Хто ми – кури чи орли?

Орел. Фото: zelengarden

Покликаних на весілля ангели намагаються розбурхати запрошенням: «Прокидайтеся, настав час вставати, вже давно почався світанок, ніч минула, піднімайтеся!». Але вони не хочуть вставати і натягують вище свої солодкі ковдри. Комусь із них сниться, що він купив нову дорогу автівку, хтось захоплений уві сні чарами ніжної красуні, хтось планує розбити гарний сад біля придбаного будинку, що стоїть на височині з чудовим краєвидом на море та гори. Які чудові сни! Навіщо прокидатися, навіщо кудись іти, збиратися? Як добре, скрутившись клубочком під теплою ковдрою, спати, спати й спати.

В одного сучасного духовного письменника я прочитав таку притчу.

Тато вранці будить свого сина.

«Синку, вставай, тобі в школу час».

«Ні, тату, я хочу спати, я не піду до школи».

«Піднімайся, а то спізнишся. Чому ти не хочеш йти на заняття?».

«Ну, по-перше, там нудно, по-друге, там усі мене дражнять, а по-третє, я ненавиджу школу».

«Давай вставай, не вигадуй, ти маєш іти, бо, по-перше, це твій обов'язок, по-друге, тобі вже сорок п'ять років, а по-третє, ти директор школи».

Ми не хочемо вилазити з-під своїх комфортних ковдр і тішимо себе надією, що, прокинувшись після сну цього земного життя, дійсність буде такою ж солодкою, як і сон. Ми встанемо, скинемо тіло земної ковдри, ангели нам принесуть у ліжко каву, а ми, потягнувшись, скажемо: «Здрастуй, нове, вічне, райське життя».

Але щоб ми швидше прокидалися і не тішили себе марними хибними надіями, наш земний сон став поступово ставати нічним кошмаром. Тепер уже нам самим хочеться якнайшвидше прокинутися, щоб не кричати уві сні від жаху, не метатися по ліжку земного життя, не обливатись холодним потом від страху, не стукати зубами від усього того, що відбувається в нашій голові.

«Прокинься, – каже нам Христос, – прокинься якнайшвидше».

Під час сну ми бездумно махаємо руками, намагаємось весь час вирішити свої проблеми, але нічого не виходить. Коли дитина прокидається вночі від страху, вона одразу ж біжить у ліжко до матері, щоб закопатися в її обійми, притулитися до її грудей і забути про весь той жах, який її переслідував уві сні.

Так само поводиться й людина, яка, змирившись, рішуче віддає Богові свій розум і думки. Тоді вона прокидається в обіймах Христа, який несе її душу на Своїх руках у Боже Царство. Він Сам бере на Себе турботи нашого життя, вирішує наші проблеми, веде за Собою прямою дорогою. Як тіло дихає само собою без нашої участі, як наші внутрішні органи працюють, не вимагаючи нашої турботи, так і Христос вестиме нас за Собою, якщо ми тільки Йому зможемо довіритися.

Ми тоді буваємо схожі на дітей, яких батьки ведуть зранку до дитячого садка. Дитина ще в напівдрімоті, вона бреде, схопившись за руку, не розбираючи дороги. Так і наша душа, напівсонна від земної омани, йде, схопившись за Христа, туди, де світло, де тепло, де її люблять і чекають ангели. Все, що ми маємо, – маємо від Бога, від нас лише вимагається зречення себе.

Зречення – це смирення і довіра до Божих рук. Тоді вся свобода духу – наша, всі простори несьогосвітнього світла – наші, вся любов і мудрість Христові – наші.

Нам потрібен лише один Христос, бо лише Він і є нашим вічним життям. Як тіло не може жити без повітря, так і душа не може жити без Христа. Той, хто живе Христом, уже не живе цим світом, хоча перебуває ще в ньому.

Зло світу провокуватиме нас на бійку, задиратиметься, змушуватиме вступити з ним бій, але його треба обходити так, як обережна людина обходить групу хуліганів на своєму шляху. Варто тільки звернути увагу на зло, воно відразу ж почне живитися силою нашого розуму, почне притягувати до себе, руйнуючи наше життя. Варто тільки вплутатися в боротьбу з ним, як зараз полізе з нас гнів, роздратування, ремствування і всяке зло. Але як тільки поставишся до нього безпристрасно, так воно саме почне руйнуватися, не маючи підтримки нашої уваги. Як часто ми не помічаємо, що зло живе саме тому, що ми з ним боремося, кричимо про нього на кожному розі, обурюємося, викриваємо. Якби ми навчилися його ігнорувати і не помічати, воно б загинуло саме по собі, тому що насправді воно нікому не потрібне і не цікаве, окрім пари-трійки аморальних маргіналів.

Ми ні в чому від світу не залежимо, а він залежить від нас у всьому. Світ залежить від того, як ми з ним спілкуємось. Якщо ми до світу прив'язуємось, то відразу починаємо в ньому тонути. Якщо прилипаємо до Бога серцем, то Він починає нас рятувати. Істина не від цього світу, тому протилежна всьому тому, що егоїстичному розуму здається справжнім життям. Одні люди набиті їжею, інші − ідеями, треті − переконаннями, четверті − думками, але, по суті, цей фарш виробляється на одній і тій же фабриці, різниця лише в інгредієнтах. Лише одиниці, які для світу стали подібними до сміття, наповнені благодаттю. Але саме такі душі шукає Бог, тих, хто відокремив свої серця від світу, ще перебуваючи у світі, щоб жити з ними вічно у Своєму святому Царстві.

«Тебе з дитинства наповнювали темрявою, а потім ти сам прикладав темряву до темряви: думка до думки, вигадку до вигадки, помисел до помислу, доки не втратив свого духовного зору, зору свого духовного серця. Народившись безмежним духом, ти став кінцевим розумом. Народившись свідомістю, ти став егоїзмом. Нині тобі треба повернути назад: позбутися думок, відкинути вигадки, втихомирити помисли. Егоїзм повинен померти, щоб ти, як дух, ожив у Христі, перетворився на Нього, освятився Ним, з'єднавшись із Христом у власному серці. Якщо на землі всі шляхи ведуть у Рим, всі шляхи бажань світу цього ведуть у земну яму. Це закінчення будь-якого егоїзму, який бореться з іншими людьми за місце під сонцем. І лише вузький Євангельський шлях самовідданості та знищення егоїстичного розуму веде в небо твого власного серця, де ти живеш як світлий легкокрилий дух, де вічно сяє Сонце правди – Христос» (старець Симон Безкровний).

Хто ти, душе моя? Ти схожа на яйце орла, яке було підкинуто до курника. Орлятко вилупилося, навчилося клювати зерно, як курка, і, подорослішавши, стало подібно до своїх сусідок, що кудахкають, злітати на жердинку. Іноді він навіть, тріпаючись крилами, сідав на вершину огорожі. Так між курником і двором і пройшло все його життя. А вже в старості, глянувши на небо, посивілий орел побачив у його синяві велично ширяючого птаха і запитав: «Хто це?» − «Це орел − цар всіх птахів», − відповіли йому.

Довго, дуже довго ми збирали каміння невігластва, яке зігнуло наші душі непосильним тягарем. Як встигнути тепер розкидати їх, щоб струсити з себе важкий їхній морок? Як, випрямивши свій дух, наповнити його смиренністю та любов'ю? Як видалити з душі пісок пристрастей та помислів? Як навчити жити благодаттю, молитвою, привчити себе до внутрішньої безмовності?

Сподіватися після смерті потрапити до раю і уникнути поганої долі – означає відкладати все на потім. Христос − це і є наш рай, і Він прямо зараз і тут стоїть біля дверей нашого серця: «Ось Я стою під дверима та стукаю: коли хто почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього ввійду, і буду вечеряти з ним, а він зо Мною» (Об'явл. 3:20). Ці сердечні двері не бачать, розум не може розрізнити, егоїзм не знає і логіка не допоможе виявити. Тільки смирення може намацати її всередині своєї сердечної келії і відчинити Христу, вийшовши назустріч благодаті і знайшовши в ній справжню свободу. Намацати – значить відчути, як вона піддається та відкривається. Тільки треба не залишати своїх зусиль, і тоді прийде Божа допомога: «Просіть і буде вам дано, шукайте і знайдете» (Мф. 7:7).

Читайте також