«Альтернативний план» руху УПЦ

Колаж СПЖ

Декілька днів тому проректор Київської духовної академії і семінарії Володимир Бурега у розмові з болгарським журналістом Момчилом Методієвим розповів, що УПЦ не визначилася з «ідентичністю» і нібито розділена на деякі партії, кожна з яких має свій інтерес і чогось прагне.

Оскільки Бурега – це не людина з вулиці, його заяви багатьма «аналітиками» і взагалі людьми, далекими від внутрішніх реалій УПЦ, сприймаються серйозно. Що ж насправді стоїть за цими заявами?

Статус УПЦ

Умовно, інтерв'ю Володимира Буреги можна розділити на кілька ключових тез, перша з яких – «проблема з ідентичністю УПЦ». Проректор КДА каже, що постанови Собору в Феофанії породили «серйозну проблему з ідентичністю УПЦ, оскільки сьогодні її статус не є ні автокефалією, ні автономією, а термін, що використовується, не є традиційним у канонічному праві, тому що такого терміну там не існує». При цьому Бурега наголосив, що й терміну «автокефалія» також не існує у постановах Вселенських соборів, і він «чітко не визначений у канонах Церкви».

Але це не завадило деяким коментаторам заявити, що проректор КДА визнав, що УПЦ існує у якійсь «сірій канонічній зоні». Однак цей висновок не відповідає дійсності.

Справді, проблема з «ідентичністю» УПЦ є. Але вона дещо іншого порядку, ніж здається тим критикам УПЦ, які говорять про «сіру канонічну зону». Спробуємо пояснити.

На Соборі у Феофанії Українська Православна Церква заявила, що вважає себе незалежною від РПЦ. Ця незалежність має адміністративний характер, і рішення Собору лише підтвердили фактичний стан речей.

При цьому ніхто з керівництва РПЦ ці рішення не заперечував, а отже – жодних проблем із канонічним статусом у УПЦ немає. «Проблема з ідентичністю» у Буреги – це не «сіра канонічна зона» у Говоруна, і плутати ці тези не треба.

Бо Бурега чітко визначає, що він має на увазі: «Усередині УПЦ, на мою думку, не можна говорити про єдину ідентичність. Точніше, в УПЦ є різні групи, які по-різному трактують рішення "собора" від 27 травня 2022 р. Є група тих, хто вважає, що зв'язок із Московським Патріархатом не був повністю розірваний, причому навіть у Києві є монастирі та храми, які продовжують поминати Патріарха Кирила на літургії. Є також група, яка вважає, що ці рішення призвели до повного розриву зв'язків, і що УПЦ є де-факто автокефальною, хоч і не використовує цей термін. Є також велика кількість священників і мирян, які просто розгублені, які не розуміють статус нашої Церкви».

Іншими словами, йдеться про процеси, що відбуваються всередині УПЦ і які складно перенести зовні. «Сіра канонічна зона» – це зовнішнє сприйняття нашої Церкви.

Але тут – жодних проблем немає. Тому що жоден священник УПЦ ще не почув на свою адресу те, що чують «священники» ПЦУ: «ви не канонічні» чи «ваш статус непевний, і служити Літургію з вами я не буду». Наприклад, коли помер Болгарський Патріарх Неофіт і Думенко приїхав на його похорон, митрополит Варненський і Великопреславський Іоанн заявив, що приїзд Епіфанія може стурбувати деяких людей, «бо його статус ще не визначений».

І взагалі, чи може хтось пояснити, що означає словосполучення «сіра канонічна зона»? Тому що, за аналогією до тієї ж ПЦУ, є Церкви, які не визнають Думенка, є ті, хто визнає, і є ті, для кого він «у сірій зоні». Ми бачимо те саме з УПЦ? Ні. Її визнають як канонічну Церкву всі Церкви світу. Тож у якій же «зоні» вона знаходиться? Відповідь очевидна.

Напрямок руху

Далі в контексті розмови про той же Собор у Феофанії Володимир Бурега сказав, що його рішеннями «керівництво визначило напрямок, у якому ми рухаємось. Напрямок – до повної незалежності УПЦ».

І в цьому випадку Бурега нічого крамольного не сказав. Напрямок руху – це ще його завершення. У самому русі до «повної незалежності» Церкви нічого поганого немає. Криміналізувати чи заперечувати ідею автокефалії лише тому, що свого часу вона була зганьблена Філаретом Денисенком – безглуздо.

Згадаймо, що Церкви, які набагато менші за чисельністю і набагато менш значущі історично, ніж УПЦ, мають свої автокефалії. Більше того – святкують їх із величезним розмахом.

Наприклад, цей рік у Румунії оголошено роком Румунського Патріархату, і цього ж 2024 року Польська Православна Церква буде відзначати під патронатом президента країни Анджея Дуди 100-річчя своєї автокефалії. Якщо автокефалія – така погана для одних (для нас), то чому вона ж така хороша для інших (для поляків, наприклад)? Отже, проблема не в автокефалії, як у явищі, а в тому, як і якими шляхами вона дістається, що робить ієрархія Церкви для того, щоб її сприйняття залежало не від «старці сказали», а від богословського і взагалі інтелектуального переосмислення.

Автокефалія – це не панацея, не «ідея фікс», а лише інструмент, який допомагає Церкві здійснювати свою місію у світі. З цього боку на неї треба дивитися. Іншими словами, якщо УПЦ отримає автокефалію – це допоможе їй у духовному та місіонерському плані? Ось як треба порушувати питання.

Водночас слова Буреги про «напрямок» руху до повної автокефалії УПЦ дають надію на те, що досягнення результату буде здійснено канонічним шляхом, а не безладом, як у випадку з Денисенком. Якби «керівництво» хотіло автокефалії за будь-яку ціну – її було б уже проголошено. Але в тому й справа, що керівництво не хоче автокефалії за будь-яку ціну.

«Альтернативний план»

І ось тут ми підходимо до найцікавішого. Бурега каже, що «та частина Української Православної Церкви, яка виступає за повну незалежність від Москви, за автокефалію, намічає якийсь "альтернативний план"».

Він полягає у тому, щоб УПЦ спочатку відновила стосунки з Константинопольським патріархатом, які зараз розірвані, та відновила євхаристичне спілкування з Константинополем.

Далі, ця частина УПЦ хоче відправити делегацію до Константинополя та розпочати переговори щодо врегулювання статусу УПЦ, а водночас усередині України УПЦ також має розпочати переговори з ПЦУ.

Тобто, всередині нашої Церкви є «частина», яка виступає за незалежність від Москви. Не сперечаємось, є. І чимала. Тут – жодних питань.

Питання з'являються, коли ми читаємо про цей самий «альтернативний план», що включає відновлення відносин з Фанаром і діалог з ПЦУ.

Але, по-перше, відновлення євхаристичного спілкування – хіба це погано? Інша річ, на яких умовах воно можливе. Адже розрив євхаристичного спілкування УПЦ і Фанара – це не дурість однієї людини чи невеликої групи людей, а болісне рішення, спровоковане визнанням легітимності ПЦУ з боку патріарха Варфоломія. І просто відновитися воно не може.

По-друге, врегулювання статусу УПЦ з Фанаром є дуже сумнівною перспективою, бо патріарх Варфоломій уже призначив того, кого він вважає «митрополитом» Київським – і це не Митрополит Онуфрій.

По-третє, незрозуміло, які «переговори» можна вести з ПЦУ, оминаючи рішення Собору в Феофанії, на які постійно посилається Бурега? Там же все чітко прописано. І на сьогоднішній день перспектива будь-якого діалогу з ПЦУ така далека, як і реалізація «альтернативного плану», озвученого Бурегою. Він сам це розуміє, коли каже, що «конструктивного діалогу між УПЦ і ПЦУ сьогодні немає».

Тому «альтернативний план» – це фікція. Тим більше, що абсолютно незрозуміло, хто за ним стоїть, а отже, незрозуміло, хто його буде «реалізовувати».

Хто ці люди?

Складається враження, що всі ті люди, які виступають за повну незалежність УПЦ від Москви, автоматично будують «плани» щодо відновлення євхаристичного спілкування з Константинопольською Церквою, і саме вони вже збирають делегацію на Фанар і готуються до переговорів з Думенком. Але хто ці люди?

Блаженніший - точно не входить до їх числа. Все, що він міг зробити, і все, що він хотів зробити, він уже зробив. Більше, ніж Феофанія, нічого не буде.

Розраховувати ж на те, що «прихильники автокефалії» не лише будують «альтернативні плани», а й спробують їх реалізувати за спиною Блаженнішого – значить, зовсім не знати реалій, в яких живе Київська Митрополія. Тому що люди, які будують «альтернативні плани», не можуть їх реалізувати, бо вони нічого не вирішують. Навіть якби йшлося про синодалів, або про якусь групу єпископів, об'єднаних ідеєю автокефалії, то й тоді ми піддали б реалізацію «плану», озвученого Бурегою, серйозному сумніву. Він – нереальний, фантастичний, і не вартий паперу, на якому написаний. І не лише тому, що він «викличе різку реакцію Москви у вигляді церковного суду, заборон чи навіть відлучення від Церкви», як каже Бурега. Але тому, насамперед, що наша Церква, як здається, змирилася з тим, що відбувається. Її керівництво, на перший погляд, просто мовчить і нічого не робить. І навіть якщо все це не «здається», а так і є, давайте спитаємо себе, це добре чи погано?

Судіть самі. У тих умовах, у яких зараз живе народ України, в яких перебуває УПЦ, жодних обдуманих, зважених і, що найголовніше, канонічно-вивірених рішень не може бути.

Автокефалію, якщо її оголосити, не визнає ціла низка Помісних Церков. Цю тезу озвучує й Бурега: «УПЦ свідомо відмовилася від проголошення автокефалії, щоб не вступати в конфлікт з іншими Помісними Церквами, адже якби вона оголосила автокефалію, то можна з упевненістю прогнозувати, що вона не була б визнана жодною Помісною Церквою, а це призвело б до розриву відносин між Українською Православною Церквою та іншими Помісними Церквами».

Хто не зрозумів – пояснимо. Як мінімум, серед тих, хто не визнає, будуть РПЦ і Сербська Церкви. Але самопроголошену автокефалію не визнають і греки, бо для Фанара, Еллади, Кіпру та Африки в Україні вже є «автокефалія» – ПЦУ. Не визнають автокефалію УПЦ і в Єрусалимі, Антіохії, Албанії та Болгарії. Під питанням залишаються інші Церкви. І все не тому, що ніхто не захоче сваритися з РПЦ, а тому, що самопроголошення автокефалії УПЦ лише посилить і так проблемну ситуацію в православному світі. Навіщо тоді її проголошувати? Тільки для того, щоб переконати Єленського у своїй незалежності від Москви? Повірте, що цей аргумент для нього буде малопереконливим. Тоді навіщо? Щоб зупинити захоплення храмів? Але захоплення можна зупинити лише в тому випадку, якщо українська влада згадає, що є Закон, або коли ПЦУ згадає, що є Євангеліє, що і в першому, і в другому випадках – сумнівне. Тоді що ми отримаємо, проголосивши автокефалію? Повністю нічого. І навіть альтернативний план тут не допоможе.

А що допоможе? Що робити?

Робити те, що робить Блаженніший, – молитися. Збоку здається, що він обрав тактику бездіяльності. Але насправді Митрополит Онуфрій чинить так само, як писав про себе святитель Григорій Богослов: «Для мене найважливіша справа – бездіяльність. Якби всі наслідували мене, то не було б занепокоєнь Церквам, не терпіла б наругу віра, яку тепер кожен звертає у зброю своєї любові до суперечок».

У своїй «бездіяльності» Предстоятель УПЦ обрав саму незвичайну для сучасного світу тактику – шукати Божественну волю, просити Бога вирішити всі наші проблеми. Це здається чимось абсолютно «шаленим», нелогічним. Бо збоку ж видніше, і «треба щось робити». Але проблема в тому, що на даний момент УПЦ перебуває у стані цугцвангу, коли кожен хід лише погіршить її становище. Що ж лишається? Молитися та чекати. Тобто робити те, що робить Блаженніший.

І ми віримо, що його молитва означає більше, ніж усі «альтернативні плани» разом узяті, і вона точно буде почута.

Читайте також