Суїцидальна прагматичність здорового глузду, або Від чого доцент хотів повіситися
«Розум без віри породжує чудовиськ»
Ще не прокинувшись та лежачи у ліжку з закритими очима, я із задоволенням згадував вчорашню Вчену раду університету. Двадцять вісім «за», і жодного «проти». Всі одноголосно проголосували за присвоєння мені вченого звання доцента кафедри гуманітарних наук. Так, я буду те, що називається вченим від ... – ні, не від Бога, звичайно. Який там Бог? Немає Його! Я буду вченим від Розуму. Моїм священним писанням будуть заповіді практицизму, прагматизму та здорового глузду. Очевидність або логічна доказовість – ось начинка програмного забезпечення життєвого GPS-навігатора, яким повинен керуватися біологічний механізм homo sapiens XXI століття.
Пролог
«Так, – сказав я сам до себе, посміхаючись, – зараз я подумки запускаю програму чищення реєстру мозку від сміття віри та всього науково необґрунтованого та бездоказового. Я відмовляюся від Хрещення, яким мене мама хрестила у дитинстві, і, закликаючи на служіння собі «ангела розсудливості», нарікаю його скорочено «Ангрозсудом», а також урочисто клянусь нічого не робити без його згоди та благословення».
Задоволений своїм настроєм та фантазією, я відкрив очі та ... побачив перед собою маленьку істоту в окулярах, мантії та чотирикутній шапочці з пензликом, як у випускника Оксфордського університету. «Ти хто?» – запитав я його ошелешено. «Привіт, – сказав він, мило посміхаючись, – я Ангрозсуд».
Відмінність картин Васнецова від настінного живопису у туалеті
Моя дружина несподіваного гостя явно не помічала. Поставивши переді мною каву та поклавши поруч бутерброд з маслом та ковбасою, вона присіла навпроти, підперши обличчя долонею, і з лагідною усмішкою та любов'ю стала дивитися як вміст тарілки буде танути у мене у роті. Я їв та милувався своєю жіночкою. Правильні вишукані риси обличчя, аристократична зовнішність, глибокі карі очі... Вона завжди була красивою та ніжно жіночною. Сонце грало крізь її світле волосся, і у ці ранкові години вона була особливо прекрасна. «Не дарма за нею в юності бігало пів університету», – подумав я. «Даремно» – парирував Ангрозсуд та показав мені на зображення якоїсь особливо потворної мавпи, що стояло недалеко. Цю фотографію вчора з інтернету роздрукувала дочка, щоб потішити батьків ідіотським виразом морди примата.
«Ось це краса», – повідомив мені Ангрозсуд, самовдоволено тицяючи пальцем у морду на фотографії. «Фе, – сказав я, насилу ковтаючи застряглий у горлі шматок сиру, – яке каліцтво». «Доведи, що твоя дружина миліша, ніж ця симпатична самочка горили, – підморгнув Ангрозсуд, сівши поруч із дружиною і тримаючи у руках навпроти мене фото мавпи, ніби для порівняння. «Я уважно слухаю», – сказав він, мало не муркочучи. Наступний шматок бутерброда застиг у моїй руці. Могутній потенціал мого науково нафаршированого мозку напружився, і тут же поник. Я зрозумів: у мене немає логічно обґрунтованих критеріїв, за якими ми можемо відрізняти красу від неподобства. Краса, істина, добро – це предмет віри, а не здорового глузду... Ангрозсуд, не дочекавшись відповіді, поставив фото мавпи на стіл біля чашки з кавою та подивився на мене з розчаруванням.
Дзеркало мозку, або Чому Сократ був не правий
Апетит у мене швидко зник. Я розлютився. Доцент я чи хто? Зараз я тебе... Притьмом уставши з-за столу, я витер рота серветкою та, по-дружньому поплескавши Ангрозсуда по плечі, почав поблажливим тоном, у який поступово стали вкрадатися металево-менторські нотки: «Мда... Розумієш, колего, – слово колега я вимовив із підкресленою іронією, – наш мозок – це такий імітований біохімічний комп'ютер, енграми якого записані програмним забезпеченням метафізичного контуру Всесвіту таким чином, що його так звана свідомість є нічим іншим, як дзеркалом мозку. Це логічно випливає з новітніх наукових відкриттів. Тому критерії краси – це бач, ммм... умовності, що виникли у результаті соціального розвитку...»
Ангрозсуд перервав мене не дослухавши: «Не тужся, доценте, натяжка доказів – не наш формат, розкажи мені краще про свідомість як дзеркало мозку, тільки спочатку».
Ну ось, давно би так. Тут я відчув себе на коні. «Почнімо з того, – сказав я лекторським голосом, – що першими вченими, які спробували пояснити всі функції мозку на основі законів хімії та фізики, були учні знаменитого Йоганна Мюллера – Еміль Дю Буа-Реймон, Гельмгольц...»
«Стоп, – знову перервав мене Ангрозсуд, – я ж сказав – спочатку». Останнє слово він вимовив чомусь протяжно. Я подивився на нього з нерозумінням. «На підставі яких законів ти будеш будувати свою доказову базу?» – запитав Ангрозсуд. «Звичайно на підставі законів логіки» – відповів я обурено. «Ну, ось із них і почни. Доведи спочатку істинність законів логіки, закону тотожності, закону суперечності, закону виключеного третього та інших, – виголошував Ангрозсуд, загинаючи пальці, – давай, я уважно слухаю». Він знову уперся у мене своїм свердлувальним поглядом та став вичікувально мовчати. Я зрозумів, що знову програв.
Ніхто та ніколи не ставив під сумнів закони логіки, істинність яких не доведена, вони завжди сприймалися на віру. Якщо ми засумніваємося в їх істинності, то зникне сама можливість побудови доказу. Ми нічого, нікому та ніколи не зможемо довести.
Віра в авторитети
Намагаючись відтягнути час для того, щоб продумати відповідь, я зробив вигляд, що забув щось важливе зробити. Злегка стукнувши себе долонею по лобі, я вигукнув: «Зараз, хвилинку, я перевірю, щоб дочка нічого не забула у школу, та дам їй деякі доручення».
«Яка дурість», – пробурчав Ангрозсуд собі під ніс, сидячи на підвіконні та махаючи ногами. «Що-що?» – перепитав я. «Не потрібно змушувати її робити безглузді вчинки. Вона вірить, що повинна слухати батьків, вчителів. Ох, ці старі забобони. А все тому, що ще ніхто та ніколи не посіяв у розум твоєї дочки сумніви у доцільності та правильності такої віри. Вона пішла у перший клас та їй сказали, що це буква «А», а це «Б», що сніг білий, а вугілля чорне, і вона, за своєю наївністю, сприйняла це на віру. Потім ти почав її вчити, як жити правильно, але при цьому «забув» сказати, що це ти так уважаєш, а як насправді – це ще потрібно перевірити та довести».
Декларація прав мавпи, або Чому у приматів немає моралі
– Ну, тут ти не правий, – відповідаю, – я повинен виховати дочку так, щоб її життя та поведінка не суперечили суспільній моралі. Мій батьківський обов'язок – виховати її моральною людиною.
Ангрозсуд подивився на мене так, як я іноді дивлюся на молодих аспірантів, на цих науковців, котрі щойно вилупилися, ще повністю позбавлених оперення знань, умінь та навичок. Тепер уже Ангрозсуд дружелюбно поплескав мене по плечі та почав говорити поблажливим тоном, що поступово ставав металево-менторським: – Шановний доценте (слово доцент він сказав нарочито протяжно та з неприхованою іронією), ніякої суспільної моралі та моральності не існує. У людини в мозку є сценарії доцільної поведінки, що витягуються за необхідністю, як туфлі з ящика в залежності від погоди. Мораль – це лише безглузда угода дотримуватися певного типу поведінки. Насправді моралі немає, є тільки обставини. Подивися на природу: хіба ти знайдеш там закони моралі. Є тільки непорушні закони розвитку, яких покірно дотримується все суще у світі. І тільки людина винайшла для себе особливі закони спільного буття, що обмежують її можливості цілим рядом заборон та приписів, недоступних логічному осмисленню. А взагалі-то, я припускаю, – сказав Ангрозсуд задумливо, – що насолода є єдиним предметом бажань людини. Щоб навіяти людям «доброчесність» досить слідувати природі. Задоволення вказують на її вимоги, а страждання – на заборони.
– Виходить, якщо я зараз піду та зраджу своїй дружині з якою-небудь із моїх аспіранток, то це, по-твоєму, буде цілком сумісно зі здоровою логікою та доцільністю «доброчесної» поведінки? – запитав я, глузуючи. Ангрозсуд спокійно парирував: – А ти можеш дозволити собі піти з цією ж аспіранткою випити разом чашечку кави, розмовляючи по темі дисертації? – Звичайно, а що тут такого? – Та в тому то і справа, що нічого, – а потім додав, ніби за між іншим, – слухай, а що, для тебе настільки важливо, в якому фізіологічному місці будуть знаходитися нервові закінчення, впливаючи на які ви разом отримуєте задоволення? Хіба настільки суттєво важливі відмінності між смаковими та статевими рецепторами? – при цьому він довірливо підморгнув.
Вбивство дружини ножем сенсуалізму
Моє терпіння, як і аргументація, були вичерпані. А у душі, крім бажання послати подалі, без будь-якої логіки, Ангрозсуда, нічого не залишалося. Але він продовжував нещадно та методично наносити удар за ударом по моєму самолюбству, довірі науці, здоровому глуздові та логіці.
– Та ти заспокойся, не кип'ятися, – продовжив Ангрозсуд, наче й не було нічого, – ти не маєш дружини і ніколи не мав. Мене пробило холодним потом. Я кинувся на кухню та побачив там свою рідну, ненаглядну жіночку, яка мила посуд та муркотала собі під ніс якийсь модний попсовий шлягер. Із-за спини туди ж став заглядати Ангрозсуд.
– А це тоді хто? – питаю я його, тикаючи пальцем на дружину. – Та не парся, немає там нікого, – махнув він на мене рукою, ніби відганяючи мої нав'язливі думки про дружину, як муху від компоту.
– Але ж я її бачу.
– То заплющ очі, у чому проблема?
– Але я чую, як вона співає.
– Ну, то заткни вуха, – сказав Ангрозсуд, задумливо дивлячись на фото мавпи.
– Я можу доторкнутися до неї.
– Так, ще додай вкусити, понюхати та все інше, що ти ще, поки що, можеш із нею зробити, – сказав він уже з явним роздратуванням та нетерпінням, додавши крізь зуби «доцент». Потім продовжив:
– Це все у твоїй голові, вчений. Якщо я зараз почну, як тумблери, вимикати по-одному всі твої органи чуття, то ти, у кращому випадку, зможеш вірити, що трава зелена, а апельсин помаранчевий, та що на кухні хтось, можливо, існує, якщо ти віритимеш у те, що кухня теж десь є. Але у тебе не буде жодного доказу, що це так насправді. А ти впевнений, що те, що ти бачиш, чуєш, до чого доторкаєшся, насправді, об'єктивно існує поза сферою твоїх внутрішніх відчуттів?.
– Упевнений, – сказав я, поквапившись, і тут же прикусив собі язика, зрозумівши, що бовкнув дурницю.
– Доведи, – вистрибнув Ангрозсуд сивкою-буркою з-за столу та став переді мною, як «лист перед травою», схрестивши руки на грудях та просвердлюючи мене своїм поглядом. При цьому додав, як завжди: – Я уважно слухаю.
Я зрозумів, що знову зазнав фіаско. Ще Еммануїл Кант назвав цю тему «скандалом у філософії». Соліпсизм не спростовний. Наука не може довести об'єктивне існування реального світу. Ми можемо тільки вірити, що він є, але довести це ми не у змозі. Немає нічого, що не існувало би поза нашою свідомістю.
C'est la vie, або Шматок ходячої енергетятини
Після незручної паузи Ангрозсуд, поплескавши мене по щоці, сказав, із ноткою жалісної поблажливості у голосі.
– Гаразд, доценте, – він знову вимовив це слово вже з сарказмом, – я не стану травмувати твою вразливу вчену психіку, але максимум, що я тобі дозволю, так це віру у те, що твоя дружина – це тимчасова форма існування енергії.
Я не хотів бачити у своїй гаряче коханій дружині шматок ходячої енергетятини, я любив її вірші, її голос, наші вечірні прогулянки біля моря, я любив її особистість, і ту неповторність людської індивідуальності, що відрізняла її від мільйонів жінок, котрі живуть на Землі.
Але Ангрозсуд був невблаганний:
– Та ти сам поколупався у ній ножем та виделкою своєї науки, – продовжував він цинічно, – що ти там знайдеш? Якщо зазирнути глибше, то це будуть клітини, потім атоми, нейтрони, протони, а потім, у самій глибині, ти побачиш енергію в чистому вигляді, що має зараз форму твоєї дружини, а через десятки років стане лопухом на її могилі, потім, може, черв'яком тощо. А то, що ти називаєш людською індивідуальністю, не більше, як випадковий набір генетично обумовлених бажань та потреб, що зникне, як тільки твоя дружина перестане вдихати у себе O2 та видихати CO2.
Потім, подивившись на мене пильно, він сказав по-французьки: «C'est la vie, доценте».
Кулю у лоб або Петлю на шию
Подивившись навколо себе, я побачив, що фарби дня кудись зникли, ніби хтось переключив монітор мого мозку у чорно-білий режим. Я відчув себе цвіллю, грибком на поверхні своєї планети. Жити стало нудно та сумно. Мені не було кому дякувати за світанки та заходи сонця, любов перетворилася у різновид хімічної реакції мозку, що рефлексує на одному рівні зі слиновиділенням та сечовипусканням. Одразу захотілося повіситися або пустити кулю в лоб. Але пістолета у будинку не було, а за міцною мотузкою потрібно йти у магазин або на ринок. Я уявив себе: йду між рядами продавців, мацаю мотузки, розпитую продавців про їх якість та виробника. На питання: «А вам навіщо?» я бадьоро відповідаю: «Та ось, на вихідних вирішив повіситися зранечку». У відповідь чую співчутливе: «А, так-так, я ось теж нещодавно про це подумував...».
Із ринку, зайшовши на кафедру, я всім покажу придбаного мотузка. Колеги його оцінять, спробують у натяжку та на розрив, щоб на засіданні кафедри схвалити мій вибір, про що і буде вказано у протоколі № 25 за підписом голови та секретаря. І на похоронах вони схвально будуть кивати головами, ось, мовляв, правильно ми у протоколі записали, правильну мотузку вибрав доцент, хороший був учений, талановитий...
Кінець кошмару
Над вухом пролунав будильник. Я підскочив з ліжка, як ужалений. Без чверті восьма. Дружина у навушниках на кухні співає «Прованс» Йолки. Я зрозумів, що до початку лекції залишилося близько години. Що за маячня мені щойно снилася?! Але думати було ніколи, треба бігти. Одягаючись на ходу, я цілую дружину, вибігаю з квартири, за спиною чую жалісне: «Володю, а сніданок?».
Але перед самим виходом з під'їзду, я зупинився, як укопаний. Із темного кута сходового майданчика на мене дивилися хижі очі Ангрозсуда, що світилися. Він був у тій же чорній мантії та чотирикутному капелюхові з пензликом. Тоді я вперше у своєму житті осінив себе хресним знаменням. Ангрозсуд повільно, виходячи з темряви, перетворився у чорного сусідського кота Тимка, що мляво та демонстративно-презирливо перейшов мені дорогу. Я плюнув через ліве плече, але на лекцію все-одно запізнився, за що і отримав догану від декана.
Епілог
Минуло десять років. Двадцять вісім «за», та жодного «проти». Всі члени Вченої ради одноголосно проголосували за присвоєння мені вченого звання професора. Наступного дня, читаючи за сумісництвом лекції у богословському інституті, я згадував події сну десятирічної давнини.
Тема лекції «Віра та розум». Розповівши про розуміння принципів співвідношення віри та розуму у блаженного Августина, Петра Абеляра, про концепцію двох істин францисканців, я, на завершення лекції, цитую апостола Павла (Євр. 11, 1): "Є ж віра ... речей викриття невидимих".
– Грецькою мовою, – продовжую я лекцію, – у посланні апостола стоїть слово ipostasis. Іпостась, у патристичній традиції, розуміється як особистість, тому віра – це викриття, наділення ликом, проступання невидимого та очікуваного. За віру, ампутовану гріхом, у Православ'ї борються, її повертають собі, так само, як людина, котра перенесла інсульт, постійною працею та вправами повертає собі здатність рухатися та розмовляти. Коли ми малюємо на двомірній площині креслярської дошки зображення тривимірної деталі, то наша уява допрацьовує третій вимір та малює об'єкт у повному обсязі. Так само й віра заповнює світ тим відсутнім об’ємом, що дозволяє нам бачити за площиною фізичного світу об'ємну іпостась дружини, неприпустимість розпусних дій у ставленні до аспірантки, необхідність виховання дочки, красу коханої дружини у порівнянні з самкою примата...»
– Володимире Миколайовичу, – чую поруч голос кирпатої першокурсниці, – повторіть, починаючи з аспірантки, ми не встигли записати.
– О так, вибачте, задумався... – сказав я, нервово протираючи окуляри, – на чому ми зупинилися?
– На відмінностях самки приматів від вашої дружини, – впевнено відповіла першокурсниця, – продовжуйте будь ласка, я вся в увазі, пане професоре, – сказала вона, з ніжною муркотливою іронією, вперши у мене свій пильний котячий погляд.
Примітки:
1. Сенсуалізм (від фр. sensualisme, лат. sensus – сприйняття, почуття, відчуття) – напрям у теорії пізнання, згідно з яким відчуття та сприйняття – основна та головна форма достовірного пізнання.
2. Соліпсизм (від лат. solus – «єдиний» та лат. ipse – «сам») – радикальна філософська позиція, що характеризується визнанням власної індивідуальної свідомості як єдиної безсумнівної реальності та запереченням об'єктивної реальності навколишнього світу.
3. C'est la vie (фр) – таке життя.
