Індульгенція літнім католикам (пред’явити в чистилищі)

Глава РКЦ надасть літнім католикам індульгенції. Фото: СПЖ

Папа Франциск вирішив подарувати католикам похилого віку на перший Всесвітній день людей похилого віку так звану повну індульгенцію. Дана новина надає нам хороший привід звернути увагу на принципово різне розуміння в Православ’ї і католицтві таких понять, як гріх, покаяння, порятунок і взагалі відносини Бога і людини. Це особливо важливо в світлі нестримного прагнення патріарха Варфоломія та інших православних (або вже «православних») екуменістів скоріше об’єднатися з латинянами.

За що дають нинішню індульгенцію

Отримати індульгенцію нинішньої місії можна, якщо відвідати 25 липня 2021 р. месу у Ватиканській базиліці, яку збирається відслужити папа Франциск. Можна взяти участь в інших церковних заходах у цей день. Можна відвідати «літніх братів і сестер, які перебувають у нужді або в скрутному становищі, наприклад, хворих, знедолених, інвалідів».

Якщо люди похилого віку і взагалі віруючі не можуть із серйозної причини покинути свій дім, повну індульгенцію вони можуть отримати, якщо здійснять щось із вищесказаного віртуально, через Інтернет. А можна взагалі, «коли слова Папи Римського і богослужіння транслюватимуться по телебаченню і радіо, а також за допомогою нових засобів соціальної комунікації» помолитися Богу і довірити Йому «страждання свого життя». Якщо слова папи і молитви віруючих по часу не співпадуть, то теж не страшно.

При цьому, як сказано в рішенні папи, «це духовне благо зможуть отримати літні люди і всі віруючі, які в дусі покаяння і милосердя приступлять до таїнств сповіді та євхаристії, молячись про потреби Святішого Отця». Тут під «потребами Святішого Отця» мається на увазі те, про що папа закликає всіх молитися в конкретний період.

Також «дар індульгенції віруючі зможуть отримати не тільки для себе, але і для покійних, для відпущення їх тимчасової кари в чистилищі».

Агентство Vatican News, повідомляючи про індульгенції в День людей похилого віку, звертає особливу увагу на наступне: «Апостольська пенітенціарія надала для людей старшого віку і віруючих в усьому світі повну індульгенцію, тобто звільнення від тимчасової кари за гріхи, провина за які вже стерта в Таїнстві примирення».

У цій фразі вухо православного віруючого повинні покоробити слова про те, що Бог, як стверджують латиняни, карає за гріхи навіть тоді, коли Він сам їх пробачив у «Таїнстві Примирення», що покаяння і сповідання свого гріха не позбавляє людину від кари Божої, нехай навіть і тимчасової. Позбавляє від цієї кари папа римський за допомогою випуску індульгенцій.

У католиків покаяння і сповідання свого гріха не позбавляє людину від кари Божої.

І тут ми підходимо до головної відмінності між католицьким і православним розумінням гріха, покарання і покаяння.

Католицьке вчення про покаяння, чистилище і індульгенції

Проповідь Христа почалася зі слів: «Покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне» (Мф. 4:17). Однак латиняни вчать, що покаяння, залишення своїх гріхів, жалю про них і сповіді з отриманням дозвільної молитви недостатньо. Людина, роблячи злочин, ображає Бога, порушує Божественну справедливість і приносить шкоду світобудові. І те, що людина кається, звертається до Бога і сповідує свій гріх, впливає тільки на винність людини. Всі наслідки гріха залишаються, і за них людина повинна понести відповідальність, бути покараною. Божественне правосуддя, на думку латинян, не може задовольнятися лише каяттям грішника. Будь-який злочин має породити неминуче покарання. Це є головною вимогою Божественної справедливості.

Покарання накладається Богом, по-перше, для відновлення порушеної гріхом Божественної справедливості, а по-друге, для задоволення Бога, нібито розгніваного гріхами людини. Зазнаючи муки і страждання в цьому житті або в чистилищі, а можливо, що і там, і там, людина приносить задоволення (satisfactio) Богу і примиряється з Ним.

Латиняни стверджують, що людина в Таїнстві покаяння («примирення», за латинською термінологією) звільняється від провини за скоєний нею гріх і, відповідно, може розраховувати на вхід до Царства Небесного. Але не відразу, а після того, як вона принесе Богу задоволення (satisfactio) і відновить Божественну справедливість. Це satisfactio можна принести певною кількістю молитов, постів, поклонів, добрих справ, милосердя, паломництв по святих місцях і так далі. Можна – терпінням різних страждань, вільних або невільних. Яким чином католики вираховували, який гріх згладжується якою кількістю молитов і інших справ, залишається загадкою.

Тут дуже важливо не переплутати католицьке satisfactio і православну епітимію. Обидва ці поняття виникли з покаянної практики Церкви перших століть. Але вже до кінця першого тисячоліття західні християни стали бачити в цій покаянній практиці спосіб уникнути покарання Божого за гріхи, а східні християни – духовну працю, спрямовану на викорінення пристрастей, які живуть у людині, і виправлення людської природи, пошкодженої гріхом. У західному християнстві люди стали боятися саме покарання від Бога за гріхи, а в східному страшний був сам гріх, оскільки саме гріх розділяє людину і Бога. Ще святитель Іоанн Златоуст говорив: «Гріх сам є найбільшим покаранням, хоча б ми і не були покарані».

Якщо ж в земному житті у людини не набиралося потрібної кількості добрих справ, і Божественна справедливість була задоволена лише частково, то, на думку католиків, по смерті душа такої людини потрапляла до чистилища, тобто особливого місця в потойбічному світі, де вона мучилася до тих пір, поки Божественна справедливість не була задоволена повністю, а душа не очищалася від наслідків гріха. Потім така душа могла піти до раю. Зменшити страждання душі в чистилищі можуть допомогти молитви і добрі справи тих, хто ще живе на землі, а також придбання індульгенцій.

Чому з’явилися індульгенції

Однією з перших форм індульгенцій (indulgentia) були так звані дозвільні грамоти (litterae remissionis), які видавалися в XI-XIII ст. римськими понтифіками, їх легатами, єпископами або навіть абатами за різні пожертвування, паломництва і інші справи благочестя. Подальша богословська розробка католицького вчення про індульгенції привела до таких тверджень:

• оскільки гріх розглядається латинянами як образа (contumelia) Бога, викрадення у Нього належної честі і Його безчестя (exhonoro), то грішник перебуває винним до тих пір, поки не відшкодує «збиток викрадення» і навіть «більше, ніж було викрадено» (Ансельм Кентерберійський ) і має понести тимчасову кару за гріхи;
• таку тимчасову кару замість конкретного грішника, в тому числі вже померлого, може понести і інша людина. Для цього вона повинна замовити месу, роздати милостиню, придбати індульгенцію і так далі;
• Церква в особі папи і підлеглих йому єпископів має владу в’язати і розрішати (так звана «теорія влади ключів»), і ця влада поширюється як на позбавлення провини за гріх у Таїнстві покаяння, так і на позбавлення від покарання за гріх у формі індульгенції;
• християнські святі у своєму житті звершили величезну кількість добрих справ і перенесли величезну кількість страждань, що є надлишковим для їх власного порятунку. Ці наддолжні заслуги (merita superabundantia), не пропадають, а надходять до особливої «скарбниці Церкви» (thesaurus meritorum), з якого папа і інші ієрархи можуть черпати ці заслуги і подавати їх тим, у кого їх не вистачає для позбавлення від чистилища чи інших тимчасових мук.

Як неважко помітити, подібне вчення надає широкі можливості для зловживань у сфері відпущення гріхів, перетворюючи її на дуже прибутковий бізнес або засіб для досягнення політичних цілей. Ці зловживання були широко поширені в Середньовіччі, коли торгівля індульгенціями перетворювалася на справжнісіньку фінансову піраміду. У найгірших випадках ці зловживання викривалися самими римськими папами або соборами латинських єпископів. Однак і без зловживань все католицьке вчення про індульгенції, гріх і задоволення Божественної справедливості є жахливим збоченням того розуміння покаяння, яке відкрив людям Господь Ісус Христос, і яке до сьогоднішнього дня вміщує Православна Церква.

Індульгенції і дозвільні грамоти

Справедливості заради слід сказати, що приблизно з XVI століття в практиці так званих грецьких Церков стали використовуватися (правда, неофіційно) «дозвільні грамоти», які вважалися аналогами католицьких індульгенцій. А Помісний Константинопольський собор 1727 р. спробував узаконити цю практику, прийнявши таке рішення: «Прощення гріхів у письмовій формі, яке Східна Христова Церква іменує "дозвільними грамотами", а латиняни – "індульгенціями"... дається Христом у святій Церкві. Ці дозвільні грамоти видаються в усій Соборній Церкві чотирма Святішими Патріархами: Константинопольським, Олександрійським, Антіохійським і Єрусалимським».

Як бачимо, ця постанова ототожнює «дозвільні грамоти» і індульгенції, і описує їх суть згідно з католицьким вченням. Цей історичний факт не означає того, що Православна Церква прийняла латинське вчення, а демонструє лише ступінь впливу католицьких шкіл на православне богослов’я того часу. Після падіння Константинополя в 1453 р. і встановлення влади турків-мусульман над православними греками, єдиною можливістю отримання православної духовної освіти стало навчання в західних католицьких школах. Для цього, як правило, абітурієнти приймали католицтво, щоб після навчання знову повернутися до православ’я і продовжити духовну кар’єру.

І в XVI столітті ця практика вже стала давати свої плоди у формі запозичення католицьких нововведень і, зокрема, індульгенцій. У деякій формі практика використання «дозвільних грамот» існувала і на Русі, переважно на території сучасної України, яку старанно намагалися покатоличити поляки, які володіли в той час нашою країною. У XVII столітті така практика на Русі була припинена, а в середині ХХ ст. від неї відмовилися і греки. Ця практика не була повсюдною, а скоріше зводилася до поодиноких випадків. Вона не мала особливого впливу на православне богослов’я і на практику духовного життя, і, звичайно ж, і близько не набула таких розмахів надання індульгенцій, як то було в католицтві.

Православне вчення про покаяння (воно ж Євангельське)

Православне вчення про покаяння і взагалі про взаємини Бога і людини, яка згрішила, з найбільшою повнотою викладено в притчі про блудного сина. Незайвим буде навести її повний текст.

«Він оповів: У чоловіка одного було два сини; І молодший із них сказав батькові: "отче! Дай мені належну частину маєтку". І батько поділив поміж ними маєток. А по небагатьох днях зібрав син молодший усе, пішов до далекого краю, і розтратив маєток свій там, живучи марнотратно. Коли ж він усе прожив, настав голод великий у тім краї, і він став бідувати і пішов, пристав до одного з мешканців тієї землі, а той послав його на поля свої пасти свиней; І бажав він наповнити шлунка свого хоч стручками, що їли їх свині, та ніхто не давав йому.

Тоді він спам’ятався й сказав: "Скільки наймитів у батька мого мають хліба аж надмір, а я отут з голоду гину, встану, піду до батька мого і скажу йому: Отче, я згрішив проти неба та супроти тебе, і недостойний вже зватися сином твоїм; прийми мене як одного з наймитів твоїх". Встав і пішов до батька свого. І коли він був ще далеко, побачив його батько його і зглянувся; і побіг він, і кинувсь на шию і цілував його. Син же сказав йому: «Отче, я згрішив проти неба та супроти тебе, і недостойний вже зватися сином твоїм". А батько рабам своїм каже: "Принесіть негайно одежу найкращу і одягніть його, і дайте перстень на руку йому, а сандалі на ноги; Приведіть теля відгодоване та заколіть, будемо їсти й радіти! Бо цей син мій був мертвий і ожив, пропадав і знайшовся". І почали веселитися» (Лк. 15:11-24).

В описаних тут відносинах Бога і людини немає місця ні порушенню Божественної справедливості, ні сатисфакції Богу за заподіяний Йому збиток, ні натяків на чистилище, ні всього іншого латинського мудрування. Є тільки любов Божа, яка готова людину прощати і приймати її знову і знову, аби вона щиро покаялася і повернулася до Бога. Святий апостол Іоанн Богослов відкрив нам велику таємницю і велику істину, сказавши, що «Бог є любов» (1 Ін. 4:8), і що «так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув , але мав життя вічне» (Ін. 3:16).

Можна собі уявити, що зробив би батько з притчі зі своїм сином, якби слідував католицькому вченню. Він би не влаштував бенкет з нагоди його повернення, а змусив би спочатку повернути всю до копійки розтрачену частину маєтку або піддав би його мукам і стражданням, дивлячись на які задовольняв би свій праведний гнів. Але навіть натяку на подібне ми не бачимо в Євангельській притчі. Більш того, коли старший син каже про несправедливість батька по відношенню до нього і його блудного побратима, який розтратив батьківський маєток з блудницями, батько сказав, що «про те треба радіти і веселитися, бо цей брат твій був мертвий, і ожив, пропадав, і знайшовся» (Лк. 15:32).

У православній святоотецькій традиції гріх розглядається не як щось таке, за що людина має бути покараною Богом, а те, що саме в собі несе покарання. Гріх відокремлює людину від Бога. А це і є найстрашніший наслідок гріха, найстрашніше покарання. Господь же завжди, як люблячий Батько, готовий прийняти грішника і пробачити йому все, аби серце людське звернулося до Нього в щирому покаянні. Саме так Христос прийняв розбійника, що покаявся. Він не послав його до чистилища, не зажадав ніякої «сатисфакції» за свої численні гріхи. Спаситель сказав прості слова: «Нині ж будеш зі Мною в раї» (Лк. 23:43).

Висновки

Як неважко помітити, Православ’я і католицтво кардинально різняться з питання розуміння гріха і покаяння. Якщо православні бачать у Бозі люблячого Отця, то католики – такого Бога, який скрупульозно підраховує всі їхні гріхи і вимагає принести «сатисфакцію» за кожен з них. Якщо православні жадають «бути з Христом...» (Фил. 1:23), то католики прагнуть позбутися покарання. Православні бачать відносини Бога і людини як відносини Отця і блудного сина, а католики – як юридичні відносини двох нерівних суб’єктів щодо завданих одним з них шкоди.

Сучасний екуменізм пропонує об’єднати Православ’я і католицтво, закривши очі не тільки на догматичні розбіжності, але і на відмінність у розумінні того, що є гріх, покаяння, порятунок.

Сучасний екуменізм пропонує об’єднати Православ’я і католицтво, закривши очі не тільки на догматичні розбіжності, але і на відмінність у розумінні того, що є гріх, покаяння, порятунок. А це – фундаментальні поняття, на яких будується все духовне життя людини. Об’єднання з будь-якими християнськими конфесіями можливе лише на основі істинного Євангельського вчення, яке у всій повноті і неушкодженості містить Православна Церква, і від якого дуже давно і дуже далеко пішли латиняни, і, тим більше, протестанти, що відкололися від них. Без цього об’єднання Істини з єрессю може породити тільки ще одну єресь.

Сьогодні, коли Константинопольський патріархат вже не тільки говорить про об’єднання з Ватиканом, але навіть позначає приблизні його терміни, Православ’я знову наражається на небезпеку відчути на собі вплив латинського вчення в багатьох сферах, в тому числі і в сотеріології (вченні про спасіння). Спокуса велика, адже набагато простіше отримати папську індульгенцію, ніж викорінювати зі своєї душі гріховні пристрасті, як нас вчили святі отці.

Читайте також