Пам'ятка новопреставленому

Христос і прокажені. Фото: commons.wikimedia.org

Господь зцілив прокажених, але тільки один повернувся Йому подякувати. Кожен із них зробив свій вибір. Дуже часто ми бачимо, що головні події нашої земної біографії відбуваються без нашої волі. Але у нашій волі визначити своє ставлення, сприйняття та розуміння всього того, що з нами відбувається. Особистість людини формується внаслідок того, що ми називаємо нашим вибором. А вибір формує нашу життєву позицію.

Все це відбувається з нами щодня, навіть коли ми цього не помічаємо. Ось у душі виникла образа, а в образі завжди є гнів на кривдника. Можна навіть не намагатися розбирати всі нюанси та деталі того, що сталося. Будь-яка образа і гнів – це констатація того факту, що в нашій душі живе прихильність до того світу, який за великим рахунком живе лише в одному місці – у нашій голові.

Коли ми вибираємо боротьбу з іншими людьми, то стаємо на шлях демонів. На цьому шляху ви можете зустріти «духовних» наставників у рясах, з хрестами на грудях та дипломами у кишенях. Необхідність цієї боротьби буде обґрунтована цитатами зі Святого Письма, так само як і влада антихриста, яка, звісно, ​​теж буде «від Бога» (Рим. 13:1-2).

Зовнішнє «православ'я» йде тією самою дорогою до пекла, як і весь безбожний світ.

Справжнє Православ'я – це спасіння у Христі: у Дусі та Істині. У тому числі й від образи, гніву, прихильності до свого егоїзму та до всього того, що так цінують люди цього світу. Таке Православ'я дає сили переносити скорботи, хвороби, страждання та нести свій хрест до кінця. Справжнє Православ'я – це підготовка до головного іспиту нашого життя – фізичної смерті та поневірянь.

Неосвічені люди думають, що коли наблизиться ця страшна година, тоді вони якось молитимуться і рятуватимуться, а поки що можна не думати про це, щоб не затьмарювати свято земного життя. Але досвід духовних практиків свідчить про інше. Якщо людина не зможе закріпити в серці молитву і утримувати її в період відносного здоров'я та спокою, то під час вмирання, коли розум заціпенів від страху смерті, це практично неможливо. Коли молитва вкорінилася в серці і з'єднала нас із Богом, то певною мірою можна контролювати навіть процес умирання. Але якщо цього не сталося, розум стає одержимим вмираючим егоїстом, і ніякі зусилля нашого духу не зможуть його приборкати.

Той, хто став Христовим, помер ще до смерті, знаючи, що нічого на цьому світі йому не належить.

Він із радістю зніме з себе одяг землі, в який була одягнена його душа, щоб піднестися на Небо, до якого давно відчуває взаємне тяжіння. Суть такого подвигу полягає в тому, щоб зуміти все віддати Христу. До того ж «все», у найширшому й глобальному значенні цього терміну. Тоді молитва стає для такого християнина подихом вічного життя.

На сторінці однієї з моїх «віртуальних» друзів, яку веде Olga Bright, я прочитав чудову публікацію: «Шлях посмертного сходження людського духу до Бога». У ній йдеться про досвід людини, яка перебувала в комі, пережила клінічну смерть і проходила поневіряння. Там немає екзальтацій та всього іншого, характерного для православного фольклору. Мене зацікавив досвід цієї людини, тому що вона давала дуже важливе посилання щодо того, як правильно поводитися під час цього випробування. Його можна описати дуже коротко: «Не реагувати», «не відповідати», «не слухати наклепів».

Суть поневірянь можна порівняти з неправедними вигуками бісів під час суду.

Демони – брехуни, заздрісники та наклепники. Вони схожі на зухвалих журналістів, які всіма правдами і неправдами провокують, намагаючись добитися інтерв'ю. Поневіряння – це останній шанс демонів вкинути душу в пекло. Їхнє завдання – змусити душу зніяковіти, почати сперечатися, виправдовуватися, загалом усіма силами вивести її зі стану рівноваги, наганяти жах, страх, забуття Бога. Це в них виходить у тому випадку, якщо душа не віднайшла мир і стійкість під час земного життя, не позбавилася страху вихованням у собі повної довіри Богу. Тому вона починає бентежитися не тільки від моторошного вигляду бісів, а й від власної маловірності та малодушності, вірячи всім цим наклепам. Із душею відбувається те, що сталося з апостолом Петром, який відвів свій погляд від Христа і почав тонути.

Тому так важливо приліпитися до Бога серцем ще тут, у земному житті, щоб потім не відпасти від Нього під час поневірянь. Власне, вже зараз потрібно вчитися все, що відбувається, приймати з душевним спокоєм: не реагувати на наклеп, не виправдовуватися перед брехунами, не дбати про те, що про нас думають інші люди. Для нас не має бути важливим, які ми в очах оточуючих, для нас головне те, якими нас бачить Бог.

Поневіряння, як вони були кимось вкладені в уста блаженної Феодори, не відповідають Святому Письму, яке вчить нас тому, що суд – прерогатива Бога, а не бісів. Тільки Він може вирішувати долю душі, а не біси, які чатують на неї в поневіряннях.

«Писання ясно вказує на владу бісівської сили в області піднебесній, пропонуючи за життя ставати на всеозброєння, щоб протистояти нападкам – не боротися і не сперечатися в суперечках, бо після смерті душа позбавлена ​​волі, а саме протистояти мовчанням, нереагуванням, чого можна досягти лише за життя, зодягнувшись у світ благодатного Духу» (Olga Bright). Я повністю погоджуюся з автором цієї статті. Нам потрібно боротися не за те, щоб зробити цей світ кращим і перемогти в ньому зло. Нам потрібно боротися за те, щоб отримати ще за земного життя повну свободу від цього світу, здобувши мирний дух. Суд над нами має бути Божий, а не бісівський, тільки Він вирішуватиме нашу долю, а не зграя обмовляючих духів.

Жага Бога – це і є прагнення спасіння.

Якщо, незважаючи на багаторічні відвідування храму і богослужінь, на часте Причастя і домашні молитви, ми, як і раніше, залишаємось ремствувачами, буркотунами, які постійно когось засуджують і завжди чимось незадоволені, то швидше за все наш шлях лежить у зовнішньому православ'ї, яке нічого нам не змогло дати, окрім ілюзії спасіння й самообману.

Справжнє православ'я – це глибоке входження в молитовну тишу свого духовного серця, це внутрішнє умиротворення і покаяння, зменшення помислів, гніву, похоті, припинення засудження та осуду всіх і вся, відмова від егоїзму, благодатна зміна себе та повне смирення перед Промислом Божим без усякого саможаління. Вручення всього себе і всього свого життя не на словах, а на ділі єдиному Богу, Який перебуває в нашому серці. «Самі себе і весь живот наш Христу Богу предадімо».

«Що ж тебе утримує від спасіння? Твій розум, який вчепився в цей світ, наче жук-гнойовик у свою кульку. Залиш Богові і цей сірий світ, який ти бачиш із вікна своєї кухні, і цей мавпячий розум, який безперервно обманює тебе, і це тлінне тіло, якому ти присвячуєш увесь час свого життя. Бог краще за тебе знає, що з ними робити. Це є початок твоєї свободи, початок твого спасіння, початок твого духовного просвітлення» (старець Симон Безкровний).

Що б не відбувалося з нами: хвороби, життєві потрясіння, невлаштованість і перешкоди в спасінні, ми покликані сприймати всі ці ситуації через глибоку внутрішню молитву, в якій із повним самозреченням вручаємо себе, своє тіло і життя Улюбленому Христу. Нам нема що ганити і нема що засуджувати, ми все повинні покривати Христовою любов'ю. Тоді і Христос так само покриватиме й наші гріхи Своєю нескінченною милістю, просвітлюючи нас світлом Духа Божого, світлом Своєї безмежної Любові.

Читайте також