«Я йду з Церкви...»

У світлі дискусій про автокефалію Української Православної Церкви нині саме час розібратися в причинах того, чому віруючі люди йдуть у розкол або взагалі залишають Церкву. Багато хто з них каже, що приймає рішення порвати з УПЦ тому, що не згоден з позицією священноначалія... РПЦ. Здавалося б, абсурдність подібних тверджень очевидна, адже цілком зрозуміло, що єпископи Української Православної Церкви не мають жодного стосунку до тих слів і тез, які озвучують єпископи з Росії. Але, на жаль, здоровий глузд сьогодні – поняття не популярне, а отже, і відповідь на запитання «чому люди йдуть з Церкви» потрібно шукати не в площині розуму, а в глибині емоцій. Тим більше, якщо йдеться про священників.

Останнім часом чимало ієреїв (і серед моїх знайомих зокрема) пішли в ПЦУ, або ж просто порвали з релігією. Такий вчинок – завжди трагедія. Для всіх. Але насамперед – для самої людини. Які причини цих виходів, чому так відбувається? З особистого досвіду спілкування з відщепенцями (тими, хто відпав) можу засвідчити, що найчастіше такі рішення приймаються під тиском обставин, духовних і моральних проблем та, у виняткових випадках, – з ідейних міркувань. У будь-якому разі за кожним відривом від пастви Спасителя стоїть особиста трагедія…

У будь-якому разі за кожним відривом від пастви Спасителя стоїть особиста трагедія…

Як на мене, причини розриву з Христом можуть залежати від самої людини і від того церковного оточення, до якого вона потрапила. Тому умовно об'єднаємо їх у два аспекти – внутрішній і зовнішній.

Отже, з точки зору внутрішнього аспекту, причин виходу з Церкви набагато більше, ніж відсутність якогось там потрібного й корисного канонічного статусу, який сам по собі на спасіння наше ніяк не впливає і не може бути достатньою причиною для виходу. Зрештою, людина, яка шукає в Церкві не статус, а Христа, не може порвати з нею через статус. Принаймні не повинна. Але – слабка людина. І в критичний момент вона йде з Церкви. І причин тому може бути чимало. Яких же?

Марнославство та образа

Тут все просто – людина вважає, що вона має визначні таланти (проповідника, духівника, місіонера, богослова, блогера, будівельника, адміністратора – потрібне підкреслити), а її єпархіальне начальство чи побратими по парафії гідно не оцінили. Марнославство отримує потужну підтримку з боку образи, особливо якщо правлячий архієрей не дав «чергову» нагороду. Потужну підтримку отримує образа й від таких самих «ображених».

Конфлікт та сварка

Друга причина «виходу» з Церкви також перебуває десь у царині гордині та марнославства – це конфлікт з архієреєм (варіанти: благочинним, настоятелем, ігуменом). Зрозуміло, що єпископ не може бути правий завжди. І зрозуміло, що він може помилятися у своїх висновках. Але ставити у залежність від думки архієрея своє ставлення до Церкви – безглуздя. Навіть якщо владика накричав і вилаяв тебе – це не привід розривати відносини з Христом.

Моральні проблеми

Водночас дуже часто буває так, що архієрей правий, і його жорсткі рішення продиктовані моральними проблемами священника. Пияцтво, сріблолюбство, блуд – ось головні причини заборон у священнослужінні і, по суті, головні причини «образи» на єпископа та Церкву. Багатьох священників (вже колишніх) знаю, які заявили про своє рішення змінити юрисдикцію з УПЦ на ПЦУ через те, що були відсторонені від священничого служіння через неприпустиме для християнина (не кажучи вже про духовний сан) життя. Чомусь до цього у них не спостерігався яскраво виражений патріотизм.

Чимало священників заявили про своє рішення змінити юрисдикцію з УПЦ на ПЦУ через те, що були відсторонені від священничого служіння через неприпустиме для християнина життя.

Страх

Взагалі, не вважаю себе в праві звинувачувати тих, хто йде з Церкви через страх перед розправою. Зрештою, і апостоли, «страха ради іудейська», зачинилися в Сіонській світлиці і не виходили на вулицю. Але, знаючи про нерідкі випадки, коли люди просто боялися залишатися в Церкві, я не можу зрозуміти і прийняти їхнього лукавства і небажання називати речі своїми іменами. Боїшся? Так і скажи, а не вигадуй якісь ідеологічні чи інші причини. Принаймні, будеш лише боягузом, а не боягузом і брехуном.

Бажання дешевої популярності

Зараз це називається модним словом «хайпанути». Буває в нас і таке. У цьому випадку людина сподівається, що зміна її «позиції» послужить їй на благо – до храму прийдуть люди, а вона – отримає підтримку в певних колах. Найчастіше на хайпі хочуть зіграти ті, хто нічим особливим ніколи не виділявся. Якось служили, щось там незрозуміле говорили, а потім раптом зрозуміли, що зараз – їхній «зоряний час». Але проблема в тому, що на хайпі далеко не поїдеш – народ втомлюється від нього, а отже, планку треба постійно підвищувати. В результаті прагнення до постійного хайпу призводить до маргіналізації, і людина вже просто не в змозі зупинитися навіть перед виходом з Церкви.

Політичні погляди

Так, зустрічалися мені священники і миряни, які вирішили порвати з Церквою, бо вона «московська», «імперська», «проросійська» тощо. При цьому ці люди не могли мені зрозуміло пояснити, як саме впливає на Українську Церкву симфонія (нехай і уявна) РПЦ та російської влади.

Ми постійно говоримо про те, що Церква – поза політикою, і раптом виявляється, що, як тільки певні церковні діячі з іншої країни заявляють про свої політичні погляди, – ми приймаємо рішення про розрив з Христом. Але давайте згадаємо, що Сам Господь нічого не говорив ні про Римську імперію, ні про римського імператора, під мирською владою якого Він жив. Чому ж нам мають бути цікаві політичні висловлювання єпископів і тим більше політиків, що живуть за тисячі кілометрів від нас?

Сам Господь нічого не говорив ні про Римську імперію, ні про римського імператора. Чому ж нам мають бути цікаві політичні висловлювання єпископів, які живуть за тисячі кілометрів від нас?

Крім описаних вище внутрішніх причин «виходу» з Церкви є, як я вже сказав, і причини зовнішні. Вони кореняться не лише в самих відщепенцях, а й у тих людях, що їх оточують. 

Єпископ

На жаль, надто часто буває так, що правлячий архієрей ставиться до священника як до інструменту чи ресурсу. Хороший священник у такому разі – той, хто може знайти спонсорів/меценатів, побудувати храм, на високому рівні організувати прийом єпископа на парафії. Проповідницькі таланти, духівництво чи місіонерські ініціативи не вітаються, а найчастіше – переслідуються. Єпископ-адміністратор бачить свою роль та головну функцію у тому, щоб «все контролювати». У підсумку контролює він лише своє найближче оточення (та й те, менше ніж наполовину), а всі інші священники – полишені на самих себе.

Єпископ – це батько, що повинен піклуватися про благополуччя своєї пастви. Якщо він цього не робить – від нього йдуть..

Такий «контроль» призводить до відсутності свободи, що, у свою чергу, породжує лукавство – священники живуть, як хочуть, але так, щоб владика не дізнався. Як результат, архієрей фактично не знає про життя своєї пастви і духовенства та не може вплинути на тих, хто вирішив «піти». Вихід? Довіра до священників з боку єпископа. Спроба бути ближче до духовенства не лише на богослужіннях, а й у особистому спілкуванні. Розуміння того, що надмірні обмеження (як і повна незацікавленість життям духовенства) ні до чого доброго не призведуть.

Єпископ – це батько, що повинен піклуватися про благополуччя своєї пастви. Якщо він цього не робить – від нього йдуть. Ні, для тих, що досягли святості, і це зовсім ніяка не проблема. Але чи багато серед нас таких?

Побратими

Тут все простіше – спосіб життя інших священників, які формально залишаються в Церкві, може призвести до того, що слабкі вірою – підуть. Я не дарма сказав саме про віру. Бо той, хто вірує в Бога по-справжньому, не може відмовитися від Христа тому, що серед Його учнів був Іуда.

Водночас це в жодному разі не виправдовує тих, хто своєю поведінкою «спокусив одного з малих цих». Нам треба дуже уважно стежити за своїми словами, вчинками та думками. Священник не може «розслаблятися» та забувати про своє високе покликання серед інших священників. Не можна бути ієреєм Божим лише в храмі та під час богослужіння. Ієреєм треба бути завжди.

Парафіяни

Буває, звісно, що зовнішньою причиною розриву із Церквою стають самі парафіяни. Їхня черствість, нечутливість, завищені вимоги до священника, бажання йти на поводі поточного моменту, відсутність прощення і милосердя, жорстокість і гординя – все це може призвести до того, що священник розчарується у своєму служінні і прийме рішення, що краще ніяк, ніж аби як…

Головна проблема всіх тих, хто пішов із Церкви, полягає в тому, що вони просто не мали духовного життя. Не було життя в Дусі Святому.

Ще раз повторюся, що вихід із Церкви – це завжди трагедія. І насамперед це трагедія особистого плану, трагедія, що росте зсередини. Нарікати на відсутність чи наявність якихось документів, звинувачувати в цьому рішенні всіх і вся – марна трата часу. Причини кореняться набагато глибше. І якщо всі ці причини спробувати звести до однієї, то вийде, що головна проблема всіх тих, хто пішов із Церкви, полягає в тому, що вони просто не мали духовного життя. Не було життя в Дусі Святому. Адже, за великим рахунком, якщо людина живе в спілкуванні з Богом, то їй ніхто і ніщо не може завадити.

«Хто ни розлучить від любові Божої, чи скорбота, чи тіснота, чи гоніння, чи глад, чи нагота, чи біда, чи меч?», питає апостол Павло і відповідає: «яко тобі заради умертвляли єси весь день: зрозуміємося як вівці заколення . Але у всіх цих перемагаємо за коханого нас. Бо сповіститься, що ні смерть, ні живіт, ні ангели, ні початку, нижчі сили, ні справжня, ні прийдешня, ні висота, ні глибина, ні інша істота може нас розлучити від любові Божої, що про Христа Ісуса Господа нашого» ( Рим.8, 35-39).

Ось і виходить, що головне – шукати Христової любові, шукати спілкування з Ним. А чи буде при цьому автокефалія, чи не буде, хороший у тебе єпископ чи поганий, нагородили тебе чи ні, розуміють тебе парафіяни чи не розуміють – зовсім неважливо. Тому що найважливіше – Христос.

«Хто нас розлучить від любови Христової? Чи недоля, чи утиск, чи переслідування, чи голод, чи нагота, чи небезпека, чи меч?​​​​​​​» – запитує апостол Павло та відповідає: «Як написано: За Тебе нас цілий день умертвляють, нас уважають за овець, приречених на заколення. Але в цьому всьому ми перемагаємо Тим, Хто нас полюбив. Бо я пересвідчився, що ні смерть, ні життя, ні анголи, ні влади, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні вишина, ні глибина, ані інше яке створіння не зможе відлучити нас від любови Божої, яка в Христі Ісусі, Господі нашім» (Рим. 8, 35-39).

От і виходить, що головне – шукати любові Христової, шукати спілкування з Ним. А чи буде при цьому автокефалія, чи не буде, добрий у тебе єпископ чи поганий, нагородили тебе чи ні, розуміють тебе парафіяни чи не розуміють – зовсім неважливо. Бо важливіше за все – Христос.

Читайте також