Чи повинні миряни захищати свою Церкву?

Миряни повинні усвідомити, що настав час для захисту своєї Церкви. Фото: СПЖ

Права вірян Української Православної Церкви порушуються давно і регулярно. У нас відбирають храми, б'ють, принижують, ображають наше священноначалля і духовенство. І все це відбувається при повному або частковому мовчанні влади, в державі, яка вважає себе правовою, а численні звернення християн в органи державної влади залишаються, найчастіше, без відповіді взагалі. Останній приклад: більше мільйона підписів, зібраних вірянами проти закону про перейменування Церкви, були просто проігноровані, хоча здавалося б...

Саме тому, останнім часом, все більш актуальним стає питання захисту Церкви силами самих вірян. Так, зовсім недавно в Україні з'явилася організація під назвою «Миряни», що позиціонує себе місцем об'єднання всіх небайдужих до долі Церкви в Україні віруючих християн. І дійсно, нас кілька мільйонів людей, і якщо ми об'єднаємося для того, щоб відстояти свої права, то держава просто не зможе нас ігнорувати. Але як це зробити, якими засобами? Не краще змиритися і прийняти сучасну ситуацію як даність? І взагалі, чи повинен християнин захищатися, адже у святому Письмі сказано, що потрібно «підставляти іншу щоку»? Для того, щоб відповісти на ці запитання, звернімося спочатку до Священного Писання, а потім – і до історії нашого народу і Церкви.

Захист прав вірян у Священному Писанні

Ще у Старому Завіті говориться, що слід захищатися. «Господь побачив це, і гидко було очам його, що немає суду. І бачив, що немає людини, і дивувався, що немає заступника» (Іс. 59:15–16). «Горе тим, які за подарунки виправдовують винного і правих позбавляють законного». «Хто виправдовує нечестивого і докоряє праведному – обоє гидота перед Богом».

У Новому Завіті ми теж зустрічаємо випадки, коли християни для захисту своїх прав вдавалися до законних засобів. Одним з найбільш показових у цьому сенсі є приклад апостола Павла: «Коли його розтягли бичами, то Павло сказав сотникові, що стояв: "Хіба бичувати дозволено вам громадянина римського та ще й незасудженого?". Почувши це, сотник пішов і доніс тисячнику, кажучи: "Дивися, що ти хочеш робити? Цей чоловік – римський громадянин". Тоді тисяцький, підійшовши до нього, сказав: "Скажи мені, чи ти римлянин?" Він сказав: "Так". Тисяцький відповідав: "Я за великі гроші придбав це громадянство". Павло відказав: "А я в нім і родився" і відступили негайно від нього оті, що хотіли допитувати його. А тисяцький, довідавшись, що він римський громадянин, злякався, що зв'язав його». (Діян. 22:25-29).

Ще один приклад із Євангелія. Під час суду над Христом первосвященик запитав, чому Він нічого не відповідає на звинувачення. Христос йому сказав, що ніколи не говорив таємно, а явно, і нехай викличуть тих, хто Його чув, як свідків. «А як Він це сказав, то один із присутньої там служби вдарив Ісуса в щоку, говорячи: То так відповідаєш первосвященикові? Ісус йому відповідь дав: Якщо зле Я сказав, покажи, що то зле; коли ж добре, за що Мене б'єш?» (Ін. 18, 22-23). Як бачимо, Христос, замість того, щоб підставити іншу щоку, скористався Своїм правом на клопотання про виклик свідків. Зрозуміло, що виклик свідків завжди пов'язаний із відкладенням судового засідання, а у синедріону не було ні бажання, ні часу затягувати суд над Спасителем, тому Йому просто не дали говорити. Проте цей випадок чітко свідчить, що Господь, як стверджує відомий біблеїст О. П. Лопухін «вимагає, щоб Його карали за законом, а не зі сваволі».

Православні братства в Київській Русі

Історія знає безліч прикладів, коли християни відстоювали свої права і вимагали від влади виконувати закон, а не чинити свавілля. Можна згадати про мучеників, які виступали на судах у Римській імперії і відстоювали своє право на віру в Єдиного Бога. Можна згадати і про християнських письменників-апологетів, які базуючись на римському законодавстві, доводили всю необґрунтованість гонінь на Церкву. Є приклади захисту віри і в нашій історії.

У 1458 році, після короткочасного ухилення Константинополя в унію з Римом, відбувся поділ Руської Митрополії на дві — Московську та Київську. Київська митрополія протягом десятиліть страждала від агресивної прозелітичної політики польської шляхти і духовенства, які намагаються окатоличити православне населення країни. Саме тоді, з метою захисту Церкви від нападок католиків, кілька десятків парафій Перемишльської та Львівської єпархій Західно-руської митрополії утворили парафіяльні організації, що отримали назву духовних братств. У ці об'єднання входили переважно миряни (хоча, їх членами були і священики, і єпископи), і кожне з них іменувало себе за назвою храмових общин, де вони виникли.

Так, згідно з останніми історичними даними, першою православною організацією, що об'єднала мирян, стало Луцьке братство, заснування якого відноситься до 1439 року. А ось першим великим братством стало Львівське братство, яке було утворено при храмі Успіння Божої Матері ще в 1453 р. (рік падіння Константинополя). Воно включало в себе парафіян 8 храмів Львова. Пізніше з'явилися знамениті львівські Благовіщенське (1542 рік) і Нікольське (1544 рік) братства, дрогобицьке Хрестовоздвиженське (1556 рік), віленське Троїцьке (1563 рік) та інші.

Цікаво, що братства через уніатські настрої православного західно-руського єпископату прагнули до незалежності, так як їхньою метою, власне кажучи, і була боротьба з уніатством.

Чим займалися братства? Захищали храми від нападів з боку прокатолицької шляхти, дбали про підтримку догматичної чистоти віровчення і морального стану духовенства і мирян, матеріально підтримували храми і священиків, займалися виданням просвітницької літератури, засновували православні школи, організовували лікарні, прийомні будинки, забезпечували догляд старим і немічним. Часто братчики мали свої храми або прибудови в храмах, куди вони збиралися на спільну молитву. Кілька разів на рік відбувалися зібрання всіх членів братства, під час яких обговорювали поточні проблеми, планували роботу, організовували збір матеріальних коштів на потреби братства.

Стрімке зростання кількості об'єднань мирян почалося після Люблінської унії, укладеної 1569 року між Польщею і Литвою. Вона дала старт переслідуванню православних і призвела до наполегливих спроб окатоличення населення, яка призвела в підсумку до Брестської унії між католиками і православними. Найбільшого тиску зазнала Галичина, і саме там виникли найпотужніші братства. Більш того, Львівське братство в 1585 році отримало від Антіохійського Патріарха Іоакима благословення на свою діяльність і затвердження Статуту. В січні 1586 року, підписуючи Статут, Патріарх Іоаким підкреслив, що «всяке де-небудь засноване братство» у своїй діяльності має узгоджуватися з постановами братства Львівського».

Траплялося, що члени братства фізично захищали храми від захоплень і силового тиску. Наприклад, у Київське братство в повному складі вступили запорізькі козаки на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним (що вступив до складу братства 1615 р.). І саме завдяки цьому майже всі київські храми довгий час зберігалися за православними.

Історичне значення братств важко переоцінити. Тому що у багато чому завдяки саме їм Київська митрополія змогла встояти в Православ'ї і не піддатися повному окатоличенню. Завдяки їм наш народ, незважаючи на страшні гоніння XVI-XVII століть, зберіг і свою православну віру. Тому нам є у кого вчитися.

«Миряни» й захист Церкви

Буквально кілька тижнів тому стало відомо про появу громадської спілки «Миряни», яка своїм головним завданням ставить захист Церкви та прав вірян. Вже 15 червня 2021 року «Миряни» закликають вірян УПЦ прийти до 9:00 до стін Верховної Ради. Юристи з числа православних вірян підготували два законопроекти, які повинні, нарешті, посприяти тому, щоб влада перестала ігнорувати УПЦ і скасувала антицерковні закони.

Церква існує в двох вимірах. У містичному і духовному сенсі Вона є Тіло Христове, Яке живе Євхаристією і має Своїм Головою Спасителя. У цьому сенсі Церква являє собою не земну організацію, а Царство Небесне на землі, а християни – це люди, через Хрещення народжені згори. Апостол Павло пише, що ми – «громадяни неба»: «Життя ж наше на небесах, звідки ждемо й Спасителя, Господа Ісуса Христа» (Филип. 3, 20, в перекладі єпископа Кассіана). Зрозуміло, що головний закон для християн – Закон Божий.

Але, в той же час, Церква має і цілком конкретний, матеріальний вимір. В цьому сенсі вона являє собою чітку ієрархічну структуру, має свої внутрішні правила існування, володіє майном, а християни – повноцінні громадяни земної батьківщини. Та, як би там не було, ми керуємося не тільки Священним Писанням, але і Конституцією країни, в якій живемо. А значить, можемо і повинні апелювати до цього документа в ситуаціях, коли маємо справу з людьми, що нехтують Законом Божим або не поважають його. Особливо, якщо справа стосується захисту нашої Матері-Церкви. Тим більше, що історичних прикладів такого захисту більше, ніж достатньо.

За прикладом Христа ми дотримуємося законів держави (якщо вони не суперечать Закону Божому) і не піддаємо сумніву права влади – карати злочинців, збирати податки, встановлювати якісь правила, що регулюють життя суспільства. Але, в той же час, ми можемо вимагати від них поважати наші права, в першу чергу – право на вільне сповідання віри. Ця вимога грунтується на нашому розумінні влади, яка не «від Бога».

З іншого боку, ми чудово розуміємо, що всі рішення, прийняті урядом, або потурання, або благословення Господнє. Це не означає, що нам треба мовчати і чекати своєї долі. Тому що ми не тільки повинні, а й зобов'язані реагувати на зло. В Священному Писанні сказано: «Коли Я скажу безбожному: Конче помреш, а ти не остережеш його й не будеш говорити, щоб остерегти несправедливого від його несправедливої дороги, щоб він жив, то цей безбожний помре за свою провину, а його кров Я зажадаю з твоєї руки!» (Єз. 3:18). Іншими словами, вся наша «боротьба» за права Церкви і вірян має не тільки матеріальний, але і духовний вимір. Зрештою, мова йде про порятунок не майна, не земних цінностей, але душі.

У Соціальній концепції Руської Церкви, прийнятої на ювілейному Архієрейському Соборі 2000 року, є такі слова: «У разі неможливості покори державним законам і розпорядженням влади з боку церковної Повноти, церковне Священноначалля після належного розгляду питання може зробити наступні дії: вступити в прямий діалог із владою щодо виниклої проблеми; закликати народ застосувати механізми народовладдя для зміни законодавства або перегляду рішення влади; звернутися в міжнародні інстанції і до світової громадської думки; звернутися до своїх чад із закликом до мирної громадянської непокори».

В Україні священноначалля нас не закликає вступати в діалог з владою, але настав час усвідомити, що ми це повинні зробити. Найактивніші наші брати підготували законопроекти щодо захисту нашої Церкви. І ми повинні їх підтримати.

Читайте також