Диявол керує нами за допомогою джойстика

Джойстик. Фото: myslo

У неділю Святих отець перед Різдвом ми читаємо послання апостола Павла про віру тих праведників, які випробували «дізнали наруги та рани, а також кайдани й в'язниці. Камінням побиті бували, допитувані, перепилювані, умирали, зарубані мечем, тинялися в овечих та козячих шкурах, збідовані, засумовані, витерпілі. Ті, що світ не вартий був їх...» (Євр. 11:36-38). Все це вони перенесли силою віри, з надаєю на майбутню відплату.

Саме зараз, як ніколи раніше, нам потрібна така сама сила віри. Коли під нашими ногами руйнується світ, до того ж у прямому значенні цього слова, коли нас вбивають, підривають наші будинки, коли в одну мить людина стає бездомною, жебраком, калікою. Коли зовні світом правлять сатаністи, нам потрібно знайти свій світ у собі, увійшовши у внутрішню кліть душі, щоб там знайти спокій. У цьому притулку мандрівників і прибульців у святая святих свого духовного серця ми з капітанів стаємо пасажирами, віддаючи штурвал свого життя Богу.

Але це стосується не лише нашої долі, а й будь-якого творчого процесу. Саме так з'являються на світ визначні твори композиторів, письменників та поетів. Коли людина думає, про що написати або що вигадати, вона вимучує кожен рядок.

Але коли Бог хоче через нас сказати людям, то рука не встигає записувати (або натискати клавіші), виводячи назовні те, що народжується десь у глибинах душі.

Не своїм розумом, проникливістю та міркуванням приходили святі отці до спасіння, а Божою благодаттю. Відкинувши себе з усім своїм егоїзмом і уподобаннями, вони йшли шляхом скорботи туди, де вже немає хвороби, смутку та зітхання. Розум – це обитель помислів, а серце – скарбниця благодаті. Хоча Дух Святий «везде сий і вся исполяяй», у всій своїй повноті він перебуває саме у духовному серці людини, яка є наш дух. У цьому дусі, за даром згори, людина знаходить ту саму свободу, вічність і безсмертя, які Бог має за Своєю природою.

Ця істина стала доступною святим отцям лише після того, як вони все, що мали, включаючи самих себе, віддали Богу. Поки в нас живе хоча б одна пристрасть чи земна прихильність, поки ми ще не змирилися остаточно і безповоротно, благодать обходитиме нас стороною. Надто довго ми вважали своїм другом наше «Я», яке все життя водило нас за носа.

Якщо ми будемо уважні до себе, то легко зауважимо, що нами керує якась сила, яка використовує наші думки, як джойстик. Тоненький невидимий проводок помислу змушує нас робити те, чого ми насправді не хочемо, спокушає придбати те, що нам насправді не потрібно, і т.п. Енергія, якою заряджається пульт управління нашої індивідуальності, є увага до своїх думок. Ми схожі на «електроніків», у яких він виявив всі необхідні йому кнопки. Залишається лише натискати їх, а потрібна реакція чи дія матимуть миттєвий відгук.  

Не плекати своєю увагою помисли дуже складно, потрібно переключити його на щось інше, перевести з голови в серце. Саме для цього і є Іісусова молитва.

Просто не звертати уваги на думки дуже складно, тому що вони весь час нав'язливо стукатимуть у нашу голову під тим чи іншим приводом. А ось зробити так, щоб фокус уваги був спрямований на коротку фразу, яка з вірою і покаянням вимовляється в серці, значно простіше. Наше духовне серце і є «святая святих», яка належить лише Христу і більше нікому. Ніщо, крім гріха, не може перешкодити нам у ньому бути. Але так у нас повелося, що ми наповнюємо себе не Богом, а думками про Бога, не благодаттю, а помислами про благодать.

Усі наші міркування, навіть благочестиві, лише зміцнюють розум і посилюють його рабську залежність від світу. Той, хто віддав Богові все своє життя, тіло, розум і душу, а разом з ними і всі свої життєві піклування, вже не забирає їх назад. «Убогість духу» – і є свобода у Христі.

Час – це завжди «зараз» і ніколи «завтра» або «вчора». Кілька років тому мені на день народження подарували тарілку, на якій намальовано батюшкоподібне ведмежа, що сидить з ложкою біля бочки меду, над якою красується напис: «На дієту завтра». Щоразу, коли я, доїдаючи обід із цієї тарілки, виявляв цей напис, то розумів: ще не час. Це має статися лише «завтра», а не «сьогодні». Ось уже третій рік я живу з твердим переконанням, що завтра сяду на дієту. Але щоразу, прочитавши слова на тарілці, знову розумію, що цей час ще не настав.

З Богом ми можемо бути лише «зараз», а не «завтра». Покаятися я можу тільки цієї миті, а не потім.

У «зараз» я можу бути вільний, тому що істинна тільки ця мить. Наразі наше все: молитва, увага, покаяння, смирення, подих вічності. Христос теж «зараз», а не потім, коли помру. Знайти Бога в цьому нам заважають думки, які тягнуть увагу то в минуле, то в майбутнє, то пригнічують наш розум бажаннями та емоціями. Як із ними впоратися? Що потрібно зробити для того, щоб вони не ґвалтували душу?

Старець Симон (Безкровний) радить таке:

«Перший метод: утримуй невпинно молитовну пам'ять Божу і думки ослабнуть.

Другий метод: зберігаючи молитву, безпристрасно спостерігай за думками і вони поступово зникнуть.

Третій метод: перебуваючи в сердечній безмовності, не звертай на думки ніякої уваги і вони не завдадуть тобі жодної шкоди.

Мета всіх трьох методів − утвердитись у сердечній безмовності та з'єднатися духом із Христом. Перебуваючи розумом у світі, ти будеш змушений робити все сам і розраховувати лише на власні сили. Але якщо ти зможеш зосередити розум у духовному серці і перебувати там із Христом і во Христі, то Господь візьме на Себе всі твої турботи, і все здійсниться без особливих зусиль. Тобі просто треба бути уважним і вміти прислухатися та придивлятися до всього, що відбувається, щоб триматися за руку Божу».

Тоді, на думку старця, навіть хвороби, які зазвичай лякають таких, як ми, маловірних людей, викликаючи в нас ремствування, виглядатимуть зовсім інакше. Вони стануть для нас можливістю здобути Божественну милість і благодать, якщо ми зможемо смиренно прийняти нелегкий хрест хвороби як допомогу Божу в нашому спасінні.

Коли ми знаємо абсолютно точно, що тримаємось за Бога і все своє життя довіряємо Христу, то ніяка хвороба більше нас не лякатиме, і ми ясно побачимо, що Бог усе робить правильно заради нашого спасіння. Ми розуміємо, що за всіх обставин нашого життя, у кожній ситуації, що виникла, діє промисел Божий, «що хоче, щоб усі люди спаслися, і прийшли до пізнання правди» (1Тим. 2:4). Те, що ми приймаємо з радістю від Господа, дає нам можливість пізнати свій дух, у якому немає жодних хвороб. Так Бог за Своєю милістю та людинолюбством відкриває нам Свої шляхи, наскільки ми можемо вмістити їх та засвоїти. Від цього в душі народжується радість, якої «ніхто вам не відійме!» (Ів. 16:22).

Читайте також