Радониця – значить радіти!

Наше суспільство ставиться до смерті виключно з погляду її неприйняття. Смерть – це не просто зло, а якась онтологічна трагедія, яка не має виправдань та пояснень. Звідси – завжди жалоба, співчуття, сльози та нерідко розчарування навіть у вірі в Бога. Чорний колір став кольором смерті, і здається, інакше й бути не може.

Однак у перших християн ставлення до смерті було іншим. Апостол Павел сказав: «Для мене життя – Христос і смерть – набуття» (Флп.1:21). З цих слів видно, що для апостола Павла смерть перестала бути кінцевим пунктом буття, тому що через життя у Христі сприяє певному «набуттю». В іншому місці він пояснює, що саме набуває людина після своєї смерті: «Життя ваше приховано з Христом у Богові, коли буде явлений Христос, життя ваше, тоді будете явлені й ви з Ним у славі» (Кол. 3:3-4).

Для апостола Павла смерть перестала бути кінцевим пунктом буття, тому що через життя у Христі сприяє певному «набуттю».

Саме тому похоронні обряди давніх християн не мали того винятково скорботного та трагічного відтінку, який вони мають, на жаль, у християн сучасних. Тіла покійних християн омивали і намащували запашними оліями (за прикладом Христа Спасителя), а потім одягали в білий лляний одяг. Поряд із тілом ставили багато світильників, які символізували славу та світлість раю. На главу померлого покладався вінець, що символізує вінець християнина-борця, який з честю закінчив боротьбу і зі славою залишив поле християнського подвигу. А крім того, вінець говорив про перемогу і нагороду, яка чекає на померлих на небесах.

Замість плачу, звичайного у язичників, християни проводжали на цвинтарі тіла покійних співом псалмів. При цьому природна скорбота через смерть близької людини розчинялася радістю про майбутнє воскресіння мертвих і життя майбутнього віку. Звідси – білі шати духовенства та похоронні піснеспіви, сповнені надії на те, що всі, хто помер у Господі, успадковують Царство Небесне.

Ставлення християн до смерті докорінно відрізняється від того, як до останньої долі ставляться язичники або атеїсти. Смерть – це перехід до вічності, а не вічне забуття.

Молитва про покійних – навіщо?

З іншого боку, Церква знає, що покійні потребують її молитви. У Бога всі живі. Отже, якщо ми молимося за тих, хто зараз з нами поруч, то маємо молитися і за тих, кого з нами немає. Церква живе вірою в те, що потойбічна доля людей до Страшного суду не визначена остаточно, і що ми можемо своїми молитвами впливати на потойбічну долю своїх рідних та близьких. Наприклад, ще у Старому Завіті ми читаємо, що Іуда Маккавей послав приношення до Єрусалиму, щоб у храмі «принесли жертву за гріх» загиблих на полі бою воїнів, і, як каже Біблія, він «вчинив дуже добре і благочесно, думаючи про воскресіння…» – тобто дбаючи про прощення своїх побратимів у день Страшного суду. «Тому приніс за померлих умилостивительну жертву, щоб визволитись їм від гріха» (див.: 2 Мак. 12: 39–45). Отже, як бачимо, умилостивительна жертва за померлих звільняє їх від гріха.

Церква живе вірою в те, що потойбічна доля людей до Страшного суду не визначена остаточно, і що ми можемо своїми молитвами впливати на потойбічну долю своїх рідних та близьких.

У Новому Завіті ми чуємо слова Господа: «Все, чого не попросите у молитві з вірою, отримаєте» (Мф. 21: 22), а апостол Яків закликає до молитви один за одного (Як. 5, 16), даючи зрозуміти, що цієї молитви потребують всі без винятку.

Тому Церква молиться за покійних. Молиться, бо знає – від цієї молитви залежить їхня посмертна доля. Але є такий період, коли у храмах припиняють служіння панахид та літій за померлими. Цей період – від Великого Четверга на Страсній Седмиці до вівторка після Світлої седмиці. Сенс такого ставлення Церкви до поминання померлих зрозумілий – на Страсній може бути тільки Один Померлий, а на Світлій – померлих немає, а є Воскреслий Первісток з мертвих. І ось, щоб православні християни могли належним чином згадати померлих близьких і розділити з ними духовне торжество Воскресіння Господнього, тільки після закінчення Світлої седмиці Церква встановила особливий день поминання померлих, який називається Радоницею.

Радіти!

Слово «радониця» походить від слов’янського «радіти». До чого тут радість, якщо йдеться про смерть? Ну, по-перше, як ми з вами вже з’ясували, ставлення до смерті наших предків було дещо іншим, ніж у нас з вами. Смерть християнина – це зустріч із Христом, отже – радість.

По-друге, радіємо ми разом із померлими християнами тому факту, що Христос – воскрес, а отже, воскреснуть і всі, хто помер, бо смерть переможена, а брама пекла – скрушена.

Те, що померлі поділяють з нами радість про Христа Воскреслого, підтверджується історією з Києво-Печерського Патерика. Так, преподобний Діонісій прийшов у печери Лаври і біля мощей святих отців, які спочивають там, вигукнув «Христос Воскрес!», на що покійні отці відповіли «Воістину Воскрес!».

Преподобний Діонісій прийшов у печери Лаври і біля мощей святих отців, які спочивають там, вигукнув «Христос Воскрес!», на що покійні отці відповіли «Воістину Воскрес!».

І сьогодні існує традиція відвідування в цей день могил померлих родичів. Проте, на жаль, ця традиція затьмарена різними «переказами», які часто нівелюють християнське ставлення до того, що відбувається.

Наприклад, у деяких регіонах України люди приносять на «гробки» їжу та горілку. Вважається, що саме випиваючи та закушуючи можна і потрібно поминати своїх рідних та близьких. Доходить до абсурду, коли напившись на «гробках», поминаючі співали паскудні пісні, влаштовували бійки і вели себе неналежним чином.

Також зустрічається «традиція», згідно з якою на могилу до покійного приносять їжу, яку закопують у землю (нібито для того, щоб померлий зміг потім «поїсти»), або ставлять біля підніжжя пам’ятника склянку з водою та хлібом (трапляються випадки, коли замість води наливають горілку). Таке «поминання» нічого спільного з християнством не має і носить виключно язичницький характер.

Як по-християнськи провести Радоницю

По-перше, християнин повинен пам’ятати, що головне Таїнство Церкви – це Божественна Євхаристія. Саме під час цього Таїнства ми стаємо частиною Тіла Христового. Отже, перед тим, як йти на цвинтар, дуже бажано взяти участь у літургії та причаститися Святих Христових Таїн. Після літургії слід залишитися на панахиді та разом із Церквою, соборно, помолитися за упокій померлих.

Після цього можна відвідати і могили покійних родичів, де замість їжі та пиття бажано прочитати Великодній канон та стихири Пасхи. Якщо є час, то під час молитви біля могили православного християнина можна і треба почитати Псалтир, хоча б кілька псалмів чи кафізм. Саме в цьому випадку свято Радониці принесе користь і померлим, і живим.

Перед тим, як йти на цвинтар, дуже бажано взяти участь у літургії та причаститися Святих Христових Таїн, а після літургії залишитися на панахиді та разом із Церквою, соборно, помолитися за упокій померлих.

Також дуже добре в цей день, як, втім, і в інші, творити милостиню за покійних. Тільки цією метою можна виправдати традицію, яка існує в деяких регіонах України – роздавати на цвинтарях «помани» (від слова «пом’янути»), тобто милостиню.

Що ж до усталеного звичаю відвідувати цвинтарі на другий день Великодня або в першу неділю після Великодня, то слід зазначити, що це повністю суперечить статуту Церкви. Дуже бажано, щоб священники та єпархіальні архієреї пояснювали народу неправильність такого звичаю і сприяли тому, щоб поминання померлих після Великодня починалося тоді, коли належить – у вівторок після Світлої седмиці, тобто на Радоницю.

Читайте також