Безбожник, що пише з могили

Марк Твен. Фото: kulturologia.ru

Навряд чи знайдуться люди, які абсолютно нічого не чули про «Пригоди Тома Сойєра» або «Пригоди Гекльберрі Фінна». Марк Твен давно став класиком не лише американської, але й світової літератури. І цілком заслужено з точки зору літературного таланту, треба сказати. 21 квітня 1910 року він помер. Де виявилася його душа? З повним розумінням, що нам навряд чи будуть відкриті глибини Божого промислу, ми все-таки спробуємо поміркувати про загробну долю світового класика і про причини такої його долі.

Ми поговоримо про маловідому сторону творчості Марка Твена. Маловідома вона не тому, що тут є якась таємниця, а тому що на неї звертають увагу лише ті, хто спеціально займається цим питанням. Мова йде про безбожництво американського письменника.

Ніхто не відкидає генія Льва Толстого, не дивлячись на його відлучення від Церкви. Точно як і не дивлячись на його абсолютно неповторний геній, не можливо закрити очі на слова і дії Лева Миколайовича на адресу Бога, Православної церкви і віри взагалі. Приблизно так само йдуть справи і з генієм Марка Твена: абсолютно об'єктивна його наявність не завадила, на жаль, глибокій безбожності великого автора, про яку все таки варто знати кожному, хто бере в руки книгу, щоб не впасти в спокусу.

Потрібно сказати, що Олівія – дружина письменника, була побожною і вельми доброчесною християнкою. Марк дуже любив її, і заради її спокою не публікував свої атеїстичні твори і не озвучував при ній богоборчих думок. Хоча деякі з них все ж вкрадались в текст. Так, у згаданих уже «Пригодах Гекльберрі Фінна» читаємо наступне: «Дивлюся – в церкві нікого вже немає, крім однієї чи двох свиней: двері ніколи не закривалися, а свині влітку люблять валятися на тесовій підлозі, тому, що вона прохолодна. Якщо ви помітили, більшість людей ходить до церкви лише за необхідності, ну а свині – інша річ».

«Я весь час пам'ятаю, що говорю з могили, бо буду мертвий перш, ніж ці мої книги побачать світло. Але з могили я кажу охочіше, ніж мовою живих, і ось з якої причини: я можу це робити вільно!».

Крайні випади в бік християнства можна виявити в таких творах як «Янкі при дворі короля Артура», «Допитлива Бессі», «Подорож капітана Стромпфільда в Рай» або «Таємна історія Еддіпії, Світової імперії», але підсумковим атеїстичним твором Марка Твена варто все-таки вважати «Роздуми про релігію».

Після сімдесятиріччя письменник активно береться за виклад свого безбожництва в письмовому вигляді, але, жаліючи нерви своїх рідних, заповідає опублікувати викладені думки тільки після смерті. Цей факт лише спонукав Твена не соромитися у своїх виразах, що він і сам підкреслював у зверненні до майбутніх читачів: «Я весь час пам'ятаю, що говорю з могили, бо буду мертвий перш, ніж ці мої книги побачать світло. Але з могили я кажу охочіше, ніж мовою живих, і ось з якої причини: я можу це робити вільно!».

Марк Твен та його дружина Олівія Ленгдон. Фото: kulturologia.ru

Деякі сучасні атеїстичні сайти звеличують геній Марка Твена дуже високо. Природно, що при цьому ніхто про його художні твори практично не говорить. Як іноді роблять і деякі віруючі люди, атеїсти просто записали знамениту людину до «своїх» і радіють, ніби це надає вагомості їх власній позиції.

Чесно кажучи, ознайомившись із атеїстичними поглядами Марка Твена, нічого нового, а тим більше геніального або великого я в них не виявив. Так вже склалося, що за «Роздуми про релігію» я взявся після прочитання неабиякої кількості книг сучасних атеїстів і тому можу сказати, що визначити, хто у кого списував, мені допомогло лише знання років народження, настільки викладені думки схожі одна на одну. Ці думки можна перерахувати буквально попунктно, вони і сьогодні «гуляють» інтернетом у вигляді різних мемів, зображень та іншої інформаційної тельбухи. Їх благополучно вбирають представники сучасної «прогресивної» молоді, що любить, без глибокого знання предмета, похизуватися тією чи іншою цитатою.

Марк Твен пише так, ніби він віруючим відкриває якусь таємницю, яку вони не помічають. Свою критику він починає з «розгрому» образу біблійного Бога як жорстокої й аморальної істоти. У цій риториці Твен не перший і не останній. Таке враження, що він впевнений, що християни Святе Письмо навіть в руки не брали.

Загальновідомо, що люди, які читають один і той же текст, можуть бачити його зміст абсолютно по-різному. Це те, про що ще преподобний Максим Сповідник говорив, що в Біблії потрібно розрізняти букву і дух. Не знаю, розрізняв дух і букву Марк Твен, але одне можу сказати точно – він розумів тексти Біблії якось зовсім по-своєму, з глибин свого серця, вбачаючи в них щось нам абсолютно недоступне, незрозуміле і, загалом-то, не добре.

Так автора П'ятикнижжя, тобто Мойсея, Марк Твен називає людиною з «ріденьким інтелектом», що вигадав всім нам відому історію про гріхопадіння Адама і Єви. У необхідності послуху прабатьків Богу він бачить лише якусь вульгарність і зовсім не вловлює глибину і трагічність свободи людини. Смерть, як покарання за гріхопадіння, для нього є ознакою аморальності і крайньої жорстокості Бога, не помічаючи при цьому спрямованості пороку у вічність, єдиною перешкодою якому тільки і може бути смерть.

Марк пише, що Адам був наївним дурником, подібно дитині, наївністю якої і скористався Бог для задоволення Своїх «садистських» нахилів. На противагу такій позиції відразу згадується «Переландра» – друга частина «Космічної трилогії» Клайва Льюїса, де проблема спокуси прабатьків порушена з такою глибиною і гостротою, що «мурашки» по спині біжать. В такі моменти розумієш, наскільки роман Льюїса величніший за жалюгідні випади Твена у вигляді кількох абзаців.

«Хоча Бог Старого Завіту – особистість жахлива і огидна, він, у всякому разі, більш послідовний. Він не робить вигляду, ніби володіє якоюсь мораллю чи якимись чеснотами... »

Нападає Марк Твен і на Христа, з одного боку, вважаючи Його продовжувачем «традицій» жорстокого старозавітного Бога, а з іншого – звинувачуючи, що Він всіх не зцілив від хвороб і всіх мерців не воскресив. Страшенно не подобається йому і доктрина пекла, що виражено, наприклад, у таких словах: «Хоча Бог Старого Завіту – особистість жахлива і огидна, він, у всякому разі, більш послідовний. Він не робить вигляду, ніби володіє якоюсь мораллю чи якимись чеснотами... На мій погляд, він незрівнянно ближче тому, щоб бути гідним поваги, ніж його виправлене "Я", що так нехитро розбирається в Новому Завіті. Ніщо в історії – навіть у всій Його історії, взятій в цілому, – і віддалено не може зрівнятися за звірячою жорстокістю з винаходом пекла».

Обурення це цілком очікуване, особливо враховуючи, що американський письменник взагалі нічого не зрозумів щодо свободи волі людини. У цьому плані він зовсім не філософ, а більше публіцист якої-небудь «жовтої» газетки.

Прибігає Марк Твен і до поширеної серед своїх ідеологічних прихильників методики пошуку аналогів християнських доктрин в більш ранніх релігіях. Так, наприклад, він активно критикує Непорочне Зачаття, при цьому звертається навіть до відвертої брехні (швидше за все, він її сам і не усвідомлював) стверджуючи, що і Крішна, і Гаутама, і Осіріс були також зачаті, як і Христос.

Сьогодні для того, щоб зрозуміти, що це не так, досить відкрити «Вікіпедію», але у Твена такої можливості не було, от він мабуть і вніс у свої обурення помилкові свідчення.

Подібного і трохи іншого сміття у Марка Твена предостатньо. Докладно розбирати кожну його репліку не представляється ніякої можливості, адже навіть коротка контраргументація займе обсяг у кілька дисертацій. Відповіді вже давно написані численними апологетами, особливо представниками західного християнства, у нас же такого роду дискусії довгий час не мали тієї гостроти і актуальності.

Взагалі якщо братися за читання атеїстичних творів Марка Твена, то потрібно чітко усвідомлювати, яку мету ми перед собою ставимо, так як справа це невдячна і душевно важка, що вимагає до того ж попередньої інтелектуальної підготовки. Головне розуміти, як він мислив, про що думав, і постаратися уберегти від впливу безбожництва тих, хто ще не зміцнів духом і тільки знаходиться на шляху становлення віри.

Читайте також

Новомученики XX століття: священномученик Олександр Харківський

Він прийняв священний сан досить пізно, у 49 років, а його святительське служіння проходило у непрості 1930-ті роки. Але всього цього могло й не бути...

Притча: Так було вгодно Богу

Притча про те, що будь-яку ситуацію можна подивитися з іншого боку.

Розум у пеклі, а серце в Раю

Практичне богослов'я. Роздуми над формулою спасіння, даною Христом старцю Силуану.

Новомученики XX століття: священномученик Дамаскин Глухівський

Єпископ Глухівський Дамаскин (Цедрик) був розстріляний у 1937 р. За життя перебував в опозиції до митрополита Сергія (Страгородського), проте канонізований Церквою.

Про що говорить Апостол у свято Успіння Богородиці

Апостольське читання цього дня дивовижно і на перший погляд не логічно. Воно ніби зовсім не відноситься до сенсу свята. Втім, розкриваючи нам таємниці богослов'я.

Проєкт ПЦУ та Брестська унія: що було, те й буде

Проєкт ПЦУ: участь у ньому держави, мотиви та методи, все це дуже нагадує Брестську унію 1596 р. Можливо, і наслідки будуть подібними. Якими саме?