Війна – ескалатор у Царство Боже

Військове училище кардинально відрізняється від театру бойових дій. Офіцери, які перебувають зараз в окопах серед шуму снарядів, що розриваються, і свисту куль, сприймають війну зовсім інакше, ніж тоді, коли вони, будучи слухачами військових академій, сиділи у світлих просторих класах на уроках із тактики та стратегії ведення бойових дій. Тоді, дивлячись на годинник, вони чекали, коли продзвенить дзвінок і можна буде зганяти в магазин за морозивом. Зараз, у бруді окопів серед тіл вмираючих товаришів, у їхніх душах виникають зовсім інші бажання та почуття. Обпалена війною та стражданнями душа солдата дуже відрізняється від душі необстріляного курсанта військового училища. Бойовий досвід, як і бойові нагороди, не можна здобути, борючись на віртуальних полях комп'ютерних моніторів.

Коли старець Іосиф Ісихаст явився після смерті одному зі своїх духовних чад, на його грудях красувалися бойові ордени.

– Звідки вони у тебе? – спитав учень.

– Їх дав мені Христос, – відповів старець.

Той, хто читав про життя преподобного Іосифа Ісихаста, знає, яку він пережив боротьбу і які випробування пройшов, щоб отримати ці нагороди. Багато хто з нас із великим задоволенням читав про духовну війну, яку вів старець, захоплювалися його працями, з благоговінням ставилися до його подвигу. Втім, ці ж почуття у нас були і стосовно інших святих: мучеників, сповідників, преподобних, пам'ять яких шанує наша Церква.

Повістка в духовний військкомат

Ну а що ж ми? Звичайно, ми хочемо у вічності бути поруч із цими героями, що пройшли через боротьбу духовних ратних подвигів. Але тільки самим її вести у нас немає ні сил, ні бажання. Так, ми у мирний час ходили в храми, каялися у гріхах, вичитували свої молитовні правила, намагалися щонайменше жити за заповідями, але загалом наше життя мало чим відрізнялося від життя більшості людей. Ми не були іншими, ми були як усі.

Але ось тепер інше прийшло до нас самих. У нас почалося інше життя, до нас прийшли інші думки, почуття, весь світ довкола нас за лічені дні став іншим.

Хто з нас замислювався над тим, що відчували перші мученики, виходячи на арену цирку, де на них чекали голодні леви? Що творилося в душі великої княгині Єлизавети, коли вона дивилася в темну прірву шахти, куди її разом із іншими мучениками за хвилину вкинуть червоноармійці? Якими думками жили приречені священномученики в очікуванні розстрілу на Бутовському полігоні чи перебуваючи у хворобах, голоді та холоді похмурих таборів? Ніхто з нас цього не знав та й не міг знати. Може, нам навіть страшно було про це думати. Але ці думи увірвалися в наше життя.

Чи буде у нас завтра їжа, вода? Чи буде де нам жити, чи ми опинимося без даху над головою? Чи пролетить снаряд повз, чи розірветься поряд із нами? Чи помремо відразу, чи будемо ще мучитися від ран? Чи знайде наш прах місце на цвинтарі, чи в якійсь невідомій спільній могилі разом із купою інших таких спотворених тіл? Чи могли ми подумати ще місяць тому, що будемо ставити собі такі запитання?

Настав час іспитів

Теоретично ми розуміли, що смертні, що колись покинемо цей світ. Проте ми жили в твердій ілюзії надійності нашого побуту, стабільної наповнюваності нашого холодильника, в якихось планах і перспективах на наше майбутнє. Але ось, як за помахом чарівної палички, лише за одну ніч карета нашого побуту перетворилася на гарбуз, сукня благополуччя – на рване ганчір'я невизначеності, а кришталеві черевички віри – на калоші зневіри та малодушності.

Так за лічені дні наш надійний і непорушний світ перетворився на міраж, а фаянсова віра в Бога зі сподіванням на Його волю вкрилася дрібною сіточкою тріщин. Колишня твердість духу стала більше схожа на холодець, що деренчить від страху.

Небо стає ближчим

Настав час пройти через «вогонь і воду», бути «переплавленими як срібло» (Пс. 65). Так, ми бажаємо здобути вічність разом зі святими, здобути місце поруч із мучениками, удостоїтися честі бачити славу преподобних. «Зі святими упокій» – ось наше найзаповітніше бажання. Але... якби так, щоб не страждати, не мучитися, не переживати те, що переживала сім'я царських мучеників по дорозі до Єкатеринбурга, без скорботи мучеництва, тягарів та поневірянь преподобних.

Але туди, в Небесний Єрусалим, є тільки один шлях, і він дуже вузький. Якщо ми не захотіли до цього часу йти ним самі, може, Бог підігнав до нас евакуатор? Як би там не було, «пора нам уже пробудитись від сну. Бо тепер спасіння ближче до нас, аніж тоді, коли ми ввірували» (Рим. 13:11). Шлях відкритий, дай Бог нам лише сили, мужності та терпіння його пройти до кінця. Чи зможемо ми за димовою завісою вибухів, за руїнами наших будинків, канонадою ракетних залпів розглянути майбутню тишу вічної, тихої радості та спокою?

Прийняти хрест, як прапор, палицю скорбот, як нагороду, страждання, як індивідуальне запрошення на шлюбний бенкет Агнця? У найстрашнішому становищі зараз перебувають ті, хто не вірить у Бога і Його Промисел про людей. Те, що відбувається, для таких людей є безглуздим абсурдом. Все, що їм залишається, це лише розпач та зла ненависть. Власне, це те, що ворог роду людського хоче нав'язати зараз кожній душі, щоб затягти її в обителі пекла. Так само можна було зневіритись і святителю Ігнатію Богоносцю, коли його готували як їжу левам. Але він залишив нам зовсім інші думки: «Я – пшениця Божа, та змолотий буду зубами звірів, щоб мені здатися чистим хлібом для Бога».

Відтоді, коли він промовив ці слова, минули сотні років, але нічого не змінилося. Леви приходять до нас у вигляді танків, систем залпового вогню, куль автоматних черг. Тигри ЗМІ змушують нас зректися Бога Любові і принести ладан ненависті богу війни. Але ті, хто має розум для розуміння Слова Божого і слух для слухання настанови святих отців, мають і мудрість розуміння того, що зараз відбувається у світі. Вони можуть сказати разом із апостолом Павлом: «Ось тепер час приємний, ось тепер день спасіння!» (2 Кор. 6:2).

Читайте також

Бідний Лазар: найкращий засіб порятунку від пекла

Недільна проповідь.

Що не досказно у притчі про сіяча

Недільна проповідь.

«У гоніннях ми складаємо іспит нашої віри Христу»

Про мужність гнаного духовенства Черкаської єпархії. Розповідь про долю захопленого храму в містечку Драбові.

Про анафему взагалі та анафему меру Черкас зокрема

Митрополит Черкаський Феодосій проголосив відлучення мера Черкас від Церкви. Очевидно, це не останній такий випадок. Що таке анафема?

Безмозкі люди ближче до Бога, ніж безсердечні

Дух, який живе в нас, завжди тихий і мирний, а егоїзм метушливий, боягузливий і неспокійний. Коли ми знайдемо самі себе, то разом із собою знайдемо Бога.

Зона – це світ померлого Бога

Недільна проповідь.