Страсна седмиця й Церква на порозі випробувань

На Страсній. Фото: news.obozrevatel.com

Щорічно ми переживаємо останні дні земного життя Спасителя, супроводжуємо Його на Хресній дорозі, щоб потім мати можливість брати участь у радості Христового Воскресіння. Але цей рік до звичайного досвіду Страсного тижня додав особистий досвід страждання. Не абстрактного, не дрібного житейського, а реального страждання, реального болю та реальної скорботи. Він приніс нам досвід війни.

Все життя війна сприймалася нами, дітьми, онуками та правнуками учасників минулої великої війни, як щось жахливе, мабуть, навіть гранично жахливе, як щось, чого не повинно бути. Але при цьому в нас міцно сиділа думка, що досвід війни – це обов'язково досвід минулого, що її не тільки не повинно, її не може бути. Принаймні, зараз і з нами. Що ж, виявилося, що ми помилялися.

Нам здавалося, що війна це досвід минулого. Що її не тільки не повинно, її не може бути. Принаймні, зараз і з нами. Що ж, виявилося, що ми помилялися.

Проте, за всієї трагічності досвіду війни, для нас, вірних Української Православної Церкви, він виявився не єдиним скорботним досвідом. Дивним чином, певна частина суспільства, незважаючи на складність ситуації, в якій ми опинилися, на те, як сьогодні наша країна потребує єдності та згуртованості, з несамовитою завзятістю намагаються представити нашу Церкву як ворога. І робиться це, треба сказати, з розумом і до пуття. У розповіді про «російську церкву в Україні», про міфічних священників-диверсантів, про неіснуючу зброю в храмах та монастирях, незважаючи на їхню очевидну заздрість, обиватель вірить охоче. А з початком війни в це повірили навіть деякі з колись цілком церковних людей. Результат ми спостерігаємо зараз у всьому неподобстві: відновилися силові захоплення парафій, причому в більш агресивній формі, ніж раніше.

Активісти вже не обмежуються зламуванням дверей. Вони зривають богослужіння, силою викидають із храмів священників і парафіян, у дусі комсомольців 20-х років минулого століття заходять до храмів у шапках та зі зброєю. Наклепницька кампанія, що не припиняється вже кілька років у пресі і в мережі, набула зараз такого розмаху, що їй позаздрить будь-яка передвиборча агітація. Навіть спробами заборони діяльності Церкви на офіційному рівні не гидують її вороги з-поміж будь-якої влади.

Активісти вже не обмежуються зламуванням дверей. Вони зривають богослужіння, силою викидають із храмів священників і парафіян, у дусі комсомольців 20-х років минулого століття заходять до храмів у шапках та зі зброєю.

На перший погляд, нічого принципово нового не відбувається: протягом усієї своєї історії Церква піддавалася гонінням і нападкам, ставала об'єктом брехні та наклепу, піддавалася абсурдним звинуваченням. З іншого боку, все це ми вже не в книжках з давньої чи новітньої історії зустрічаємо. Ми, православні християни України, у цьому живемо. І, як водиться, на порозі серйозних випробувань наша Церква є самотньою. Можна, звичайно, як деякі наші побратими, пуститися в міркування про те, як ми самі у всьому винні, як настроїли проти себе суспільство і що терміново необхідно зробити, щоб з об'єкта ненависті не перетворитися на об'єкт терору.

Можна, можливо. Проте я не буду. По-перше, тому, що всі наявні на сьогоднішній день у Церкві проблеми – це її внутрішні проблеми. І якщо в чомусь наша Церква і винна, то винна лише перед собою. Перед тією УПЦ, якою б вона могла стати, проживи ми минулі три десятиліття повної свободи інакше, але, на жаль, не стала. Винною ж перед суспільством Церква може бути за визначенням. Навіть незважаючи на те, що визнання подібної провини є певним шансом на безпеку.

Для Церкви немає "юдея, ні грека, нема раба, ані вільного" (Гал. 3:28) саме з тієї причини, що єдність у Христі долає всякий поділ.

Бажаєте заперечити? Не поспішайте. На суспільство, народи, нації ділиться колись єдиний, але перебуваючий у розділенні внаслідок гріха, людський рід. Церква як обраний народ Божий, як новий Ізраїль, є ні що інше, як подолання цього поділу. Для Церкви немає «юдея, ні грека, нема раба, ані вільного» (Гал. 3:28) саме з тієї причини, що єдність у Христі долає всякий поділ, являючи Церкву як універсальне ціле, яке не може належати жодному народу, нації чи суспільству та, тим більше, бути його частиною.

Природа Церкви така, що вона не є і не може бути підсудною суспільству. І стверджувати протилежне можна або за досконалого нерозуміння як природи Церкви, так і сутності її місії у світі, або за свідомого бажання звести її на рівень рядової суспільної інституції, яка є, в нашому випадку, українською не за територіальною ознакою (як конкретна громада християн, що несе свою місію на території України), а, швидше за все, за етнічною (Церква конкретного народу, що належить цьому самому народу і живе за тими принципами, які цей народ їй пропонує).  

Так само неможливо вимагати від Церкви повноцінного діалогу з суспільством. Суспільство – поняття колективне, а колективна оцінка зовсім не тотожна оцінці об'єктивній (так, принцип vox populi – vox dei аж ніяк не в християнському середовищі народився). Навіть найкраще суспільство у своєму сприйнятті Церкви неминуче грішить тим, що свого часу професор Вишеславцев назвав «спекуляцією на зниження» – формуванням думки про явище за найгіршими його проявами. Бажаєте приклад?

Так само неможливо вимагати від Церкви повноцінного діалогу з суспільством. Суспільство – поняття колективне, а колективна оцінка зовсім не тотожна оцінці об'єктивній.

Отже, чи є у сучасній Церкві святі? Безперечно, є. Ми часто з ними стикаємося? Зрозуміло, що ні. Мало того, що їх небагато, так справжня святість ще й потаємна. Святого не так складно зустріти, як важко впізнати. Чи є у Церкві праведники? Здається, там, де є святі, праведників не бути не може. Чи багато їх? Напевно, більше, ніж святих, але навряд чи багато. Чи часто ми їх бачимо? Звичайно, ні. Праведність, що виставляє себе напоказ, – вже не праведність. Чи є в Церкві звичайні люди, такі як ми з вами? Звісно ж, є. Майже вся Церква з них і складається. Ми зустрічаємо їх регулярно: на богослужінні, на вулиці, у найближчому супермаркеті та у сусідньому під'їзді. Але чи привертають вони до себе увагу? Ні. Чого б це? Хто б став звертати увагу на звичайних людей, яких тисячі, мільйони та мільярди? А чи є в Церкві грішники? Явні грішники, чиї гріхи та пороки впадають у вічі, бентежать, спокушають і викликають засудження? Є, що тут гріха таїти. Чи багато їх? Та навряд чи стільки, скільки святих. Їх дуже мало. Але вони помітні. Навіть надто помітні. Мабуть, ніхто з усіх членів Церкви не помітний так, як вони.

А ось тепер дайте відповідь: за якими з вищезгаданих категорій, на вашу думку, суспільство судить про Церкву? Правильно – за двома останніми, як: є в Церкві прості люди і є запеклі грішники, які живуть за рахунок цих людей. А святі із праведниками – це ті, про кого у книжках пишуть. Додайте до цього, цілком тривіального стереотипу, політичну складову і результат, що вийшов, киньте в маси. Вийде саме те, про що сьогодні говорять з кожної праски і пишуть навіть на екранах кнопкових телефонів.

У соцмережах нині тільки й шуму, що від тих, хто нам самим із напором і злістю, що погано маскується під праведний гнів, намагається нав'язати думку про Церкву, яка «сама винна».

Для суспільства ми – та сама «церква країни-агресора», яка об'єднує сепаратистів та зрадників різних мастей, служителі якої, у перервах між перерахуваннями до Москви мільйонів українських грошей, напившись французьким коньяком, їздять на позамежних швидкостях вулицями міст і сіл на мерседесах, лексусах та бентлі останніх моделей Що потрібно, щоб із мислячим таким чином суспільством розпочати діалог? Потрібно визнати, що воно праве у своєму погляді на нас. Визнати, що ми такі і є, та ще й на коліна впасти, голосніше стукнувши лобом об підлогу. Втім, діалогу не вийде і тоді. Бо тоді суспільство матиме повне право сказати: ось бачите, вони самі зізналися у своїх гріхах, що тепер із ними говорити?

І, таки так, дехто вже у чомусь подібному розписався. Не за себе, звісно. За Церкву. У соцмережах нині тільки й шуму, що від тих, хто нам самим із напором і злістю, що погано маскується під праведний гнів, намагається нав'язати думку про Церкву, яка «сама винна». Одні й справді так думають, інші повторюють за ними з малодушності, страху чи бажання не прогаяти можливість привернути до себе увагу фейсбучної аудиторії.

Так чи інакше, а перед випробуванням наша Церква стоїть на самоті. Вороги гортанно прокашлюються, готуючись кричати «розіпни». Заздрісники нетерпляче клацають кісточками пальців, в жадібному бажанні «завершити справу і почати ділити здобич». Байдужі вже заготовили чергове «самі винні», на випадок, якщо хтось раптом переборщить із «праведним гнівом». Свої розбіглися і сидять по кутках «заради страху»... Та й за зрадниками, будьте певні, не заіржавіє. Вже місяць, як ситуація викликає лише одну стійку асоціацію – асоціацію зі Страсною седмицею. З Христом у Гефсиманії. З Молитовником у передчутті неминучого. З тим, хто сьогодні може бути впевненим лише в одному – у тому, що допомоги не буде нізвідки, а попереду не просто те, чого не уникнути, а те, чого не може статися.

Війна рано чи пізно закінчиться. Рано чи пізно настане мир. Але наслідки війни будуть аукатися ще дуже довго. І в житті країни, і в житті Церкви, а головне – в душах людей.

І різниця тільки в одному: у Христа слідом за Гефсиманією будуть улюлюкання Синедріона, судилище Пілата, Голгофа та Хрест. І лише після смерті, труни та зішестя в пекло – Воскресіння. Церкві ж Господь готує не так хресний шлях, як необхідні випробування.

Судіть самі: війна рано чи пізно закінчиться. Рано чи пізно настане мир. Але наслідки війни будуть аукатися ще дуже довго. І в житті країни, і в житті Церкви, а головне – в душах людей. Ми й зараз бачимо, як багато тих, кого війна так чи інакше внутрішньо покалічила. Коли у мирний час ми зрозуміємо, наскільки таких людей багато, повірте, багатьом стане страшно. І, будьте певні, рано чи пізно ці люди прийдуть до нас. До нашої Церкви. Вони будуть дуже різними. З різним рівнем віри, з різними поглядами, деякі навіть із упередженням щодо нас. Але вони прийдуть саме до нас. Тому що людина, яка страждає, підсвідомо тягнеться туди, де можуть їй допомогти.

І вони потягнуться. Потягнуться до Бога, що діє у Церкві. Нехай кожен на хвилину уявить свій діалог із такою викрученою війною людиною. Що ми зможемо сказати? Що матимемо право сказати? Якщо ми самі не зазнаємо страждань, не пройдемо через випробування, не здобудемо болючого та гіркого досвіду, все, на що ми будемо здатні – це мовчазне співчуття. Порожнє, сентиментальне, марне співчуття. Те, що реально стражденній людині не тільки задарма не потрібно, але певною мірою навіть шкідливо. Отож Господь і дає нам необхідний досвід. Можна сказати, готує до нової, важливої ​​місії – послужити спасінню тих, кого Він уже обрав, кого вже закликає до Себе, але хто сам ще про це не знає. 

І, так, на цій ниві Церква теж буде одна. Тому що до цього моменту в ній і з нею повинні залишитися тільки ті, хто здатний зрозуміти, вмістити і понести.

Читайте також