Апологія потворності і богослов’я краси

Створення світу. Фото: alleuropa.ru

Дев’ятого вересня відзначають Міжнародний день краси. Нам його подарували в 1995 році за ініціативою Міжнародного комітету з естетики та косметології. Це свято для людей всіх тих професій, які роблять все можливе, щоб приваблюючий «синдром Стендаля» зміг відчути на собі кожен з нас. У легкій формі він проявляється у вигляді прискореного серцебиття, запаморочення і навіть браку повітря від зустрічі з прекрасним. Як він проявляється в психічній патології, нам краще не знати. Для мене ж це свято стало приводом поговорити про красу з боку самих різних богословських аспектів.

Краса не має чітких критеріїв і, відповідно, не може бути виражена у вигляді визначення. Всезнаючий Google вам підкаже, що краса – це естетична категорія, а естетика – це вчення про прекрасне. Але це зовсім не наблизить нас до розуміння того, чим же є краса насправді.

Краса і потворність творіння

З красою ми зустрічаємося вже в самих перших рядках Біблії. Кожен творчий акт автор книги Буття завершує словом про те, що Бог побачив, що це «ДОБРЕ» (від грец. «Καλός» (калос), що буквально означає «красиво»). У сирійському перекладі Пешіто це передається через слово «шапит», яке також означає красу.

Але перш, ніж створювати щось красиве – світло, воду, землю, день і ніч, Бог створює негарне. Після «початку» з’являється не відразу краса, а спочатку «порожнеча» і «тьма над безоднею» (Бут. 1.2). Безвидність потворності передує благовидності краси. За хронологією часу потворність виникла раніше, ніж краса. Далі, згідно з біблійним текстом, над усім цим нерозвиненим, негармонійним і неестетичним первозданним хаосом витає Дух Божий, який, подібно материнської птиці, насиджує його потенцією своєї творчої енергії.

Надалі з цього процесу почне формуватися якесь сплетіння краси і потворності в різних видах, формах і пропорціях. У всьому тому красивому, що буде з’являтися в світі, в тій чи іншій мірі буде присутня первинна безобразність.

Краса світу і людини

Ми не знаємо нічого, що стосується творіння ангельського світу. Можливо, він і представляв собою чисту світлоносну красу. Але те, що з деякими з ангелів сталося пізніше, говорить про те, що «безодня пітьми» як потенція в них все ж таки залишалася. Людина зайняла місце сполучної ланки між матеріальним світом і світом духовним, маючи в собі елементи кожного з цих світів. Її завдання було, з одного боку, продовжувати робити світ красивим, впорядковуючи його первозданний хаос, а з іншого – через потенцію свого духу приводити світ не тільки до матеріальної гармонії, але і до обОження.

Чи були перші люди гарні в найвищому розумінні цього слова? За деякими з переказів, що дійшли до нас, Люцифер вважав людину не настільки красивою, щоб висловлювати їй свою повагу.

Деякі стародавні тлумачі Біблії вчать про те, що Бог, вводячи людину в світ, повелів схилити перед нею коліна всьому Ангельському воїнству. Але найвищий ангел відмовився кланятися цій одухотвореній глині. Після чого він підняв бунт і став сатаною (противником). Бог же з самого початку знав про те, що Йому Самому належить стати людиною.

Краса і потворність людської творчості

Для нас важливо те, що ідея краси дає обґрунтування людської творчості. Заповідь Божа, дана людині, обробляти рай і перетворювати на нього весь Всесвіт, по суті, і означає – робити світ красивим. Образно висловлюючись, Господь створив дерева, траву, чагарники, квіти, а людині з усього цього потрібно зробити гармонійно влаштовану паркову зону.

Загнавши у свою душу жало гріха, людина тим не менш не втратила того, що було їй дано від Бога спочатку. Вона зберегла не тільки творчі здібності, але і можливість відчувати красу, створювати її і прагнути до неї. Але потворність гріха, яка увійшла до неї нарівні з красою, до цього дня породжує парадоксальні приклади людської творчості.

Людина створює прекрасні сади, чудові витвори мистецтва, винаходить ліки для того, щоб полегшувати собі життя, будує міста зі складними комунікаціями, і вона ж створює зброю масового ураження для того, щоб все це знищувати, придумує найвитонченіші способи вбивства собі подібних. Темрява потворності пекельної безодні і пахощі Божого Царства парадоксально поєднуються в кожній людині, так що відокремити одне від іншого досить непросто.

Краса тіла і душі

З появою християнства Євангельська етика стала робити акцент на внутрішній красі людини. Апостол Павел перестерігає жінок прикрашати себе «не зовнішнім плетінням волосся», «не золотими уборами та ошатністю в одязі», а «внутрішньою красою потаємного людського серця в нетлінні лагідного й мовчазного духа» (1 Петр. 3: 1–6). Потрібно сказати, що естетика краси людського тіла, яка певним чином увійшла і до церковної традиції, є не що інше, як вплив візантійської традиції, яка, в свою чергу, корениться в ідеалах античності.

Митрополит Іларіон Алфеєв у своїй книзі про Ісуса Христа, посилаючись на Отців, які близько стояли до першохристиянської традиції, пише про те, що Господь наш Ісус Христос «був людиною негарною» (Іриней Ліонський), «здавався непоказним» (Юстин Філософ), «мав вигляд зовсім не прекрасний» (Климент Олександрійський), «люди дивувалися словам Христа, але в Його земного плоті не було нічого примітного» (Тертуліан). Велич Боголюдини відбивалася в Її внутрішній красі.

Сучасники описують апостола Павла, як людину «лису, низькорослу, зі зрослими бровами, з виступаючим носом». Апостол Петро також ніде не викликав якихось захоплень з приводу своєї зовнішності: «немолодий, з сивою кучерявою шевелюрою». Як ми бачимо, тут немає нічого спільного з тими скульптурними зображеннями і релігійним живописом, який виникає пізніше і починає зображати персонажів Євангельської історії за лекалами античних богів. Божа Матір описується святителем Амвросієм Медіоланським, Діонісія Ареопагіта в самих найвищих ступенях, але і тут весь час мова йде про Її внутрішню духовну красу.

Прагнення до краси душі або до краси тіла є тестовим показником того, у чому людина для себе бачить сенс життя.

Прагнення до краси душі або до краси тіла є тестовим показником того, у чому людина для себе бачить сенс життя. Чому я проводжу розмежування між цими двома, не пов’язаними безпосередньо одна з одною, красотами? Все дуже просто. В історії християнської Церкви немає жодного святого або святої, які б «моделювали» своє тіло і прагнули до того, щоб ефектно виглядати в очах інших людей. Більш того, маючи від народження природну красу, вони її ретельно приховували, по-перше, щоб не спокушати інших, а по-друге, щоб не впадати в марнославство.

У християнстві краса напоказ ніколи не виставлялася. Я писав у раніше опублікованих статтях про блаженну Тарсо (правильніше сказати, про Тараса), яка для того, щоб люди не бачили її красиві очі, носила потворні окуляри з величезними збільшувальними лінзами, чим зіпсувала собі зір. Блаженна Софія Хотокуріду (про неї я теж писав), будучи чарівною красунею, зробила все для того, щоб виглядати потворною. Таких прикладів можна навести дуже багато.

Нині світ рухається у зовсім протилежному напрямку. Всередині ти можеш бути дзвінким від порожнечі, але зовні зобов’язаний виглядати ефектно. Ця формула стара, як гріх. Тому в епоху рококо жінки навчилися споруджувати на своїй голові приголомшливі конструкції з волосся у вигляді кораблів, садів, квіткових кошиків. Пізніше вони почали мучити себе корсетами і пудритися отруйними свинцевими білилами для того, щоб мати аристократичну блідість обличчя. Нинішня мода на силіконове збільшення тілесної привабливості, складні операції з натяжки шкіри обличчя, використання стовбурових клітин для омолодження вже спотворила і привела до смерті чимало людей.

Але численні життєві історії говорять про те, що жінка красива і приваблива має більшу ймовірність бути нещасною в особистому житті в порівнянні з тією, яка має звичайну зовнішність. Інтерес протилежної статі в першому випадку буде спрямований не на неї саму, а на ті форми, які вона має. Якщо упаковка домінує над змістом, то це, швидше за все, призведе і до інших деформацій міжособистісних відносин. Особливо тоді, коли сама володарка гарної зовнішності має завищену самооцінку, чого їй уникнути дуже непросто.

Моніка Беллуччі, яка має сліпучу красу і багатий внутрішній світ, абсолютно вірно помітила: «У молодості у тебе є "la beauté du diable" (краса диявола), краса, яку ти не усвідомлюєш. Але до п’ятдесяти у тебе всередині повинна народитися краса іншого роду, яка не пов’язана з тілесною красою. І тільки вона може допомогти нам знайти гармонію, любов і сенс у цьому божевільному світі».

Але це тема вже зовсім іншої розмови.

Богослов’я краси

Повертаючись до теми краси і до її Першоджерела, потрібно сказати, що в православній містичній традиції поняття краси по відношенню до Бога використовувалося найчастіше в негативному значенні. Святі, що зійшли на вершини святості, розуміли, що Бог настільки невимовний людською мовою, що будь-яка Його «красива» характеристика буде швидше вводити в оману, ніж наближати до Істини. Якщо давати Богу «красиві» визначення, то людина може подумати, що Бог такий і є. Але насправді Господь перевищує будь-які наші уявлення про красу. Тому вже псевдоДіонісій розвиває вчення про «неподібні подоби», які хоч і парадоксальним чином, але все ж ближче стоятимуть до Істини, ніж терміни катафатичного богослов’я.

Навіть краса земного світу є гарною, але тимчасовою підмогою тим, хто хоче зійти на небо. Так, вона непрямим чином свідчить про красу, мудрість і досконалість її Творця, але, задивившись на земну красу, людина може в цьому зачаруванні провести все своє життя. Тому найкращі знавці людської душі будували не пагоди для милування природою, а рили печери, щоб там, у непроглядній пітьмі, споглядати нетварне світло, яке виходило з глибин їх власного серця.

Висновки

Навіть нам, людям дуже приземленим і чуттєвим, зрозуміло, що краса світу у всій своїй красі – це те, що завжди до себе тягне, але ніколи не насичує. Краса світу – це заклик йти до того, що знаходиться далеко за її межами. Біблійна історія творіння вчить нас, що Бог, будучи простим і красивим, створює світ складним і спочатку негарним (Бут. 1: 2), маючи на увазі те, що ми, облагороджуючи його рукотворною красою, самі будемо прагнути до істинної краси і простоти. Шлях цей нелегкий, складний і болісний. Але, пройшовши по ньому, людина приходить до великого спокою божественної краси, яка насичує її душу і зводить у богосиновну гідність.

Читайте також