Як мій знайомий Кирило полюбив Україну

Зима у місті. Фото: canstockphoto.pl

Один мій знайомий Кирило полюбив Україну. Він принципово не відмовився від російської мови, тому що російська мова була рідною для нього, і він зізнався собі в цьому, хоча й не одразу. Не без тривоги почав говорити відкрито. Політичні події останніх років внесли багато тривоги у його життя. Деякі його друзі почали вдавати, що не знають російської, але Кирило вирішив не зраджувати себе на догоду чужим поглядам. Він навіть не боявся тих, кого всі телевізори наказували боятися.

Потім він згадав, як роздрукував три статті для особистого користування на офісному папері, й подумав, що взяв чуже. Отець Михаїл казав, що заповіді у Старому Завіті були дані євреям, щоб не зникнути з лиця землі як народ Божий, а ми беремо чуже не замислюючись. Кирило подумав, що поки ми всі крадемо, хоч навіть і по дрібниці, тут ніколи не буде гідної, наприклад, пенсії. Не тому, що ми «совком», який вже нав’яз на устах, розлучаємо кілька поколінь від подяки один одному за те, що ми є, й взагалі народилися, не тому, що ми аутотренінгом навчаємо себе песимізму, поразці чи колективній суїцидальності. Якщо всі на своєму місці беруть чуже, навіть не помічаючи, то звідки наповнитися тому ж Пенсійному фонду як годиться?

Кирило пішов на сповідь. Після сповіді став поминати країну в молитвах.

Зустрічаючись зі знайомими, причетними до громадських організацій, він дивувався їхньому площадному як під копірку патріотизму і питав: «Хто платить тобі зарплату?» Часто у відповідь чув про іноземні фонди, благодійні організації чи волонтерство. Щоправда, від цих же громадських організацій. З інститутських років, коли працював офіціантом, він пам’ятав, що замовляє музику той, хто платить. Питання з фондами для нього було зрозуміле, а ось як стільки народу стало працювати «музикантами» або їх слухати, не розумів.

Кирило захотів зробити для України що може, без ідеологічної прошивки нового часу. Створив групу свого під’їзду у вайбері й організував суботник у дворі. Вони із сусідами навіть закупили руберойд, щоб покрити дах, але не встигли. Руберойд украли, відкривши вночі підвал.

Після того «чесного паперу» Кирило поговорив із другом-психологом, і той скинув йому статтю про кримінальне мислення. Це мислення виявилося притаманним не тільки рецидивістам, а й цілком благонадійним громадянам. Зі статті він зрозумів, що від страху бути не прийнятим або від бажання пристосуватися, часто не каже, що думає, ніби викручуючись. Крадіжка теж, на його думку, випливала з цього типу мислення, і Кирило вирішив, що говоритиме так, як думає, і не буде брати чуже без попиту. Запровадив своє рішення у життя. Тут же кілька знайомих видалили його із друзів на Facebook.

На роботі, після розмов за обідом про долю Батьківщини, йому висловили, що він агент Кремля. Наче жартома. І хоч глобально нічого не сталося, Кирило пішов поговорити із психологом. Він подумав: «Я ж віруюча людина, а не якийсь псих» і взяв у гості літр пива.

Посиділи. Кирило розповів про під’їзд та руберойд, про фейсбук та зауваження на роботі. Психолог та шкільний друг за сумісництвом перепитав:

– Тебе питали щось, на що ти відкрито став відповідати, викриваючи злодійство та грантовий патріотизм?

– Та ні. Просто дістало. Ще блогера дивлюся одного. Він у Європі живе і розпікає нашу владу. Показує інсайдерське відео, й брехню про війну заперечує часто. Там брехні часто більше, ніж правди. Надихаюсь.

– А тобі чого?

– Так не по собі. Багато брехні довкола.

– І що? У тебе своя повістка: руберойд, друга вища, дата-аналітику ти ніби вивчати збирався... Як ця поінформованість тобі допомагає жити?

– Не те що допомагає. Бачу так, що люди схвалюють явне зло, яке навчилося їм усміхатися, і мене переконують. Дивлюся інший погляд. Не відмовляюсь від себе, від своїх переконань.

– Вибрав свою точку зору та знайшов зовнішню підтримку у ній?

– Так, але стало тривожно, коли з Facebook пішли деякі.

– Пішли. І що потім сталося?

– Злякався, якщо чесно.

– А як часто ти з тими, хто пішов, бачишся? Може вони твої роботодавці?

– Ні. Роботодавці у Facebook не сидять. І бачилися ми Бог знає коли. Так, в принципі, нічого не сталося більше...

Кирило зрозумів, що промовив це вголос, і йому полегшало. Він ніби видихнув. Взяв пивну склянку, а там пусто. Сказав, дивлячись у вікно: «Чуєш, постав чайник, чаю хочеться». Згодом вони довго згадували дитинство, шкільні роки. Згадали фізика та Вітька, який у школі їх бив і висміював, Марину, яка переїхала, й ніхто з них так і не наважився до неї підкотити. Потім психолог притяг гітару, бо «Коли твоя дівчина хвора» та «Що таке осінь» самі себе не заспівають.

Кирило йшов додому і думав про військові чутки словами з «Осені»: «Що ж буде з Батьківщиною і з нами?» Холод вивітрив хміль. Стало зрозуміло, що все буде нормально в будь-якому разі, тому що у світу є Спаситель, і Його звуть не Кирило. А Кирилу ще треба план на завтра скласти, ютуб погортати, й вечірні молитви не читані. Він відчув полегшення та втому. Місто хрумтіло під підошвою.

Подзвонила керуюча будинком і повідомила, що руберойд знайшли двірник з дільничним. В іншому підвалі. Сказала, що швидше за все це Вітьок. Потяг, а покупця не знайшов, але не спійманий, мовляв, не злодій.

Підходячи до під’їзду, Кирило почув глухе: «Гей! Що там, дядьку, де?»

Це був той самий Вітьок, нічний кошмар усіх добрих хлопців із їхньої школи. По спині пробіг холодок, як у дитинстві. Від тривоги трохи занудило. Кирило згадав, що вже тиждень відповідає на запитання прямо, чи чесно не відповідає, якщо відповідати не хоче.

– Вітя, що за питання у тебе? Перепитай нормально, бо я зляканий.

– Кирич, не менжуйся, чого груди колесом?

– Я просто тепер здоровий, груди самі так роблять.

Кирило посміхнувся, вимовив упевнено, як кінолог собаці:

– Що за питання на морозі, Вітю? Давай вже грітися. По домівках?

Вітьок якось одразу знітився, сів на лавку і забубнив щось про тварюк, будинок та ще якісь матюки. Кирило вже не слухав. Відчувши приплив сил, він піднімався на восьмий поверх пішки. Ішов і посміхався. Він зробився сильнішим, не ставши пристосовуватися зі страху там, де це взагалі не потрібно. Раптова стійкість, що походила від внутрішньої правди, стала відкриттям.

Після вечірніх молитов він ще пив чай та дивився у вікно на своє місто. Труби ТЕЦ видихали білі хмари, місто горіло вогнями, за вікнами тепліло життя. Деякі вікна світилися рожевим, деякі – блакитним чи зеленим. Кирило згадав, що багато хто ще не викинув ялинки, й гірлянди роблять вікна міста кольоровими. Він подумав про нестрашного тепер Вітька, друга-психолога, рідню та свій храм. Новини про війну (які вже багато років про війну, і ось знову) здавалися чужою повісткою, що паралізує його життя. Його любов до України точно не про приналежність до якогось руху, не про вишитий одяг, спільних ворогів та страхи з каналів олігархів. Вона про свободу бути собою там, де живеш. Кирило подумав, що любить своє місто, свою оселю і навіть цю ТЕЦ. Він зараз просто – був.

*   *   *

А зі справ любові до Батьківщини першим у списку Кирила зараз було укладання руберойду.

Читайте також