Новомученики XX століття: священномученик Олександр Харківський

Фото: upload.wikimedia.org

Ранні роки

Майбутній святитель народився у 1851 р. в Луцьку в сім'ї диякона. Його мирське ім'я Олександр Феофанович Петровський. Відомості про його життя до 1899 р. досить мізерні. Відомо, що його батько рано помер, що він закінчив 4 класи Волинської духовної семінарії, що з 1892 р. викладав у церковно-парафіяльній школі с. Княгиніне Дубенського повіту. Але в 1892 р. йому було вже 41 рік. Що він робив після закінчення семінарії? Де працював, який спосіб життя вів, чи був одружений, чи ходив до храму? На жаль, із цього приводу можна будувати лише припущення.

Відомо, що він любив свою маму, яка виховала його без батька. Але мати теж померла, після чого Олександр став, як кажуть джерела, жити «розсіяним життям». Коли саме померла мати і скільки часу майбутній святитель провів у такому розсіяному житті, невідомо.

Якщо складати з таких убогих відомостей картину життя людини, то вона може вийти приблизно такою. Оскільки немає відомостей ні про братів-сестер Олександра, ні про його дружину-дітей, то швидше за все він жив один з матір'ю. А оскільки батько помер рано, то мати перенесла на нього одного всю свою материнську любов і турботу, на що Олександр відповідав такою ж сильною любов'ю та прихильністю.

Зазвичай саме це і не дає достатньо дорослому чоловіку завести свою сім'ю. Сімейним психологам дуже знайомі такі випадки. «Італійська мама» – це з цієї опери. Але не будемо заходити так далеко у своїх припущеннях. А ось на чому можна зупинити увагу, так це на тому, що коли мати померла, Олександр втратив найближчу, а, можливо, й єдину близьку людину. Це стало для нього настільки важким випробуванням, що він не витримав і став вести «розсіяне життя», під чим можна розуміти пияцтво та інші непотрібності. І це вже дуже важливий духовний момент.

У таких випробуваннях виявляється, що для людини найважливіше, без чого вона не може жити. Якщо вона це втрачає, то в неї пропадає будь-яка життєва опора, весь сенс життя.

У житії старця Варсонофія Оптинського, який жив приблизно одночасно зі святителем Олександром Харківським, є розповідь про те, як у молодості він познайомився з однією дівчиною, яка дуже любила свого нареченого, а коли він помер, вона сама ментально перетворилася на живий труп.

Вже ставши старцем, Варсонофій розповідав своїм духовним чадам: «Якби я цю дівчину зустрів тепер, я знав би, що їй сказати. Я б сказав їй: "Вас любили? Від такої любові залишилася одна туга, одна порожнеча? І ви кажете, що не полюбите іншого? А я вам раджу полюбити іншого, знаєте кого? Господа Ісуса Христа! ви хотіли віддати своє серце людині – віддайте його Христу, і Він наповнить його світлом і радістю замість мороку і туги, що залишилися вам після любові до людини».

Те саме було і в житті Олександра. Після смерті матері його охопили морок і туга. Із цього стану є лише два виходи: або вгору до Бога або в прірву гріха. Олександр йшов другим шляхом, але чудове явище померлої матері направило його на перший.

Якось після чергового загулу, коли він повернувся додому вже пізно вночі і приліг у себе в кімнаті, йому здалося, як увійшла матінка і сказала: «Залиш це все і йди в монастир». І Олександр знайшов у собі сили зробити це.

Чернецтво

1 вересня 1899 р. Олександр Петровський вступив до Дерманського Свято-Троїцького монастиря, а також почав викладати у місцевій церковно-парафіяльній школі. 9 червня 1900 р. він прийняв чернечий постриг із збереженням колишнього імені. Вже через місяць з невеликим, 15 серпня 1900 р. його висвятили в сан ієродиякона. А ще за три місяці, 29 жовтня 1900 р. – в ієромонаха. При цьому він відразу ж почав виконувати найвищі послухи в монастирі, економа та ризничого, а з 18 листопада 1900 р. ще й обов'язки намісника.

Такий швидкий кар'єрний зліт може пояснюватися тим, що в ті роки освічених людей, здатних нести відповідальні послухи в монастирях, було небагато. Братія була в основному з простолюдинів, та й їхня мотивація до чернечого життя була, м'яко кажучи, різною. Надалі ієромонаха Олександра часто будуть переводити на різні церковні посади, доручаючи відповідальні послухи, пов'язані з грошима та владою. Це дозволяє зробити висновок про його чесність, сумлінність, а також про вміння керувати людьми.

У 1901 р. ієромонаха Олександра перевели до Кременецького Богоявленського монастиря на посаду скарбника. І тут він також зайнявся викладанням Закону Божого у церковно-парафіяльній школі та став активним учасником Кременецького Свято-Богоявленського братства, яке займалося захистом Православ'я від католицизму та уніатства.

Через два роки, в 1903 р., його відправили скарбником у далеку Туркестанську єпархію. Незабаром до цього послуху додалася участь у єпархіальній училищній раді та ревізійному комітеті та посада економа архієрейського дому. А ще через деякий час він став членом духовної консисторії та скарбником місіонерського суспільства. Проте місцевий клімат погано впливав на здоров'я о. Олександра, і в лютому 1906 р. його перевели до Жировицького Успенського монастиря, де він також став скарбником і завідувачем двокласної церковно-парафіяльної школи.

Через два роки було наступне і досить примітне переміщення. У 1908 р. ієромонах Олександр був переведений до московського ставропігійного Донського монастиря, на посаду виконуючого обов'язки намісника. Примітно це переміщення тим, що в монастирі в цей час спалахнув серйозний конфлікт між намісником архімандритом Яковом (Заблоцьким) і братією монастиря. Церковне начальство намагалося конфлікт залагодити, але безуспішно.

Тоді було вирішено архімандрита Якова відправити у відпустку, а на його місце виконуючим обов'язки покликати ієромонаха Олександра. Тобто московське високе церковне начальство не змогло знайти відповідної кандидатури поблизу та викликало скарбника з далекого білоруського монастиря! Це може свідчити як про серйозність конфлікту в Донському монастирі, так і про авторитет ієромонаха Олександра у вищих церковних колах.

На той час ставляться перші свідчення про характер о. Олександра та його духовний настрій. По-перше, він дуже швидко зумів порозумітися з братією і вирішити конфлікт. А по-друге, він почав викорінювати недоліки поведінки братії під час богослужінь. Так він вимагав, щоб під час церковних служб не було жодних сторонніх розмов і навіть сповіді прочан.

Ось слова одного з розпоряджень о. Олександра: «Прошу отців у вівтарі, пам'ятаючи святість місця, не збиратися і не вести розмов, а стояти і співати на кліросі, як було зазначено раніше».

З 1911 по 1917 р. о. Олександр, уже зведений у сан ігумена, був настоятелем Лубенського Спасо-Преображенського монастиря. З тут знову про нього відгукувалися як про молитовника, дбайливого керівника монастиря і ревного пастиря для братії та прочан. На цій посаді його застала Жовтнева революція 1917 року.

У грудні 1917 р. вже архімандрита Олександра було призначено настоятелем Свято-Успенського Псково-Печерського монастиря. У 1918 р. він переїхав до Полтави і деякий час жив у тамтешнього єпископа Феофана (Бистрова). У 1919 р. став настоятелем скитської церкви Козельщанського жіночого монастиря на річці Псьол у Полтавській губернії. Сам монастир уже був закритий більшовиками, і сестри перейшли до скиту. Деякий час у скиту існувала друкарня та іконописна майстерня.

На служби збиралося дуже багато людей. Часто на богослужіннях о. Олександр закликав до співу всіх, хто молиться у храмі. Скит проіснував досить довго, до 1932 р., після його закриття о. Олександр виїхав до Києва, де був призначений намісником Микільського монастиря.

Архієрейство та мучеництво

У ті роки ці два слова означали практично одне й те саме. Архієреїв розстрілювали, відправляли на заслання, гноили у в'язницях. На цей хресний шлях архімандрит Олександр став 30 жовтня 1932 р. Цього дня його хіротонізували на єпископа Уманського, вікарія Київської єпархії. А 25 серпня 1933 р. призначили єпископом Вінницьким. У 1937 р. він був зведений у сан архієпископа та призначений на Харківську кафедру.

Про цей період його служіння також збереглися спогади очевидців. Вони відзначали товариськість та дружелюбність владики. А ще прагнення передати вірянам той високий молитовний настій, який мав він сам. Він також часто закликав тих, хто молиться, співати всім разом і навчав молитися не холодно і формально, а з живим почуттям предстояння перед Господом. Ось слова владики, наведені одним із очевидців: «Та ви й людину не станете так просити, щоб вона подала, хіба так холодно просять? Співайте все: "Подай, Господи!"».

І народ, натхненний прикладом свого архіпастиря, щиро просив Бога про милість.

29 жовтня 1937 р. у Києві був заарештований митрополит Київський Костянтин (Дьяков), а 10 листопада 1937 р. він раптово помер під час допиту. Є припущення, що він був вбитий або закатований до смерті. У цих обставинах архієпископа Олександра було призначено тимчасово керуючим Київською єпархією. Саме це призначення на піку сталінських репресій означало дуже швидку розправу з ним, і владика чудово це розумів. Своїм духовним чадам він говорив у цей час: «Що б далі не було – тримайтеся, кріпіться».

А далі події розвивалися за сценарієм, окремі моменти якого дуже нагадують сьогоднішні переслідування на УПЦ. Як виявляється, нічого нового гонителі вигадати не можуть.

29 липня 1938 р. у владики Олександра був проведений обшук. Було знайдено кілька фотокарток, листування, кругла печатка та кілька штампів. Приблизно такі ж результати мають обшуки, проведені у 2023 р. у Києво-Печерській лаврі та інших монастирях України: ті самі «докази», які нічого не значать, за якими, проте, були висунуті вельми серйозні звинувачення. Якщо сьогодні прихильників УПЦ звинувачують в антиукраїнській пропаганді та дискредитації ПЦУ як атрибута Української державності, то архієпископа Олександра звинуватили в тому, що він «являвся учасником антирадянської церковної організації та проводив серед населення антирадянську агітацію, спрямовану на дискредитацію заходів Радянської влади».

Його також звинуватили у шпигунстві на користь Польщі лише на тій підставі, що він був уродженцем м. Луцька, який з 1921 р. входив до складу Польщі. Звичайно, у нього були там родичі, з якими він листувався. І це стало достатньою підставою для звинувачення у шпигунстві.

Так само, як сьогодні знайдені молитвослови російських видавництв є підставою для звинувачення в держзраді. Історія повторюється.

Ще один епізод слідства також дуже схожий на те, що відбувається зараз в Україні. Для того, щоб надати звинуваченням більше правдоподібності, слідство залучило К.А. Терлецького, який був оновленським дияконом. Ця людина, яка ніколи не бачила владику, оббрехала архієпископа Олександра, заявивши, що він «при виконанні релігійних обрядів проводив антирадянську агітацію серед вірян, останніх орієнтував у своїх проповідях, що існуючий лад у СРСР нібито є тимчасовим явищем, і що найближчим часом фашистські держави нападуть на СРСР і, нібито, переможуть і відновлять монархічний лад. Петровський закликав усіх служителів релігійного культу та віруючих для об'єднання навколо церкви для надання допомоги фашистським державам».

Як це схоже на сьогоднішні заяви «експертів» у справі православних журналістів і священника Сергія Чертиліна! Вони також заявляють, що матеріали новин є частиною «російської іпсо», а о. Сергій говорив про «агресивне нато».

Але як каже Писання: «Хто риє яму, той упаде в неї, і хто покотить догори камінь, до того він повернеться» (Прип. 26:27). Через два роки каток репресій наїхав вже на самого К.А. Терлецького і на одному з допитів він зізнався, що оббрехав владику Олександра просто тому, що той називав речі своїми іменами, а саме оновленську церкву – зрадниками православної віри.

Не уникнув архієпископ Олександр і жорстоких методів вибивання свідчень: його, майже 90-річного старого, пропускали через «конвеєр». Це коли кілька слідчих допитують багато годин, не даючи спати. Є свідчення того, що його били на допитах. Від нього вимагали визнати провину, а також дати свідчення проти інших священнослужителів і вірян, зокрема, на архієпископа Димитрія (Абашидзе), який проживав у Києві.

Владика Олександр провини своєї не визнав та інших людей не оббрехав.

15 березня 1939 р. був винесений «Обвинувальний висновок», в якому йшлося про те, що архієпископ Олександр разом з іншими обвинуваченими у цій справі були членами «антирадянської шпигунсько-монархічної церковної організації», яка «проводила шпигунську роботу на користь польської розвідки, а також антирадянську пропаганду серед населення з метою зриву заходів Радянської влади та організації його на боротьбу з Радянською владою». А 17 червня 1939 р. військовий суд Харківського округу засудив владику до ув'язнення терміном 10 років. Але через два роки 1940 р. більшовицька влада вважала, що цього мало і справа була відправлена ​​на дослідження.

Знову почалися багатогодинні допити та спроби знайти лжесвідків. Не витримавши мук, священномученик Олександр помер 24 травня 1940 р. у тюремній лікарні. За деякими відомостями він був задушений.

Поховання та прославлення

Поховання владики було непростим. Як згодом розповідав один із очевидців тих подій, Криворученко М.С., тіло владики було доставлено з в'язниці до Харківського моргу із приписом поховати. На ньому не було жодного одягу, обличчя і голова були обстрижені і обриті, і тільки до ноги була прив'язана бирка з прізвищем: «Петровський». Але буквально відразу пішла інша команда тюремного начальства: тіло терміново повернути до в'язниці, бо воно, нібито, було надіслано помилково.

Ймовірно, співробітники моргу так і вчинили б, якби один з них не виявився колишнім іподияконом. Він і ще один воротар, який був архімандритом, упізнали владику Олександра. Ризикуючи свободою, а можливо й життям, вони переклали бирку на труп іншої людини, а тіло святителя таємно вночі вивезли і поховали на цвинтарі села Залютина, одягнувши в архієрейський одяг.

Брамник-архімандрит здійснив чин відспівування. Звістка про таємні похорони улюбленого архіпастиря і про місце поховання передавалася віруючими з вуст в уста. Могила дуже швидко стала місцем паломництва.

У 1993 р. священномученик Олександр архієпископ Харківський був уславлений як місцевошановний святий, а в 2000 р. відбулася його загальноцерковна канонізація в лику новомучеників і сповідників.

Післямова

Під час хрущовської відлиги та розвінчання культу особи Сталіна справу архієпископа Олександра було переглянуто. У ході розслідування з'ясувалося, що слідчим у цій справі був помічник начальника відділення 4 відділу УДБ НКВС Харківської області Д.М. Епельбаум, який фальсифікував багато кримінальних справ і бив своїх жертв на допитах.

З'ясувалося також, що обновленський «диякон» Терлецький був секретним агентом НКВС і його як підсадну качку використовували для звинувачення людей, яких він взагалі ніколи не бачив у житті. Обидва вони були заарештовані в 1939 р. То був час, коли співробітників НКВС, які займалися репресіями і відправляли на розстріл ні в чому невинних людей, самих репресували буквально через кілька місяців.

Сьогоднішні гонителі Церкви, які заарештовують людей за абсолютно безглуздими звинуваченнями, невже не думають про те, що може прийти і їхня черга?!

Ті, що саджають прихильників УПЦ за ґрати лише за те, що вони належать до істинної Церкви, невже не розуміють, що їм доведеться дати відповідь за своє беззаконня?! Невже вони не бояться ні суду людського, ні суду Божого? «Страшно впасти до рук Бога живого!» «(Євр. 10:31)», – написав апостол Павло. Невже ці слова сказані просто так?

Втім, не на цьому хотілося б закінчити розповідь про священномученика Олександра. Давайте повернемося до того моменту його житія, коли він забруднювався у темряві пияцтва та розгульного життя, не маючи сил пережити смерть матері. Безліч людей у ​​всі часи, зіткнувшись із горем у своєму житті, приходять у відчай. Починають спиватися і занурюватися в безодні гріха. Багато хто з них так і не вибирається і гине.

Міг загинути і святитель Олександр, якби не знайшов сили повстати і прийти до Бога. А Бог ніколи не відкидає тих, хто приходить до Нього. Ні п'яниць, ні блудників, ні розбійників і таке інше. Тому як би часом не було важко, які б трагічні події не відбувалися в житті, не можна впадати у відчай, не можна сумніватися в милосерді Божому, треба встати і прийти до Небесного Батька. Тоді знайдеться і мужність, і сили йти по життю тим шляхом, що угодно Господу. Яскравим прикладом цього є архієпископ Олександр Харківський.

Святий священномучениче Олександре, моли Бога за нас.

Читайте також