Благодатний час вірності, або Прийняти від Христа Шлюбні Одежі

Вибір між вірністю і невірністю Христу може стати перед кожним. Фото: СПЖ

22 лютого в Києво-Печерській лаврі зібралися священики і віруючі громад УПЦ, у яких розкольники або відібрали храми, або не припиняють спроб це зробити. Ці люди перенесли за останні два роки багато чого: переслідування місцевої влади, вигнання з храму, а багато священицьких родин – і вигнання з власного будинку. Ці люди переносять образи, глузування і ненависть «переможців» з ПЦУ. З великих старовинних храмів вони перейшли молитися в намети, сараї, гаражі та старі похилені хати. Одна з матінок сказала: «З нашого села вийшло багато священиків. І коли дивишся, як хтось служить в кафедральному соборі, а ти змиряєшся і служиш в хаті – важко це вам передати. Це зрозуміє тільки той, хто це пережив».

У кожного з цих людей був і є вибір – варто лише перейти в «патріотичну церкву» і тут же все зміниться – ти перестанеш бути «москалем» і «зрадником», ти станеш «правильним українцем». Але ніхто з них не сумнівається. Вони – люди, ВІРНІ Христу. І їх у нашій Церкві не 350 чоловік, які приїхали в Лавру на з'їзд, який так і назвали – «Вірні». Їх набагато більше. Більш того – зараз вибір між вірністю і невірністю Христу може стати перед кожним з нас.

Благодатний тягар вірності

У напрочуд благодатний час сподобив нас жити Господь. Ми б так і могли проходити в храм все життя, щиро вірячи, що любимо Бога і в будь-яких життєвих обставинах станемо зберігати Йому вірність. Але справа в тому, що воїн ніколи не отримає бойову нагороду, живучи в мирному гарнізоні, жодного разу не побувавши в жодній битві. Так могло б пройти і наше життя. На землі спокійно і розмірено прожили сотні тисяч людей, які при якихось інших обставин могли б бути прославлені як мученики. Вони ходили в храм, молилися і причащалися, але у них не було можливості показати свою віру і вірність в ситуації, яка вимагає від нас головного – жертовної любові до Бога. І не на словах, а на ділі.

Напевно, немає нічого прекраснішого, ніж сказати Богові «люблю» не словами, а самим життям. Немає нічого більш радісного, ніж терпіти Христа ради. Як відрадно знати і розуміти, що брехня і наклеп, якими нас так рясно сьогодні поливають, дані нам для того, щоб ми їх понесли заради улюбленого нами Спасителя. Що може бути піднесеніші, ніж пролити кров заради Того, Хто тобі дорожче за всіх на світі. Кожному з нас треба буде пройти через браму смерті. Всім, в тій чи іншій мірі, потрібно бути розіпнутими хворобами і скорботами. Але бути розіп'ятим праворуч від Спасителя, поруч з Ним і разом з Ним, що може бути бажанішим? Слава Богу, приходить час, коли багатьом з нас Спаситель по Своїй милості може надати таку честь.

Напевно немає нічого прекраснішого, ніж сказати Богові «люблю» не словами, а самим життям. Немає нічого більш радісного, ніж терпіти Христа ради.

Інакше бути не може

Зараз багатьох бентежить і обурює те, що в нашому суспільстві «зло» стали називати «добром», «ненависть» – «героїзмом», «бандитизм» – «доблестю», «брехню» – «правдою». А як же може бути інакше? Святе Письмо давно попереджало нас про те, що все це неминуче має статися «через множення беззаконня» (Мф. 24:12). «Дивіться не лякайтесь, бо статись належить тому» (Мф. 24: 6). Те, що відбувається в світі, викликає обурення не у нас одних. Ми знаємо з Писання, що навіть святі на Небі одного разу обуряться і скажуть до Бога: «Доки не будеш судити?». Але Він їх буде просити, щоб вони заспокоїлися на час і почекали, поки інші (чи не ми з вами?) не доповнять їх число (Об'явл. 6: 10-11). Бог дав людям можливість «не тільки вірувати в Нього, але і страждати за Нього» (Філ.1: 28-29). «Мене гнали, будуть гнати і вас» (Ін.15: 20), – попереджав Спаситель. Більш того, нас будуть ненавидіти саме тому, що Христові (Мк. 13:13). Тому відбувається те, що і повинно відбуватися, інакше бути й не може. Потрібно тільки пам'ятати те, про що Спаситель неодноразово говорив в Євангелії – «Не бійтеся!» (Лк.12: 4). Адже в тій мірі, в якій ми беремо участь в стражданнях Христа, ми будемо брати участь і в Його славі (1 Петр. 4: 12-14).

Потрібно пам'ятати те, про що Спаситель неодноразово говорив в Євангелії – «Не бійтеся!» (Лк.12: 4). Адже в тій мірі, в якій ми беремо участь в стражданнях Христа, ми будемо брати участь і в Його славі (1 Петр. 4: 12-14).

Вірні – хто вони?

Про те, через що сьогодні проходить наше суспільство і наша Церква, пророкували ще десятки років тому святі старці: Лаврентій Чернігівський, Зосима (Сокур), Даміан (Корнійчук), Кукша Одеський, Серафим Вирицький та ін. Промисел Божий проводить нас через горнило страждань і випробувань. Така воля Господня. Що ж залишається нам? Тільки одне – зробити правильний вибір, тобто залишитися вірним Христу.

В одному з житій давніх святих (на жаль, не пам'ятаю про кого саме йде мова) я читав про праведника, який закликав християн стати на захист свого храму. При цьому він навів прості аргументи: «Якщо ми відстоїмо храм, то нам буде де молитися разом. Якщо нас при цьому вб'ють, то ми станемо мучениками і підемо молитися до Бога на Небо. Так що в будь-якому випадку ми тільки придбаємо». Якщо людину при цьому не вб'ють, а тільки скалічать, то вона стане сповідником, а це, по суті, теж мучеництво.

Ми не можемо, та й не повинні відповідати на силу силою. Наша сила в терпінні і мужності бути з Христом в Гефсиманському саду, на допиті у Понтія Пілата, під час Його бичування в Преторії. Наша сила в тому, що ми можемо спокійно сказати своє тверде «ні» сатанинській ідеології нового світового порядку.

Ці доводи актуальні і в наші дні. Ми не можемо, та й не повинні відповідати на силу силою. Наша сила в терпінні і мужності бути з Христом в Гефсиманському саду, на допиті у Понтія Пілата, під час Його бичування в Преторії. Наша сила в тому, що ми можемо спокійно сказати своє тверде «ні» сатанинській ідеології нового світового порядку. Наша сила в тому, що ми можемо так само, як і Спаситель, смиренно прийняти свій хрест і піти з ним на свою голгофу. Потрібно розуміти, що сповідництво або навіть мучеництво за Христа – це великий привілей, і дається він не кожному. Мучеництво ще потрібно заслужити, це особливий дар Божий, самовільно шукати його зухвало. Інакше це буде прояв не стільки вірності Богу, скільки гордості. У народі кажуть: «На хреста не просяться, але від хреста і не бігають».

Для християн в період гонінь нормою було правило – «якщо можеш сховатися від катів, краще сховайся. Але якщо тебе зловили, помри як християнин». Такий принцип поведінки виходить з євангельської етики: «Коли ж будуть вас переслідувати в однім місті, утікайте до іншого» (Мф. 10:23). Але це стосується особистого життя. Якщо ж мова йде про захист віри, то приклад чорногорських християн, котрі намагаються відстояти на масових хресних ходах свою віру, є відповіддю на те, як ми повинні реагувати, коли нас намагаються позбавити найсвятішого – нашої Матері-Церкви. Ніколи не можна ховатися в тінь тоді, коли Господь закликає нас проявити свою вірність. Цей заклик є запрошення на весілля Агнця, а стояння у вірі – це видача Господарем Бенкету шлюбних одеж.

Ніколи не можна ховатися в тінь тоді, коли Господь закликає нас проявити свою вірність. Цей заклик є запрошення на весілля Агнця, а стояння у вірі – це видача Господарем Бенкету шлюбних одеж.

Преподобний Олексій Зосимовський, старець, якому Бог дав право тягнути жереб при виборі Патріарха на Помісному соборі 1917-1918 рр., дуже строго ставився до тих, хто став «соромитися» своєї віри. Преподобний сам по собі був дуже м'якого і велелюбного характеру, але до тих, хто після революційних змін в житті суспільства став боятися хреститися на людях, носити натільний хрестик, дотримуватися святкових днів, постів і взагалі відкрито визнавати себе православним, він ставився як до зрадників віри і христовідступників.

І про найголовніше...

Весь ряд подій з усіма його емоційними і іншими складовими проходить через наші думки. Саме вони є сполучною ланкою між зовнішнім і внутрішнім світом людини. Зовнішній світ разом з нашим матеріальним тілом, що є лише скафандром, де живе наша душа – це всього лише тимчасовий придаток нашого вічного «Я». Але саме наші думки, почуття і бажання формують вигляд, вірніше, лик нашої особистості. На них і потрібно зосередити всю нашу увагу.

«Які ваші думки, таке і ваша життя», – навчає старець Феодор Вітовницький. Мистецтво праведного життя полягає в тому, щоб в будь-якій ситуації зберігати в душі мир. «Те, що не виводить тебе з душевної рівноваги, більше тобою не володіє», – вчив один древній філософ. Головне завдання диявола – в протистоянні між добром і злом зробити нас злими. Він прекрасно розуміє, що ми не станемо на бік наших кривдників, ми ніколи не приймемо їх брехливі цінності і не будемо прихильниками їх ідеології. Але ми можемо зненавидіти наших ворогів за все те зло, яке виходить з їх прогнилих душ. І якщо сатані вдасться порушити в нас цю ненависть і обурення, то його місія буде виконана.

Головне завдання диявола – в протистоянні між добром і злом зробити нас злими. Він прекрасно розуміє, що ми не станемо на бік наших кривдників, ми ніколи не приймемо їх брехливі цінності. Але ми можемо зненавидіти наших ворогів за все те зло, яке виходить з їх прогнилих душ.

Ми станемо заражені тим же вірусом, що і наші противники. Неважливо, що наша ненависть буде справедлива, а обурення обгрунтоване. Важливим є те, що ми в своєму душевному улаштуванні від наших опонентів вже нічим не відрізняємося. Бажання покарання Божого нашим ворогам, мрія про те, що Господь їм обов'язково помститься роблять нас ворогами Бога і рівними в Його очах з тими, кого ми ненавидимо і на кого закликаємо кари Господні. Тому «вірний» – це не тільки той, хто мужньо стоїть за правду Божу на землі, але і той, хто не пускає зло в своє власне серце ні в якому разі, навіть із самим пристойним приводом.

Преподобний Порфирій Кавсокалівіт жив на землі так, ніби диявола і його слуг зовсім не існує. У всьому і скрізь він бачив добро: добром жив, добру служив і добром дихав. А біси – це, на думку преподобного Ісаака Сиріна, просто втікачі-раби, які ховаються від свого господаря. Єдине, що вони можуть – так це тільки лякати. Але для здійснення такого підходу до життя потрібно мати чисте серце, щоб вміти бачити у всьому, що відбувається тільки добре. І це далеко не кожному під силу.

«Вірний» – це не тільки той, хто мужньо стоїть за правду Божу на землі, але і той, хто не пускає зло в своє власне серце ні під яким, навіть самим пристойним приводом.

Більш простіший спосіб – зло просто ігнорувати. Не рефлексувати на нього, не реагувати і вважати його неіснуючим. Що, власне, і буде правдою, оскільки зло саме по собі своєї власної сутності не має. Нам потрібно щодня живити свої думки Словом Божим і вченням святих Отців, жити молитвою і спогляданням, не пускати свої помисли в світ і не дозволяти безсоромній птиці розуму літати по житейському лісі, сідаючи на кожну гілку, цікавлячись про те, що ж там відбувається. Це зовсім не означає бути байдужим і не вставати на захист віри. Сповідувати свою віру, якщо до того нас покличе Бог, необхідно в смиренному терпінні скорботних обставин, а не у вогні «священної війни» і «благородної ненависті». Старець Симон Безкровний говорить про те, що християнин – це не той, хто бореться зі злом, а той, хто бореться за любов, щоб залишитися з нею навіки. У чому нехай допоможе нам Бог!

Читайте також