Великий піст за умов війни

 

Великий піст за умов війни. Складно, мабуть, знайти більш несумісні речі: піст, призначений для того, щоб уповільнити людину, знизити градус її суєти, змусити вдивитись у себе, зосередитися на душі, і війна як якась квінтесенція дисгармонії світу, осередок суєти, генератор занепокоєння. Війна спонукає до руху, часом непотрібного, змушує напружуватися, коли тихо, і боятися у решту часу. Який уже тут піст...

Але це лише з одного боку. З іншого боку – коли ж поститися, як не зараз. Згадаймо свій торішній Великий піст або позаторішній, або будь-який інший. Напруга першого тижня, радість покаяння та участі в Євхаристії, до якої готувалися як ніколи ретельно. Потім спроби утримати себе в тій же зосередженості та бадьорості, що й у перший тиждень. З кожним днем все більш рідкісні й менш успішні. Розслаблення, коли на середині посту життя входить у звичне метушливо-безпечне русло і втрачає всяку відмінність від життя простого обивателя, крім, хіба що, раціону та ходіння до храму в неділю. А під Страсну вже і втому від посту, коли основним питанням стає: «Ну, коли вже, нарешті, Великдень?» і нарікання, що пісне вже й у горло не лізе. Згадаймо, як звично змінювалися інтереси протягом Чотиридесятниці: від «Добротолюбства» на першому тижні до «де морепродукти є дешевшими?» – на останній. І що, здавалося б, може змінити життєвий ритм, що вже став таким звичним.

Якось одразу стало ясно до очевидності, що в житті сподіватися окрім Бога нема на що і нема на кого, що все в руках Господніх, і ми, ще недавно такі впевнені, розумні й незалежні, безроздільно залежимо від Його волі та Його милості.

І раптом війна! Не на екрані чи у книзі, а реальна. З усіма жахами та бідами, що до них уже прийшла до будинку, а в інших стоїть за порогом. І в одну мить знецінилося все те, що займало нас безроздільно, вмить зникла звична стабільність, зникла кудись непроникна сита впевненість, коли плодом життя в достатку давно стало «І ти потовстів, погрубів, став гладкий. І покинув Бога» (Втор. 32, 15). Якось одразу стало ясно до очевидності, що в житті сподіватися окрім Бога нема на що і нема на кого, що все в руках Господніх, і ми, ще недавно такі впевнені, розумні та незалежні, безроздільно залежимо від Його волі та Його милості.

Чи давно нам так молилося, як зараз молиться? Чи давно ми так прагнули сповіді, як тепер? Чи давно так цінували кожну можливість прийти до храму, спокійно помолитися вдома, а то й просто лоба перехрестити, як нині цінуємо? Зараз як ніколи відчувається, наскільки близький до нас Господь, і наскільки ми нікчемні перед Ним. І ще – наскільки великою насправді є Його милість до нас. Милість, яку ще два тижні тому вважали само собою зрозумілою, й навіть не думали цінувати.

Тепер, коли кожному християнину зрозуміло, що настав час для покаяння, велика Чотиридесятниця – найбільш підходящий і потрібний період. Тому нам, християнам, потрібно просто входити в піст. Тільки не так, як ми робили це рік, два чи три тому, а так, як закликає до цього Церква – з бажанням та ревністю, з готовністю та самовіддачею, з вірою та щирістю.

Звичайно, довкола неспокійно. Але, давайте начистоту, кому як не нам, православним, знати, що завтра ніхто нікому не обіцяв. Ні раніше, ні зараз. Ні у війну, ні у мирний час.

Звичайно, довкола неспокійно. Але, давайте начистоту, кому як не нам, православним, знати, що завтра ніхто нікому не обіцяв. Ні раніше, ні зараз. Ні у війну, ні у мирний час. У всі часи єдиним часом, який був у розпорядженні людини, був виключно сьогоднішній день, а точніше – справжня мить цього дня. Хіба війна щось у цьому змінила? Ні. Але вона змінила багато іншого.
Тепер не потрібно шукати можливості для добрих справ. Тому що перед нами відкрито величезний простір для діяльності. Навколо нас безліч страждаючих ближніх. Немічні самотні старі, біженці, вимушені безробітні, які не мають можливості купити необхідне через безгрошів’я, величезні черги й дефіцит, ті, хто не може перевести в готівку зарплату, хто не в змозі вирішити елементарні проблеми. І у всіх них є ми – християни. Їхні страждання насправді не лише їхні страждання. Вони – наша зона відповідальності. Вони – наша можливість доброчинності та наші ліки від страху, малодушності, жадібності, егоїзму.

Коли люди масово піддаються страху, паніці, відчаю чи ненависті, на нас лежить величезна відповідальність: бути прикладом спокою, терпіння та віри.

Попустивши нам тяжкі випробування, Бог покликав нас покаятися. Але ж Він і дав нам для цього покаяння буквально все. Включаючи, крім приводу для уважної, гарячої молитви і необмеженої можливості служіння ближнім, навіть час Великого посту, що настав.

Від нас вимагається зовсім небагато. Насамперед, зустріти випробування з мужністю та стійкістю. Коли люди масово піддаються страху, паніці, відчаю чи ненависті, на нас лежить величезна відповідальність: бути прикладом спокою, терпіння й віри. Адже якщо на християн не можна буде спертися в критичній ситуації, то на кого тоді?

Крім того, нам, людям, які читають і знають Святе Письмо, як нікому іншому, відомо, що війни попускаються Богом заради покаяння народів. Кому, як не нам, каятися перед Богом у гріхах і спонукати до цього ближніх? І чи не нам благати Бога про прощення наших гріхів, про наш стражденний народ, про мир для нашої країни? І ось з усім цим ми вступили у Великий піст – період року, який сам собою передбачає і покаяння, і сугубу молитву, і справи милосердя.

Нинішній піст буде для нас постом сугубим і, дай Бог, щоб цей сугубий піст приніс сугубий плід у прощенні наших гріхів, мирі та милості Господньої.

Читайте також

У всіх спокусах йди в духовне серце, більше нікуди

Сердечна розмова про важливе.

Бідний Лазар: найкращий засіб порятунку від пекла

Недільна проповідь.

Що не досказно у притчі про сіяча

Недільна проповідь.

«У гоніннях ми складаємо іспит нашої віри Христу»

Про мужність гнаного духовенства Черкаської єпархії. Розповідь про долю захопленого храму в містечку Драбові.

Про анафему взагалі та анафему меру Черкас зокрема

Митрополит Черкаський Феодосій проголосив відлучення мера Черкас від Церкви. Очевидно, це не останній такий випадок. Що таке анафема?

Безмозкі люди ближче до Бога, ніж безсердечні

Дух, який живе в нас, завжди тихий і мирний, а егоїзм метушливий, боягузливий і неспокійний. Коли ми знайдемо самі себе, то разом із собою знайдемо Бога.