Про що говорить Апостол у свято Успіння Богородиці

Фото: ekklisiaonline.gr

На Успіння, а також і на деякі інші Богородичні свята, читається Послання апостола Павла до Филипійців, 2 розділ, вірші з 5 по 11. Це Послання було написано приблизно в 63-64 р. у Римі, за часів так званих перших уз апостола Павла. Сама ж християнська громада у Филипах була заснована Павлом у 52-53 р. під час його другої апостольської подорожі. З филипійськими християнами в апостола встановилися дуже теплі стосунки. Слова Послання до них сповнені зворушливою любов'ю.

Очевидно, филип'яни доставляли апостолу не так багато прикрощів, як, наприклад, галати («О, безглузді Галати! хто звабив вас не підкорятися істині…» (Гал. 3:1)) або коринфяни («Є вірна чутка, що у вас з'явилася розпуста, і притому така розпуста, якої не чути навіть у язичників…» (1Кор. 5:1)). Навпаки, филип'ян апостол Павло закликає залишатися такими, якими вони є і називає їх вінцем свого служіння: «Отже, браття мої улюблені й жадані, радість і вінець мій, стійте так у Господі, улюблені» (Фил. 4:1). Коли апостол Павло був заарештований і у кайданах приведений до Риму, филип'яни зібрали йому грошову допомогу і передали разом зі своїм найстаршим пресвітером Епафродітом.

Однак і у филипійській громаді з'явилися деякі нездорові настрої.

По-перше, тамтешні християни досить болісно сприйняли арешт апостола Павла. Виникли думки про те, що доля нової релігії, яку проповідував Павло і яка мала безліч противників, може бути незавидною. Можливо, такі ж настрої були й у апостолів Христових після Його хресної смерті і до воскресіння: малодушність, маловірність, нерозуміння того, що може чекати на них далі.

По-друге, це так звані іудіючі, які з'являлися практично в кожній новоствореній християнській громаді і бентежили віруючих у Христа. Логіка цих людей була приблизно такою: Христос – це, звичайно, добре, але головне дотримуватися закону Мойсеєвого. Апостол Павло ставився до таких різко негативно: «Бережіться псів, стережіться злих робітників, бережіться обрізання, тому що обрізання – ми, що служимо Богові духом, і хвалимося Христом Ісусом, і не на тіло надіємося…» (Фил. 3:2,3).

Третя погана обставина, про яку розповів апостолу Павлу пресвітер Епафродит, полягала в тому, що серед филипійських християн з'явилося марнославство один перед одним і взаємні незгоди. Можливо, це відбувалося на національному ґрунті, оскільки за етнічним складом громада була дуже неоднорідною.

І для того, щоб докорінно припинити таку марнославну і честолюбну мотивацію, апостол Павло пише, що християни повинні керуватися не тими прагненнями, які панують у світі, а прикладом Спасителя нашого Ісуса Христа.

«Бо у вас мають бути ті самі почуття, які й у Христі Ісусі» (Фил. 2:5). Незважаючи на простоту цих слів, Павло розкриває нам щось дуже потаємне – внутрішні почуття Спасителя, те, чим Він керувався, якими були Його мотиви і, якщо можна так висловитися, Його внутрішні переконання. Коротко їх можна висловити двома словами: смиренність і послух Богу Отцю. Филипійці спокушалися марнославством, апостол протиставляє цій гріховній пристрасті протилежну їй чесноту – смиренність. І закликає дивитися на Христа, керуватися Його прикладом. Сам Господь говорив своїм учням про те саме: «... навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем...» (Мф. 11:29).

Наступні два вірші є піднесеним богослов'ям, яке розкриває нам таємниці Боговтілення і Божого домобудівництва.

«Він, будучи образом Божим, не вважав розкраданням бути рівним Богу; але зневажив Себе Самого, прийнявши образ раба, ставши подібним до людей і з вигляду став як людина» (Фил. 2:6-7). Святі отці вважали ці слова мечем, що відсікає багато єретичних вчень.

По-перше, це вчення про рівність Бога Сина з Богом Отцем. Павло дає зрозуміти, що Отець і Син – це дві іпостасі, відмінні одна від одної. При цьому, по суті, вони рівні один одному. Через кілька сотень років, під час так званих тріадологічних суперечок, Церква затвердить термін «єдиносущний» по відношенню до Христа («Вірую <…> в Єдиного Господа Ісуса Христа <…> Єдиносущна Отцю…» (Символ віри)).

На I Вселенському соборі в Нікеї 325 р. звучали заперечення проти терміна «єдиносущний», оскільки у Святому Письмі його немає. Однак слова «не вважав розкраданням бути рівним Богу» мають саме такий зміст, оскільки не може існувати два Бога, які не були б одноосібними і рівними за своєю природою. Інакше один із них має бути обмежений наявністю іншого, а це суперечить всемогутності та необмеженості природи Бога.

Святитель Кирил Олександрійський пише про це так: «Хто ж, отже, Той, Хто не побажав визнати розкраданням – бути рівним Богу? Чи не потрібно стверджувати, що Один Є якийсь Той, Хто "в образі Божому", а інший знову Той, Кого був образ? Це очевидно всім і всіма визнається. Отже, не єдине щось і тотожне за кількістю є Отець і Син, але співіснують особливо і один в одному споглядають, за тотожністю сутності, хоч і Один з Одного, тобто з Отця Син».

По-друге, це вчення про Боговтілення. Всемогутній Бог применшив себе до прийняття людського єства і при цьому не втратив єства Божественного.

Преподобний Ісидор Пелусіот вважає, що у филипійських християн могло ще зберігатися язичницьке уявлення про Бога, і вони могли язичницькі міфи про олімпійських богів проєктувати на християнське вчення.

Внаслідок цього вони могли думати, що Бог, який сходить на землю, не залишається Богом у повному розумінні цього слова. Щоб спростувати цю думку, апостол Павло пише, що Христос, рівний Богу Отцю, приймає образ раба і стає людиною. Причому не примарною, а справжнісінькою людиною, «...яка, подібно до нас, досвідчена у всьому, крім гріха» (Євр. 4:15) і при цьому залишається Богом, рівним Отцю. «Бог єдиний за Істотою і потрійний у Особах», – так сформулюють пізніше християнські богослови.

Те, що Павло вживає слово «образ» («образ Божий», «образ раба»), давало деяким підстави стверджувати, що Христос не є, власне, ні Богом, ні людиною, а лише образом. Однак святі отці категорично відкидають таку думку. «Будучи образом Божим, означає не що інше, як образ іпостасі Отця (Євр. 1:3); образ Божий абсолютно тотожний сутності. Як прийшовши в образі раба (Фил. 2:7), став образом сутності раба, прийнявши на себе не тільки образ, не пов'язаний з сутністю, але і сутність, що розуміється, так і Павло, який сказав, що Він був образом Божим, на сутність вказав за допомогою образу» (святитель Григорій Ніський).

«…змирив Себе, бувши слухняним навіть до смерті, і смерті хресної» (Фил. 2:8). Святитель Феофан Затворник пише, що саме народження Христа і Його пришестя в наш створений світ це лише «перший ступінь самоприниження в особі Бога, який благоволив приховати славу Божества під покровом людства». Життя людини може бути і славним, сповненим почестей і задоволень. Але Господь прожив своє життя на землі інакше. Він народився в яслах, призначених для худоби, допомагав своєму уявному батькові Йосипу в його будівельному ремеслі, а під час своєї проповідницької діяльності взагалі не мав «де прихилити голову» (Мф. 8:20). Але верхом приниження і слухняності Богу Отцю з'явилися Христові страждання і смерть на Хресті, ганебна кара, якій піддавали лише найзапекліших злочинців. За своїм людством Христос боявся і жахався всього цього, проте залишався слухняним Отцю: «Авво Отче! все можливо Тобі; пронеси цю чашу повз Мене; але не чого Я хочу, а чого Ти» (Мк. 14:36).

Син Людський добровільно пішов на страждання та смерть, щоб викупити від смерті весь рід людський. Він мав свободу прийняти інше рішення, про що й сказав апостолу Петру: «…чи думаєш, що Я не можу тепер благати Отця Мого, і Він надасть Мені більше, ніж дванадцять легіонів Ангелів? Як же збудуться Писання, що так має бути?» (Мф. 26:53,54).

Ісус Христос виконав волю Отця, вчинив послух, вчинив справу спасіння людей, був розіп'ятий і воскрес, «піднісся на небо і сів праворуч Бога» (Мк. 16:19). Це, звичайно, говориться про людську природу Христа, а не про Його Божество. У цьому сенсі слід розуміти і слова апостола Павла, якими закінчується уривок з апостольського читання.

«Тому й Бог підніс Його, і дав Йому ім'я вище за всяке ім'я, щоб перед ім'ям Ісуса схилилося кожне коліно небесне, земне і пекло, і кожна мова сповідала, що Господь Ісус Христос на славу Бога Отця» (Фил. 2:9-11) . Перед тим, хто лежав у яслах, утік від Ірода до Єгипту, не мав, де прихилити голову; перед тим, кого римські воїни зодягли в багряницю і з якого насміхалися під час своєї жорстокої забави; перед тим, кого розіп'яли серед розбійників, перед Ним вклоняться не тільки всі народи і всі люди, перед Ним вклониться взагалі вся світобудова. А Він, Син Людський, судитиме всіх судом праведним, бо Бог «…призначив день, коли буде праведно судити всесвіт, через зумовленого Ним Чоловіка, подавши посвідчення всім, воскресивши Його з мертвих» (Дії 17:31). У цей день усі люди і християни, і атеїсти, мусульмани, буддисти, язичники; представники всіх народів і всіх історичних епох всі визнають, що «Господь Ісус Христос на славу Бога Отця». Це буде очевидним для всіх, «як блискавка походить від сходу і видно буває навіть до заходу, так буде пришестя Сина Людського…» (Мф. 24:27). Не буде ні людини, ні ангела, який не вклониться Ісусу Христу.

А тепер, після слів про велику славу Ісуса Христа, яка повинна буде відкритися в день Другого Пришестя, повернемося знову до того, що «Він, <…> принизив Себе Самого, прийнявши образ раба, зробившися подібним людям і з вигляду ставши як людина; змирив Себе, бувши слухняним навіть до смерті, і смерті хресної» (Фил. 2:6-8). З цього ми можемо зрозуміти одну фундаментальну річ у духовному житті: слава настає не після смирення, істинна слава і полягає у смиренні перед Богом і у послуху Богу. Цю думку і вселяє у филип'ян апостол Павло, лікуючи їх від марнославства та негараздів. Є слава від людей, а є від Бога («...один від одного приймаєте славу, а слави, яка від Єдиного Бога, не шукаєте?» (Ін. 5:44)). Перша слава марна, тлінна, тому називається марнославством, а друга істинна і вічна. Саме такої слави і повинні прагнути всі, хто йде за Христом.

І нарешті, чому цей уривок читається на Богородичні свята. По-перше, тому, що Діва Марія послужила Таємниці Боговтілення, яка так піднесено і багатогранно розкривається у цих коротких словах Послання апостола Павла до Филипійців. А по-друге, тому що немає на землі людини, яка б уподібнилася до Христа у смиренні та послуху більше, ніж Божа Мати.

Читайте також