушності, тут потрібен насамперед активний опір цій протиприродній дії гнівливої частини душі. Терпіння скорочує зневіру. Перший і найефективніший засіб від зневіри – просто «триматися молодцем» перед лицем небезпеки втечі. Манія докучати іншим розповідями про свої нещастя рівносильна такій втечі.

Проте самі по собі мудрі поради та найпроникливіші зауваження нічого не змінюють, оскільки яросна і жадаюча частини душі своїми коренями йдуть в ірраціональне і інстинктивне. Головне спонукання до дії має прийти «зверху», щоб розбити порочний ланцюг почуття пригніченості й агресивності. Це спонукання може відбутися тільки від розуму. Звичайно, розум теж буває уражений пристрастями душі, але він ніколи не втрачає від природи притаманної йому здатності сприймати Слово Боже. Тому завжди залишається умовою вільного вибору. У розумі визначається справжня або ілюзорна цінність будь-якого людського діяння.

Щоб вийти з глухого кута зневіри, слід звернутися до «володарюючого розуму», цієї «панівної» здібності людини. Розум має бути привчений до роздумів над Словом Божим. Слово Боже розмикає пекельне коло власних і чужих помислів, нескінченних внутрішніх міркувань-монологів, які не одного привели до межі безумства. Навіювання ворога слід витіснити богоносними словами розради і підбадьорення, вони допоможуть людині зрушити з мертвої точки у його духовному житті. Премудрість, розуміння «логосів» і Божественної гармонії створеного світу містить у собі лікарський засіб від зневіри.

Ще один засіб від зневіри може декому здатися не дуже привабливим, але, тим не менше, він досить ефективний. Це вправляння у смерті, щоденне вмирання. «Християнин завжди повинен бути налаштований так, немов він завтра помре, а тілом своїм повинен користуватися так, наче воно буде жити з ним багато років» (Преп. Євагрій).

Сенс цього «вправляння у смерті» очевидний. Зневіра йде таємними коріннями у себелюбство, це плід хворобливої переоцінки земного і матеріального життя, з усіма його перипетіями та незмінною ворожістю. Роздуми про смерть, пам'ять смертна вселяє, що «постійного міста не маємо тут» (Євр. 13;14). Вона вчить оцінювати реалії з тверезістю і відповідним чином будувати своє життя. Ясне усвідомлення марності наших егоїстичних досягнень перед лицем смерті в кінцевому рахунку послужить зміцненню святої волі до духовного життя.



Поступово людина починає розуміти, що і самі спокуси, які супроводжують його великотрудне життя, є необхідними засобами для його спасіння. «Хто уникає благокорисної спокуси, уникає вічного життя» (Преп. Євагрій).

Зневіра і депресія, позбавлені з самого початку всякого позитивного сенсу, поступово втрачають свій виключно шкідливий характер, щоб стати шляхом до істинного християнського житія. Зневіра, перенесена з терпінням, робить душу «найвищою мірою випробуваною». Кажучи «випробуваний», преподобний Євагрій використовує спеціальний термін, який вживається в металургії по відношенню до золота та срібла, очищеного у вогні від всіляких домішок.

Так і зневіра очищає серце від усякої скверни, тобто від усякої пристрасті, і робить його «світлоносним». Якщо ми не здаємося під натиском біса зневіри, то за ним вже не приходить ніякий інший біс, і тоді настає стан «невимовної радості і миру». Спокій, безпристрасність, «сяйво» серця, а також звичайний стан умиротворення та радості – ключові поняття містичного вчення Євагрія Понтійського.

Багатьом, мабуть, запропоновані засоби від зневіри не здадуться такими вже привабливими, оскільки так чи інакше всі вони передбачають відмову від всякого роду насолод. Здавалося б, що, навпаки, відмова – це найкращий спосіб посилити почуття пригніченості та агресивність. Звичайно, це так, якщо відмова не відкриває нових горизонтів, перспектив і не дає надії вийти з глухого кута постійно зростаючих потреб. Кінцевий виграш вищий за початкову ставку. Привілей цього виграшу – дар «безпристрасності», внутрішній спокій, безтурботність розуму, який дарується тому, хто витримав випробування.

Три ступені сходження

Шлях сходження душі до Бога має три ступені: перша складається з практики або етики (praktike, ethike), друга – це фізика (physiki), а третя – це теологія (theologike). Під цим мається на увазі, по-перше, вправляння у дотриманні заповідей, по-друге, опосередковане відання Бога через споглядання природи і створених істот і, нарешті, безпосереднє, особисте відання Самого Бога без участі образу або думки. Таким чином, практика має справу з чеснотами та вадами, що їм протистоять.

На першій ступені духовного життя, насамперед, потрібно пізнати походження і дію «недугів душі» – пристрастей. Потрібно приборкати їх за допомогою самодисципліни і, нарешті, за допомогою Божої благодаті, досягти стану безпристрасності страсної (ірраціональної) частини душі. Безпристрасність не слід змішувати з поняттям апатії. Мається на увазі, скоріше, стяжання того цілком природного здоров'я душі, яке проявляється у непохитності перед лицем спокус. Справжньою метою цієї першої сходинки духовного шляху є не стоїчний ідеал безпристрасності, а любов, мета якої – відання Бога.

Про істинну, християнську любов та відання не може бути й мови, поки людина засліплена пристрастями. Саме любов стає дверима, що відкривають людині доступ до природного відання, тобто до фізики. На цій другій ступені духовного шляху людина пізнає Бога опосередковано, через осягнення логосів створених істот, прихованих у всьому ідей-смислів, що зводять нас до Творця Логоса, але при цьому не відкривають Його Самого, Його природу. Іншими словами, Бог пізнається тут з Його творінь. Деякі люди, зачаровані чудесами побаченого ними створеного буття, зупиняються на цій ступені – і багато втрачають. Цей стан подібний до того, як якщо б хтось ототожнив ліки із здоров'ям як таким та задовольнився б лише першим.

Проте є й ті, хто домагається чеснот заради відання причин творіння. І в цьому випадку він піднімається на третю ступінь і досягає безпосереднього, особистого відання Бога (theologia). Це Боже благодатне одкровення, непідвладне людині і в цьому житті доступне далеко не всім, звершується в тому містичному «стані молитви», коли людина «без жодного посередника» вступає у невимовно близьке спілкування з Богом, «як з Отцем».

Ступені

Тут йде мова про сенс людського буття. Бо різні пристрасті, і перш за все пристрасть обжерливості, намагаються перешкодити духу та не дозволити йому «рухатися розумно (logikos)», прагнучи до відання Бога Слова, тобто Сина, Який тільки й може явити нам Отця. Якщо ж людині не вдасться ця зустріч з Богом, значить, їй не вдасться і зустріч з самою собою. Адже людину – творіння Божественного Слова – можна зрозуміти лише виходячи з Logosa і в єдності з Ним. Цим пояснюється основоположне значення духовної психології у його універсальному світогляді, що охоплює всю дійсність.

Кінець шляху

«Тільки у молитві людина воістину є самою собою». «Нерозсіяна молитва» – це «велика справа», вона є «вище мислення розуму». «Молитва є стан розуму, осяяного світлом» Пресвятої Трійці (Преподобний Євагрій Понтійський).

«Чистота молитви» – для отців це синонім безпристрасності. Вона досягається не відразу, а поступово. Перший етап у досягненні безпристрасності – це очищення бажаючої частини душі. Повна безпристрасність – це подолання не лише пристрасних справ, але й всяких думок про створені речі. Бо молитися – це означає «розмовляти» з Богом без будь-якого посередника.

Ніщо так не загрожує молитві, як гнів та злопомність. Як тільки молільник починає молитися не розсіяно, то вся його духовна брань вдень і вночі зосереджується навколо яросної частини душі. Біси використовують усі засоби, щоб відвернути наш розум від «думки про Бога». При цьому одним з кращих і могутніх їхніх союзників є наша пам'ять, яка залишає свої відбитки в розумі, подібно до печаті на м'якому воску.

Той, хто прагне до «чистої молитви», не лише ділом чи помислом повинен уникати гріха гніву, але й очищати свою пам'ять. І це стосується особливо будь-якого спогаду про перенесену несправедливість або образу.

Тільки коли розум звільняється від пристрастей, що затьмарювали його, коли «світло його очей» не помутніле, він стає здатним до молитви. При цьому «молитва», «споглядання» і «пізнання» Бога утворюють єдине ціле. Мова йде про найдосконалішу, найбільш глибоку співпричетність, яка можлива тільки між особистостями, «пізнавшими» один одну. Ось чому єдність трьох Божественних Іпостасей Пресвятої Трійці служить Іконою, «образом» містичного єднання, найчистішої благодатної єдності між Богом і Його творінням. Молитва є не лише захист від печалі та зневіри, але й плід радості та подяки.

Молитва у тому вигляді, як її розуміють Святі Отці, можлива тільки тоді, коли в душі запанував стан глибокого умиротворення, у далечині від бурхливих пристрастей, усякого роду душевної екзальтації та емоційних потрясінь. Молитва – це стан цілковитого спокою, безтурботності і ясності розуму.

«Повнота світу» – це безпристрасність душі, що супроводжується справжнім пізнанням сущого. Безпристрасність є спокійний стан розумної душі, який утворюється з лагідністі і цнотливості. Цей стан внутрішньої безтурботності (oikeia eremia, букв. «місце народження спокою») є «природним» станом розуму, у якому він перебував до того, як став затьмарений різними пристрастями.

Пристрасті, гріхи для нього – щось чужорідне, що прийшло ззовні, вони викликають збентеження і призводять до потьмарення. Ось чому наближення Ангела можна безпомилково впізнати за станом глибокого умиротворення, яке наповнює душу, а наближення демона – за неспокоєм, стривоженістю і збентеженням, які він викликає своєю появою, навіть якщо приходить у вигляді «Ангела світла».

До «чистої молитви», як і до беспристрасності, наближаються поступово. Преподобний Євагрій називає той розум блаженним, який «під час молитви стяжав повну свободу від матеріальних образів», «цілковите не почуття». Чому? Тому що тільки цей стан робить його глухим і німим до всіх бісівських наущань, які, в якості точки опори, завжди вдаються до чогось чуттєвого.

Коли розум опиняється по той бік всіх помислів про чуттєві речі, він відкриває «місце Боже» у собі самому. Він не може цього зробити, якщо не позбавився пристрастей, які сковують його за допомогою помислів, прив'язаних до чуттєвих речей.

Після того, як розум зкине з себе вітху людину  і зодягнеться у людину, народжену від благодаті, тоді він також побачить під час молитви свій стан, подібний до сапфіра або небесного сяйва. Це і є «Царство Боже», яке «всередині нас». Тут це Царство відкривається в нас самих, і воно перевершує всяке людське розуміння. У чистому серці закарбоване Нове Небо, у якому споглядаються Сутності Творіння. З тими, хто досяг цього, розмовляють Ангели.

Це бачення сяючої Божественної Слави – найвища форма пізнання Бога. Воно здійснюється «у світлому зерцалі» розуму того, хто чистий від усілякої пристрасті, що затьмарює.

Анатомія душі. Частина 1. Структура душі

Анатомія душі. Частина 2. Вісім загальнородових гріхів

Анатомія душі. Частина 3. Деякі різновиди гріхів