Невіруючий апостол, або Психологія Фоми

Караваджо. Запевнення Фоми. 1600–1602. Фото: wikipedia.org

Перша Неділя після Великодня, яку ще називають Антипасха, присвячена апостолу Фомі, а саме тому євангельському епізоду, коли він відчував рани Спасителя і через це повірив у воскресіння Христа. Євангеліє цього дня читається від Іоанна.

«У той же перший день тижня ввечері, коли двері дому, де збиралися учні Його, були замкнені з побоювання від юдеїв, прийшов Ісус, і став посеред, і каже їм: Мир вам! Сказавши це, Він показав їм руки і ноги, і ребра Свої. Учні зраділи, побачивши Господа. А Ісус сказав їм удруге: Мир вам! Як послав Мене Отець, так і Я посилаю вас. Сказавши це, дунув і каже до них: Прийміть Духа Святого. Кому простите гріхи, тому простяться; на кому залишите, на тому залишаться. Фома ж, один із Дванадцятьох, званий Близнюк, не був тут з ними, коли приходив Ісус» (Ін. 20:19-24).

Чому Фома не був із рештою апостолів? Звичайно, ми не знаємо всіх обставин цього, але, виходячи з інших місць Святого Письма, можемо спробувати зрозуміти психологію Фоми та її можливі мотиви. Євангеліє каже, що Фомі дали прізвисько Близнюк, по-грецьки Дідім, що ще може означати подвійний.

Деякі тлумачі вважають, що це прізвисько було дано йому за двоїстий, непостійний, а часом імпульсивний характер. І справді, під час прощальної бесіди Христа зі своїми учнями, коли Господь сказав їм: «І коли піду і приготую вам місце, прийду знову і візьму вас до Себе, щоб і ви були де Я. А куди Я йду, ви знаєте, і шлях знаєте» (Ін. 14:3,4), апостол Фома виявився єдиним, хто почав суперечити Христу: «Фома сказав Йому: Господи! не знаємо, куди йдеш; і як можемо знати шлях?» (Ін. 14:5).

Прощальна бесіда Христа – це піднесене вчення, яке відкриває людині найбільші істини світобудови. В той момент апостоли навряд чи повністю розуміли Його, але ніхто з них не зважувався суперечити Вчителю. І тільки Фома у своїй безпосередності, на слова: «куди я йду, ви знаєте», міг здивовано вигукнути: «Господи! не знаємо, куди йдеш». Інші ж апостоли теж цього не розуміли, але сиділи мовчки.

Ще один випадок, коли Фома по суті заперечував Христу, причому навіть більш експресивно, стався в той момент, коли Христос після дводенної паузи оголосив своїм учням про рішення йти до Іудеї до смертельно хворого (на той момент вже померлого) Лазаря.

«Коли ж почув, що він хворий, то пробув два дні на тому місці, де був. Після цього сказав учням: Ходімо знову до Іудеї. Учні сказали Йому: Учителю! Чи давно іудеї шукали Тебе побити камінням, і Ти знову йдеш туди? Ісус відповів: Чи не дванадцять годин на дні? хто ходить вдень, той не спотикається, бо бачить світло цього світу; а хто ходить уночі, спотикається, бо немає світла з ним. Сказавши це, каже їм потім: Лазар, друг наш, заснув; але я іду розбудити його. Учні Його сказали: Господи! якщо заснув, то одужає. Ісус говорив про смерть його, а вони думали, що Він говорить про сон звичайний. Тоді Ісус сказав їм прямо: Лазар помер; і тішуся за вас, що Мене не було там, щоб ви повірили; але ходімо до нього. Тоді Фома, інакше званий Близнюк, сказав учням: Ходімо і ми помремо з ним» (Ін. 11:6-16).

Апостоли явно боялися розправи над ними і не хотіли йти до Іудеї. На заклик Господа йти туди вони спочатку заперечують м'яко: «Равви́! Чи давно іудеї шукали Тебе побити камінням?». Відповідь Христа хоч і дуже глибока, але настільки неконкретна, що не могла задовольнити їх.

Коли Ісус каже їм, що Лазар заснув, вони хапаються за це як за рятівну соломинку: якщо заснув, то одужає, а отже, немає жодної потреби туди йти. Але після того, як Христос все ж таки наполягає на своєму рішенні і каже, що Лазар помер, Хома експресивно вигукує: «Ходімо і ми помремо з ним».

Є думка, що це сповідання рішучості померти разом із Христом, якщо Йому загрожує небезпека. Однак більш природним і таким, що логічно випливає з цієї розмови, виглядає інше пояснення. Фома, охоплений страхом і подивом, у серцях ніби каже таке: «Хіба мало того, що помер Лазар? Адже нас теж можуть убити!» Можливо, Фома був із тих людей, хто вважає, що якщо щось може піти не так, воно піде не так (зараз це називають законом Мерфі).

Але при всьому явному нерозумінні, навіщо йти до Лазаря, якщо він все одно вже помер, при всій незгоді з тим, що робить Господь, яке виявилося в незрозумілому й повному сарказмі вигуку, все одно Фома йде до ІУдеї разом із Христом та іншими апостолами.

Ми не знаємо, чи замислювався він у той момент, щоб залишити Христа і перестати брати участь у тому, чого він не міг пояснити, зрозуміти і прийняти. Але ми знаємо, як інші учні Христові покидали Його тоді, коли слова чи дії Ісуса не укладалися в їхніх головах. «Багато хто з учнів Його, почувши те, казали: які дивні слова! хто це може слухати? <…> З того часу багато учнів Його відійшли від Нього і вже не ходили з Ним» (Ін. 6:60, 66).

Тепер повернемося до питання: чому Фоми не було з іншими учнями? Ми вже бачили на прикладі випадку з зціленням Лазаря, як Фомі похід в Іудею малювався в найпохмуріших фарбах, і як він побоювався, що його гірші припущення збудуться. Тепер же, після хресної смерті їх Вчителя він побачив, як ці найгірші припущення справдилися.

Так, можна говорити все що завгодно, але факти – річ уперта, а фактом на той момент було те, що Христос лежав мертвий у труні, і всі їхні надії на те, що Він царюватиме в Ізраїлі і вони разом з Ним розсипалися на пух і порох. Смерть Христа настільки вразила Фому, завдала йому настільки глибокої психологічної травми, що він уже не вважав за необхідне триматися інших апостолів, перебувати постійно в їхньому колі. Це, знову ж таки, із застереженням «ймовірно», і могло стати причиною того, що Фоми не було з апостолами, коли Христос явився їм «зачиненими дверима». Після цього явлення апостоли зустріли Фому і розповіли про це, але той знову не повірив.

«Інші учні сказали йому: Ми бачили Господа. Але він сказав їм: Якщо не побачу на руках Його ран від цвяхів, і не покладу пальця мого в рани від цвяхів, і не покладу руки моєї в ребра Його, не повірю» (Ін. 20:25).

Знову ж таки, є думка, що Фома відповів таким чином, тому що він не вірив у воскресіння, вважав це неможливим. Однак Євангеліє каже нам, що Фома був свідком воскресіння чотириденного Лазаря, а до того дочки Іаіра, сина вдови і, можливо, інших людей. Йому не треба було вірити, він просто знав про це. Але в тому й річ, що його розчарування після смерті Христа було настільки сильним, що емоції застилали йому розум, він був глухий до цих доказів, не хотів наводити собі на згадку випадки воскресіння, які він бачив на власні очі, не звертав уваги на слова Христа, коли Господь прямо говорив про те, що Він воскресне третього дня після смерті.

Психологам відомі подібні стани, коли людина настільки зациклена на своєму горі, що не може сприймати жодних розумних доводів. Можливо, слова апостолів про те, що вони бачили Христа, Фома сприйняв як певні видіння, коли свідомість малює картини, які ми хочемо побачити. Тому він і не говорить про те, що повірить, коли теж побачить Христа, а вимагає для свого переконання доторкнутися до Його рук, відчувати Його виразки, вкласти свою руку саме в ту рану, яку, як він бачив, завдали Ісусу, що висить на хресті.

Вимога ця по суті справи дуже нахабна, бо яка людина дозволить колупатися у своїх ранах, що ще не загоїлися. Іншими словами, Фома ставить для свого переконання нерозв'язну умову, адже він ще не мав уявлення про те, що тіло Христа, що воскресло, набуло вже іншої нетлінної природи. По суті, він дає негативну відповідь своїм побратимам-апостолам.

І тут можна згадати, як ми часом ставимося в своїй душі до Христа і Його Церкви. Коли все йде так, як ми собі уявляємо, ми віримо, молимося, ведемо церковне життя. Але варто статися чомусь, що не вписується в наші уявлення про Бога і Церкву, як ми не лише втрачаємо віру, а й готові висміювати тих, хто цю віру зберіг. Скільки людей втрачає віру і кажуть: якби Бог існував, Він не міг би допустити війни?! Або якщо в Церкві відбуваються якісь негаразди та спокуси, ми часом спокушаємось і йдемо. І жодні докази про те, що поруч із цими негараздами може існувати справжня святість, нас не чіпають.

Втім, незважаючи на сарказм, який звучить у цій різкій відповіді, у серці Фоми таки спалахує іскорка надії, і він знову повертається до кола апостолів.

«Після восьми днів знову були в домі учні Його, і Фома з ними. Прийшов Ісус, коли двері були зачинені, став серед них і сказав: Мир вам! Потім каже Фомі: Подай твій палец сюди і подивися Мої руки, подай руку твою і вклади в ребра Мої; і не будь невіруючим, але віруючим. Фома сказав Йому у відповідь: Господь мій і Бог мій!» (Ін. 20:26-28).

Хотілося б звернути увагу на заклик Христа: «і не будь невіруючим, а віруючим». Це показує, що для Фоми на той момент все ще була альтернатива: закосніти у своєї зневірі або повірити, відкинувши всі сумніви. Може хтось скаже: як можна залишитися невіруючим після такого явного свідчення? Можна, можливо! І прикладів тому безліч. Взяти хоча б стражників, які охороняли Гроб Господній. Вони чудово знали, що Він воскрес, що ніякі учні не приходили і не крали Його Тіло. Однак вони взяли гроші і всім розповіли ту безглуздість, якої їх навчили первосвященики.

Ось ще одне свідчення, коли люди бачили воскреслого Христа, але відкинули це: «Одинадцять учнів пішли в Галілею, на гору, куди наказав їм Ісус, і, побачивши Його, вклонилися Йому, а інші засумнівалися» (Мф. 28:16, 17). А скільки описано випадків, коли люди бачили явні та дивні чудеса Христа чи апостолів і не тільки не вірили, а й продовжували їх ненавидіти? Тому для Фоми даний момент був якоюсь точкою біфуркації, коли з одного боку від бачить і відчуває Христа, а з іншого його власна зневіра, переконаність, що все йде дуже погано, штовхають його і далі йти шляхом невіри.

Напевно, всім нам доводилося зустрічати таких людей, які наполегливо доводили, що у них все погано і не хотіли визнати, що це, очевидно, не так. Фома мав зробити свій вибір, який аж ніяк не був вирішений наперед. Тому Господь і закликає його до того, щоб цей вибір був правильним.

«Ісус каже йому: Ти повірив, бо побачив Мене; блаженні ті, що не бачили й увірували. Багато вчинив Ісус перед учнями Своїми й інших чудес, про які не писано в книзі цій. Це ж написано, щоб ви повірили, що Ісус є Христос, Син Божий, і, віруючи, мали життя в Його ім'я» (Ін. 20:29-31).

Слова Христа про те, що блаженні ті, які увірували, не маючи можливості, як Фома, сприймати Господа або бачити його тілесними очима, можна розуміти і в широкому розумінні. Блаженні ті, хто повірив у Христа не тому, що бачив чи відчував на собі чудеса, зцілення чи іншу допомогу, а ті, хто полюбив Господа, усвідомивши істинність Його слів, захопившись висотою Його вчення, захопившись красою Його моральної подоби.

На закінчення апостол і євангеліст Іоанн пише, що віра в Христа як Сина Божого веде людину в вічне життя.

Читайте також