Про що плачуть християни

Насправді якогось універсального підходу до розуміння сліз в аскетиці не існує. Ця тема досить суб'єктивна і заснована на особистому досвіді кожного окремого християнина, але дещо узагальнити все-таки можна і потрібно. Для цього звернемося до короткого повчання преподобного Пимена Великого, день пам'яті якого Православна Церква святкує 9 вересня.

Коли ми замислюємося над темою сліз у християнському житті, то перше, що спадає на думку, це те, що вони супроводжують покаяння і властиві, в більшості випадків, душам святих подвижників. Дуже рідко виходить так, що нам самим вдається щиро поплакати над власними гріхами, а якщо говорити про сповідь, то таїнство й поготів перетворюється на «звичайне» перерахування провин без співучасті серця і справжнього жалю.

Перша з найважливіших думок, яку необхідно тримати в голові під час підготовки до сповіді, – це думка про смерть, оскільки саме в ній багато в чому криється запорука щирого сокрушення. Преподобний Пимен вказує, що першим земельним наділом, що придбав праведний Авраам, батько всіх віруючих, в Обітованій землі – це ділянка для гробу (Бут. 23, 8-17).

Першим земельним наділом, що придбав Авраам, батько всіх віруючих, в Обітованій землі – це ділянка для гробу (Бут. 23, 8-17).

Тут криється алегорія, суть якої полягає у вказівці на неможливість досягнення блаженної вічності без плачу. Саме гроб преподобний Пимен називає місцем плачу та ридання. Чому так? Хоча б тому, що він є протверезним прикладом наслідків нашого гріхопадіння. Можна також згадати дуже вдалу думку отця Олександра Шмемана про те, що люди не так перестали вірити в Бога чи богів, як у смерть. Якщо не загрожує погибель, то й переживати нема про що, і рятувати нас нема від чого, а тому й Бог не потрібен. Саме гроб нам говорить про погибель не лише в цьому житті, а й у вічності. Це не залякування, не розпач, а саме протверезіння, хай і болісне, але інакше на нас не вплинеш.

Друга важлива настанова про сльози, про яку не можна забувати, полягає в тому, що сльози мають бути усвідомленими, тобто ми повинні чітко розуміти, звідки й чому вони виникають.

«Хто хоче позбутися гріхів, що живуть у ньому, плачем позбавляється від них, – каже преподобний Пимен, – і бажаючий не впадати знову в гріхи, плачем уникає від впадання в них». З одного боку, сльози – це справді дар, але з іншого – вони не повинні виникати без нашого зволення. В іншому ж випадку, а мені доводилося стикатися з подібним, це може бути психічною екзальтацією чи навіть бісівським насланням. Коли в людини течуть сльози і вона не розуміє ані їхньої природи, ані їхнього походження, то варто задуматися, що в духовному житті нас заносить кудись не туди.

Третє, що потрібно пам'ятати при покаянні, – відсутність багатослівності. Молитов, канонів та іншої гімнографії в наших молитвословах вистачає, проте далеко не завжди все це може дійсно допомогти у щирій скорботі про гріхи. Преподобний Пимен пропонує звернути увагу на такий приклад.

«Плач, коли досягне розвитку, не може обволікатись у багатодумність і багатослівність: він задовольняється для вираження неосяжного духовного відчуття найкоротшою молитвою».

Уявіть, що ви загрузли в болоті по шию, та ще й з тягарем на ній. Що в такому разі ви кричатимете? Однозначно щось коротке. Нікому на думку не спаде в такій ситуації розпилятися в багатослівності. Якщо ми усвідомлюємо, що ситуація з нашим спасінням ще сумніша, то й поготів не станемо багато чого просити у Бога. Це одна з причин, чому подвижники приділяли стільки часу Ісусовій молитві. «Плач, коли досягне розвитку, не може обволікатись у багатодумність і багатослівність: він задовольняється для вираження неосяжного духовного відчуття найкоротшою молитвою», – підсумовує преподобний Пимен.

Останнє, на що звертає увагу авва Пимен у розмові про плач, – це його повчання, що міститься у наступних словах: «Який не плаче тут, буде вічно плакати. Неможливо не плакати, або тут довільно, або мимоволі там, у муках».

Сказане – гранично ясне та зрозуміле. Мені ж хотілося б додати, що в християнському плачу немає якогось песимізму, точніше, це «песимістичний оптимізм», це не розпач, смуток чи зневіра, як може здатися сторонньому спостерігачеві, це творчий стан душі, яка щиро бажає скинути з себе «кірку» гріхів і пробитися до Джерела любові, життя, благости та щастя. Це боротьба, набуття досвіду, аналіз цього досвіду та втілення у житті зроблених висновків. Це велика духовна робота, спрямована не назовні й уперед, як у світському житті, а всередину та вгору.

Не варто спеціально шукати сліз, але варто трудитися заради їх набуття, щоб нам дійсно не довелося плакати після смерті.

Читайте також

Що не досказно у притчі про сіяча

Недільна проповідь.

«У гоніннях ми складаємо іспит нашої віри Христу»

Про мужність гнаного духовенства Черкаської єпархії. Розповідь про долю захопленого храму в містечку Драбові.

Про анафему взагалі та анафему меру Черкас зокрема

Митрополит Черкаський Феодосій проголосив відлучення мера Черкас від Церкви. Очевидно, це не останній такий випадок. Що таке анафема?

Безмозкі люди ближче до Бога, ніж безсердечні

Дух, який живе в нас, завжди тихий і мирний, а егоїзм метушливий, боягузливий і неспокійний. Коли ми знайдемо самі себе, то разом із собою знайдемо Бога.

Зона – це світ померлого Бога

Недільна проповідь.

Чи має Церква виховувати народ: Відповідь митрополиту Феодосію

Митрополит Феодосій розповів про причини гоніння на нашу Церкву, зазначивши, що багато в чому ви самі винні. Що робити? Чи можливо змінити ту ситуацію, в якій зараз перебуває УПЦ?