«Таких, як матушка Софія, немає і вже не буде»

Ранні роки

Народилася матушка Софія в 1845-му році в родині, що належала до старовинного роду Болотових і Бібікових. Серед її предків були відомі полководці і учені. Батько сімейства Михайло служив титулярним радником, а мама Олександра була домогосподаркою. Будучи найвищою мірою жінкою релігійною, вона і своїх п'ятьох дітей виховала так, що майже всі вони пов'язали своє життя з чернецтвом. Тільки наймолодша Олена вийшла заміж, але дві її дочки, племінниці матушки Софії, також стали черницями і після державного перевороту 1917-го року прийняли мученицьку кончину за Христа.

У дитинстві Софія володіла винятковими природними здібностями. Все, за що вона не бралася, у неї добре виходило. Постійно захоплюючись до самозабуття то одним, то іншим, Софія іноді цим заганяла в безвихідь своїх батьків. Одного разу вона захопилася музикою і вирішила присвятити їй усе своє життя. Але, приїхавши на вступний іспит у Петербурзьку консерваторію і побачивши, що вона сама грає краще, ніж екзаменатор-професор, Софія відклала свій намір далі навчатися музики.

Характер майбутньої ігумені також поєднував у собі несумісні протиріччя. З одного боку Софія мала глибокий розум, прагнення до стриманості і внутрішньої зосередженості, які були у її матері, а з іншого – вона володіла веселим і живим характером, успадкованими нею від батька. Все це справляло незабутнє враження на її сучасників.

Отець Веніамін Воронцов, що добре знав цю сім'ю, писав про Софію: «Надзвичайно вразлива і гарна собою, то неприборкано весела, то зосереджена в собі, гаряча і запальна, але разом з тим чудово добра і рішуча, вона справляла на всіх, хто знали її, сильне враження, і нерідко багато з першого ж разу захоплювалися нею». Подібного роду спогади про матінку Софію наводить і Сергій Нілус у своїй книзі «Велике в малому».

Шлюб і спроба прийняти чернецтво

У 1875 році Софія вийшла заміж за випускника медичної академії Андрія Янькова. Але цей шлюб був недовгим. Через рік і два місяці її чоловік раптово помер. А через три дні після похорону у Софії народилася донька Надія. Якийсь час вдова жила у себе в маєтку, вела господарство, займалася благодійністю, але її серце все більше і більше тягнуло до того, щоб присвятити своє життя без залишку Богу. Коли до Софії піднесли відразу ж після пологів дочку, вона, перехрестивши дитину, сказала: «Ти будеш дівчинка Божа, і ніяких материнських прав на тебе я не буду мати. Цариця Небесна Сама управить твоє життя Своєю волею».

Через три роки після цього у Софії остаточно дозріло бажання піти в монастир. З цією метою вона попрямувала взяти благословення на чернецтво до преподобного Амвросія Оптинського, про якого багато чула. По дорозі в Оптину Софія зупинилася в Тихоновій пустині, де їй дуже сподобалося. Прийшовши до старця, Софія нітрохи не сумнівалася, що той благословить її прийняти постриг у цьому затишному і тихому молитовному монастирі. Твердо вирішивши слідувати вказівці отця Амвросія, матінка прийшла на поріг його келії.

Другий шлюб як послух

Дочекавшись своєї черги, Софія підійшла до преподобного Амвросія, виклала своє прохання і простягнула руки взяти благословення. Як грім серед ясного неба прозвучали для неї слова старця: «Я тобі пришлю сьогодні в готель одного літнього хворого пана. Ти до нього гарненько придивись, бо тобі доведеться за нього вийти заміж». Від почутого ноги Софії підкосилися. Але саме так, через послух і відсікання своєї волі, і вирощуються найкращі душі на землі. «Таких, як матушка Софія, немає і вже, на жаль, не буде», – через роки з сумом скаже про неї преподобний Амвросій.

«Літній пан», який прийшов свататися до Софії, виявився козельським поміщиком Миколою Івановичем Астаф'євим. Він також був духовним чадом отця Амвросія, і хоч мав велике бажання вступити в монастир, не смів не послухатися старця, який благословив йому одружитися на Софії. Микола Іванович був людиною гідною і порядною, але з важким характером і до того ж сильно хворів. Життя з цією людиною було для Софії серйозною підготовкою до чернецтва. Вона, як могла, доглядала за хворим, мирилася, намагалася полегшити його страждання. Її заміжжя збіглося з початком розподілу старцем Амвросієм Шамординського монастиря. Софія стала першою помічницею старця в цій богоугодній справі.

У травні 1884 року Микола Астаф'єв помер. Він був похований на Шамординському кладовищі. А в житті Софії відкривається новий період.

Ігуменя обителі

Залишивши на піклування хресної свою дев'ятирічну доньку, Софія з ще більшою ревністю починає допомагати старцю Амвросію в будівництві нової обителі. У вересні 1884 року вона приймає чернечий постриг, залишивши дане їй у хрещенні ім'я. А в жовтні того ж року бере на себе турботи по улаштуванню Шамордино як настоятелька монастиря. Ця праця стала подвигом життя матушки Софії.

Коштів на всі потреби катастрофічно не вистачало, не було ні грошей, ні майна, ні яких-небудь запасів, а тим часом населення нової громади з кожним днем збільшувалося. Приходили не тільки міцні та молоді. Митрополит Трифон (Туркестанов) так писав про той час: «Приходить до старця Амвросія безнога, з потворним горбом, вся трясеться від хвороби Вітта старенька, яка в своєму житті нічого не бачила, крім образ, і посилає її батюшка в Шамордино. Приходить й інша, на милицях, сухотна, що їй ніде жити, звідусіль її женуть, і її старець посилає її жити в Шамордино. Ось приносять до нього дітей-сиріт, одягнених у брудне ганчір'я, з золотушними ранами на тілі, і їх священник відправляє в Шамординський монастир».

Кількість монастирських мешканців збільшувалася, а засоби до існування зменшувалися. Але матушка Софія не впадала у відчай. Все, що у неї було від маєтку батька і матері, вона вклала в обитель, і крім того, шукала благодійників, тих, хто готовий допомогти монастирю на славу Божу. Входячи в усі тонкощі монастирського господарства, ігуменя не забувала і про духовну опіку сестер.

Духовний вигляд стариці

Окремо потрібно сказати про духовну красу матушки Софії. Для неї чернецтво було насамперед подвигом любові. Мирний дух, благодать Божа відображалися у всьому її вигляді. Чим би матінка не займалася, щоб не робила, в усьому відчувалася її надзвичайна любов. Вона була уважною до всіх, знала потребу кожної сестри обителі. У будь-якій людині преподобна Софія намагалася бачити тільки хороше. З добротою вона ставилася навіть до завзятих місцевих п'яничок і злодійкуватих селян, які бажали щось потягти з її обителі.

Тільки до себе матінка була достатньо сувора. Носила тільки простий грубий одяг, в їжі була скромна і дуже стримана. Ніхто і ніколи не бачив її обуреною чи роздратованою. Особливо суворо ігуменя стежила за тим, щоб сестри не дозволяли собі ні про кого говорити погано. Матушка Софія дуже любила церковне богослужіння, була віддана своєму старцю, і у всіх важких обставинах життя покладалася на Божу волю. Молитва для неї була першорядною чернечою діяльністю. З часом стараннями матінки в монастирі з'явився свій дитячий притулок, школа, водокачка, корпуси для черниць і великий Казанський собор.

Хвороба і смерть

Праці з благоустрою обителі підірвали здоров'я матушки Софії. В 1885 році у неї стався невеликий інсульт. Оговтавшись від нього, вона продовжила працювати і молитися. Через рік головні болі відновилися, і ігуменя стала почувати себе значно гірше. Хворобливий вигляд матінки засмутив Калузького єпископа Володимира, і він запропонував їй прийняти схиму, чому вона була дуже рада. Після прийняття великого ангельського образу преподобна Софія стала більше шукати усамітнення для молитви. Для неї була побудована невелика келія, яка виходила вікнами в ліс. Там, відмовившись від усього земного, перебувала вона в нічній молитві, повній сліз і благодатної розради. Сестри стали помічати, що Господь дарував матінці прозорливість, яку вона ретельно приховувала.

У жовтні 1886 року її здоров'я знову різко погіршилося. Ігуменя відчувала себе так погано, що її стали причащати щодня і навіть прочитали над нею прохідну молитву. Калузький владика, відвідуючи матінку, був вражений її спокоєм і вірою в Промисел Божий. «Дух у неї хороший, цілком віддала себе волі Божій. Хоч жити, хоч померти – на все готова. Спокійна і тверда. Вірить, що велике милосердя Боже, і що Бог краще знає, що нам на користь», – говорив преосвященний Шамординським сестрам.

Треба було бачити, якою великою любов'ю були сповнені серця черниць до своєї настоятельки, як вони молилися про її здоров'я! І Господь судив їй прожити ще трохи більше року. Передчуваючи наступаючу смерть, матінка написала духовний заповіт, за яким віддавала в повну власність обителі весь свій грошовий капітал. Маючи глибоку любов до своєї дочки, матінка не залишила їй ні копійки, повністю довіривши її долю в руки Божі.

24/5 лютого 1888 року ігуменя Софія тихо і мирно віддала свою душу Богові, проживши на землі всього лише сорок два роки, але залишивши після себе добрий незабутній слід. Преподобний Амвросій був сильно засмучений смертю своєї улюбленої духовної дочки. Але на третій день після смерті матінки старець був дуже веселий і всім, хто входив до нього, говорив: «О, якби ви знали, як добре там нашій матері!»

Чудеса за молитвами до матушки Софії почали відбуватися одразу ж після її переходу в життя інше. Десятки випадків документально перевірених фактів зцілення і сотні збережених в усних розповідях очевидців і свідків. Не раз в наші дні свята ігуменя зримо являлася наяву тим людям, які шукали її допомоги і підтримки. У 1987 році преподобна Софія була прославлена у лику місцевошанованих святих Тульської єпархії, як Софія Шамординська.

Доля дочки

Наша розповідь була б неповною, якби ми не згадали про долю дочки матушки Софії, Надії. Вона з'явилася на світ, коли матінці було вже тридцять три роки. Вступивши в обитель, ігуменя віддала доньку на піклування хресної, яка стала її опікункою і змогла дати дівчинці гарну освіту Надії і видати її заміж за корнета Михайла Бібікова, який згодом був розстріляний більшовиками в 1921 році. Тим не менш Матір Божа берегла доньку Своєї обраниці. Відомо, що в 1945 році Надія працювала завідувачкою іноземним відділом Кримської республіканської наукової бібліотеки ім. І. Франка. Колеги пам'ятали її як глибоко віруючу православну християнку і добру, привітну людину.

В останні роки життя вона жила сама. Померла 31 грудня 1951 року від інфаркту, трохи не доживши до свого семидесятип'ятиріччя. Похована на старому цвинтарі м. Сімферополя. На жаль, її могила не збереглася.

Преподобна Софіє Шамординська, моли Бога за нас!

Читайте також