Історія переселення греків з Криму до Приазов’я

«Великий перехід греків до Азова». Георгій Коротков. Різьба по дереву. Фрагмент. Фото: mar-orthodox.narod.ru

Православні греки Донбасу. Чи багато ми про них знаємо? І чи знаємо щось взагалі? Про появу православних греків на південному сході нашої країни не так багато інформації, але ж це було епохальною подією для того часу і стало частиною нашої церковної історії.

На Донбасі до цього дня часто зустрічаються грецькі прізвища. Це нащадки тих грецьких переселенців, які прийшли в ці степи майже 250 років тому з Криму. За цей час греки значно асимілювалися з місцевим населенням, та так, що й самі вже стали місцевими. Однак тут досі існують населені пункти з переважаючим грецьким населенням, не втрачено тут грецьку мову і традиції, збереглися грецькі назви населених пунктів: Ялта, Урзуф, Мангуш, Сартана.

Усім відомий великий майстер пейзажного живопису Архип Іванович Куїнджі, грек за національністю, родом з містечка Карасу Маріупольського повіту. Одним з видатних моряків-греків був адмірал Михайло Миколайович Кумані, досвідчений флотоводець часів російсько-турецької війни 1828-1829 років. Греками були вчений і київський губернатор у 1839-1852 рр. Іван Іванович Фундуклей, перший ректор Харківського університету Василь Назарович Каразін, просвітитель і педагог Феоктист Авраамович Хартахай.

Греками були відомий льотчик-випробувач першого реактивного літака Григорій Якович Бахчіваджі, герой праці Паша Ангеліна, інженер-випробувач, розробник двигуна танка Т-34 Костянтин Федорович Челпан і багато інших. А найвідомішим греком з цих місць став святитель Ігнатій Маріупольський, чия діяльність і служіння мали значний вплив на долю греків донецьких степів.

Предки маріупольських греків до переселення в Приазов’я жили в Криму дві з половиною тисячі років. Там вони прийняли християнство від перших проповідників і учнів самих апостолів. Тривалий період османської влади на півострові приніс загрозу ісламізації і придушення християн Криму. Стосувалося це не тільки греків, але й грузин, волохів, вірмен. Навіть зараз приазовські греки діляться в мовному відношенні на дві групи: румеї і уруми. З грецької мови слово ρωμαιος перекладається як «римлянин» (ромеї, візантійці). «Урум» – це турецька форма етноніма «ро(у)меос». Перші зберегли діалект давньогрецької мови, вони проживали в кримських селах, які були розташовані на схід від основних татарських центрів, за межами зон активних політичних і торговельно-економічних зв’язків. Уруми не змогли зберегти свою рідну мову і перейшли на діалект кримських татар.

Найцікавіше, що і ті й інші сповідують православ’я, вважають і називають себе греками. Навіть зміна мови не змогла змінити внутрішню і головну самоідентифікацію християн. Для людей того часу релігія була основою світогляду, віра об’єднувала всіх греків, забезпечувала організованість і збереження залишків старої еллінської культури.

Після війни 1774 року в Російській імперії задумалися про освоєння нових володінь в Приазов’ї для зміцнення південних кордонів. Кілька століть поспіль ці величезні степові простори несли небезпеку для Російської держави через набіги кримських татар та ногайців. Тому імператриця Катерина II вирішила заселити колоністами з Криму величезні пустельні території. До приходу переселенців з Кримського півострова місцевість залишалася малозаселеною, а землі – необроблюваними. Називалися ці місця Диким полем.

23 квітня 1778 р., у день Святої Пасхи, після Літургії в Успенському Бахчисарайському скиту митрополит Ігнатій оголосив пастві про угоду з Російським урядом. Ця звістка незабаром рознеслася по Криму: вона була несподіваною (підготовка до переселення велася таємно) і викликала опір з боку хана, мурз, татарського і навіть християнського населення. Яким би не великим був татарський і турецький гніт, який терпіли греки в Криму, не всі хотіли йти з насиджених місць, з квітучого Криму з прекрасним кліматом до невідомих країв.

Переїзд очолювався митрополитом Готським і Кафським Ігнатієм. Святитель Ігнатій Маріупольський (в миру Яків Гозадіні), народився в 1715 році в Греції на острові Фермія (нині Кінфос). Він походив зі старого роду, який переселився до Греції з Італії і прийняв православ’я. До сих пір на острові Кінфос стоїть церква на честь святого Савви, побудована предками святителя. На Афоні він прийняв чернечий постриг з ім’ям Ігнатій, отримав духовну освіту. Пізніше був висвячений на священика і через деякий час став єпископом. У Константинополі був членом Патріаршого синкліта. У 1771 році, після кончини єпископа Гедеона, святитель був поставлений на Готфейсько-Кефайську кафедру в Криму. У різних документах її називають Готсько-Кефайська, Готська і Кафська, Готфійсько-Кефайська. Єпархія була створена в 1678 році, і владика Ігнатій був її останнім, двадцять четвертим митрополитом.

Переселення православного грецького населення з Криму до Приазов’я тривало кілька років. Цілі вервечки возів, запряжених волами і кіньми, рухалися в бік Азовського узбережжя. Свою національну святиню, давню чудотворну ікону Божої Матері (Одигітрія) з печерної церкви в селищі Майрум поблизу Бахчисарая (нині Успенський монастир), християни вивозили з великою осторогою і під охороною російських військ, оскільки вона користувалася шануванням і з боку татарського населення, і її намагалися затримати навіть у дорозі.

Народ повірив митрополиту Ігнатію і разом з ним здійснив похід, залишивши вісім міст та 66 населених пунктів. Усього з Кримського ханства вийшло 31 386 осіб, серед них греків – 18 408 осіб, вірмен – 12 598, грузин – 219 осіб, волохів – 161 чоловік.

Віросповідання в Російській імперії було важливішим за інші ознаки етнографічної групи. Номінація «кримські християни», або «християни грецького закону», відносилася до всіх переселенців із Криму, незначна частина яких була записана і вважала себе грузинами чи волохами. Від імені влади керував переселенням командувач Кримським корпусом генерал-поручик Олександр Васильович Суворов. За виведення християн майбутньому генералісимусу була вручена діамантова зірка ордена св. Олександра Невського, а митрополит Ігнатій був нагороджений великими повноваженнями духовного сану і діамантовою зіркою.

За кількістю це була велика частина християнського населення, приблизно до десяти тисяч греків залишилися в Криму, і основна частина з них згодом прийняла іслам. Будучи тюркомовними вже кілька поколінь до того, вони розчинилися серед південнобережних і передгірних татар.

Християни, що переселилися, тимчасово влаштувалися в Олександрійській фортеці (нині м. Запоріжжя), у Катеринославі, на півночі Азовської губернії. У дорозі і вже на місці взимку греки відчували великі труднощі, брак одягу, продовольства, підготовлених для зимівлі жител, причиною чого стали хвороби, що забрали життя значної частини переселенців. Пізніше вони влаштувалися на нових місцях Азовського узбережжя, засновуючи поселення і даючи їм такі ж назви, як і у сіл в Криму, які вони покинули.

Центральним пунктом їх розселення стало місто Маріуполь. Іменем місто зобов’язане Маріампольському монастирю, колишньому центру духовного життя кримських християн грецького обряду. Митрополит Ігнатій особисто об’їжджав грецькі селища, оглядав свою паству, закладав у селах храми. Сам або через грецьких священиків переконував паству піклуватися про побудову церков старанніше, більше за будинки та інші будівлі, тому що через храми Божі сходить благословення і допомога віруючим.

У перший же рік греки побудували кілька храмів з місцевого каменю. Богослужіння велося грецькою мовою, використовувалися книги і церковне начиння, вивезені з Криму. Перші роки після переселення з Криму в Приазов’ї греки складали особливу єпархію і зберігали специфіку церковного обряду, який потім був приведений у відповідність до вимог Синоду.

Після приходу до Північного Приазов’я кримських греків-християн головним храмом Маріуполя стала Свято-Харалампієвська соборна церква. Вона була освячена 22 квітня 1782 року. Розташовувалася ця кам’яна церква на початку головної вулиці міста. Церкви на ім’я святого Харалампія в Криму не було, і, за переказами, греки дали обітницю побудувати храм, присвячений цьому святому, до якого вони зверталися за допомогою під час повальних хвороб при переселенні. У цій церкві знаходилася одна з чудотворних ікон, привезених греками з Криму – образ святого великомученика Георгія. Ікона збереглася до наших днів.

За свідченнями сучасників, митрополит Ігнатій був людиною розумною, благородною, відданою Богу і своєму народу. Він усіма силами намагався зберегти православну віру і врятувати греків від асиміляції. Під час першої забудови Маріуполя головний засновник його, преосвященний Ігнатій, не мав свого житла. Він жив нарівні з найбіднішими зі своїх одноплемінників в убогій, похмурій, сирій землянці. При розселенні митрополит брав безпосередню участь у виборі місць для міста і селищ, вказував місця, будував церкви, був посередником між державою, скарбницею і своєю паствою в покупці лісу на спорудження будинків і господарських будівель.

У Маріуполі митрополитом Ігнатієм засновані: Успенська церква, храм Різдва Богородиці, Катерининська церква та інші. На жаль, багато храмів Маріуполя і Приазов’я були знищені під час радянської влади.

Незадовго до своєї кончини святитель склав заповіт, в якому він просив все майно, зібране для будівництва монастиря святого Георгія Побідоносця (владика мав намір будувати монастир), роздати окремим церквам і священикам. Владика Ігнатій відійшов до Господа 3/16 лютого 1786 р., його чесні останки його були поховані в спорудженої їм церкві на честь святого священномученика Харалампія.

У 1845 р. при перенесенні Харалампієвської соборної церкви на нове місце в усипальниці під старою будівлею були виявлені нетлінні мощі митрополита Ігнатія. Потім чесні мощі святителя спочивали в Катерининській церкві Маріуполя, а коли храм після революції 1917 р. закрили, опинилися в місцевому краєзнавчому музеї. Тут у 1941 р. їх виявили благочестиві християни і перенесли до Маріупольського кафедрального собору. У 1943 році під час бойових дій у Маріуполі храм піддався бомбардуванню і згорів, а мощі святителя, що зберігалися в ньому, практично повністю загинули у вогні. Те, що вціліло, було зібрано в невеликий ковчег, який донині зберігається в Ніколо-Преображенському портовому храмі.

У 1997 р. митрополит Ігнатій був причислений до лику місцевошанованих святих Української Православної Церкви.

Вихід християн з Криму – це одна з перших великих хвиль по суті добровільної імміграції населення не тільки в Росії, але і в Європі в середині XVIII століття. Справедливості заради потрібно відзначити, що переселення кримських греків до Росії 1778-1780 років під проводом святителя Ігнатія – це не єдине переселення греків. Пізніше були ще кілька переселенських хвиль у зв’язку з більш пізніми історичними подіями. Однак перший вихід греків до земель Донбасу сформував етнічний та історичний вигляд цього краю. Дозволив зберегти віру для багатьох тисяч людей.

Тепер нащадки греків живуть не настільки компактно в Україні, як кілька століть тому, їх можна зустріти в різних містах і селах. Серед них є наші брати і сестри, які моляться разом з нами, є і священнослужителі, які звершують у храмах по Божій милості Євхаристію.

У Христі немає ні елліна, ні іудея, ні слов’янина, як каже апостол Павел, але завжди почесно пам’ятати про свій рід, адже це не просто історія, але духовний зв’язок часів і людей.

Читайте також