«Якщо ми, греки, мовчимо про репресії проти УПЦ, які ж ми християни?»

Елладський богослов вважає, що УПЦ страждає за Христа. Фото: СПЖ

Священник і богослов Патрської митрополії Елладської Церкви Анастасіас Гоцопулос – один з небагатьох у грецькому світі, хто підносить голос на захист справжнього стану справ в Україні. У 2022 році він написав книжку «Внесок у діалог щодо Української автокефалії», в якій показував, що «автокефалія» для схизматичних груп України була помилкою, яка не лише не призвела до виліковування розколу, а й спричинила руйнівні процеси у світовому Православ'ї. О. Анастасіас у розгорнутому відеоінтерв'ю розповів СПЖ, як з Греції виглядає українська ситуація сьогодні, чи знають в Елладській Церкві про репресії проти УПЦ, чи можна без глави Фанара провести Всеправославний Собор, як розуміють у Православ'ї 13-те, 14-те і 15-те правила Двократного Собору про поминання патріарха і торкнувся багатьох інших тем, які сьогодні хвилюють православних.

– Отче Анастасію, дякуємо, що погодилися поговорити з нами, з православними України. В нас є деякі запитання. Перше з них – що таке єдність Церкви? Як її треба розуміти і в чому вона виявляється? І наскільки така єдність передбачає адміністративне підпорядкування?

– І я Вам дякую, отче Тарасію, за особливу честь, яку Ви мені надаєте, та можливість, яку Ви мені даєте, поговорити з Вами і через Вас поговорити з православними України, вірними православними Української Церкви, які зараз проходять через важку подвійну спокусу.

З одного боку – це війна, яку веде Росія на території України та наслідки якої відчувають всі православні країни. З іншого – спокуса, яка може бути навіть більшою, ніж війна. Це поділ та розкол, а також гоніння, яких зазнає УПЦ з боку тих, хто тільки називає себе православними християнами. Я хочу, щоб Ви передали мою підтримку та повагу Блаженнішому Митрополиту Київському Онуфрію, Священному Синоду і всім вірним Української Православної Церкви. Ми дякуємо їм за їхнє мучеництво та свідчення віри.

Щодо єдності Церкви, ми можемо сказати, що вона стосується безпосередньо самої Її суті. Одна з чотирьох якостей Церкви, про які йдеться в Символі Віри, – це Її єдність. Чому єдність Церкви є таким серйозним питанням? Тому що Церква – це Сам Христос. Як кажуть святі отці, Христос, Який продовжує існувати крізь час, крізь історію, у віках. Апостол Павло та всі богослови наголошують, що Церква – це містичне Тіло, у Якого глава – Христос, а члени – всі ми, віруючі. Від початку віків і до кінця часів.

Оскільки може бути тільки одне Тіло Христове, у Якого може бути лише один Глава – Христос, то і єдність Церкви зачіпає саме Її існування. І Христос нам каже, що Він є Шлях, Істина та Життя. Дух Святий, який є душею Тіла Христового, Самим Господом названий Духом істини. Першою ознакою єдності Церкви є єдність навколо Істини. Тобто віра, одного разу передана святим, як каже нам апостол Іуда, є першою відмінною рисою Церкви. Всі православні християни впродовж століть мають одну й ту саму православну віру. Це апостольське вчення, чистоту якого отці та святі нашої Церкви зберігали багатьма трудами, а то й ціною власного життя.

Другий елемент, що розкриває єдність нашої Церкви, – це богослужіння. Ця єдність дуже гарно і символічно зображена на святому дискосі під час проскомидії на Божественній літургії. В центрі – Христос у вигляді Агнця, праворуч від нього – Пресвята Богородиця, ліворуч – чини ангельські та всі святі, торжествуюча, прославлена Церква, Господь наш і всі святі. Перед Торжествуючою Церквою на дискосі розташовуються частинки за спочилих і всіх нас, живих, які утворюємо войовничу Церкву разом із Христом.

І в частинках за поминання живих головне місце займають єпископи кожної Помісної Церкви. Таким чином, частинки на дискосі виражають єдність Церкви і в просторі, і в часі. Від прославлених святих Старого Заповіту, які очікують пришестя Месії, до кінця віку.

Але щоб звершувалася Божественна літургія, має існувати священство. В нашій Православній Церкві не кожен може звершувати богослужіння, не будь-хто, але для цього є архієреї та священники. Сан священнослужителя, який удостоїлися носити ви, я, наші архієреї та священники, веде своє походження від самого Великого Архієрея Господа нашого Ісуса Христа.

Таким чином, ми можемо сказати, що церковна єдність складається з двох цих складових – апостольського вчення, чистоти православної віри, та апостольської спадкоємності священства, яку мають, обов'язково повинні мати всі православні єпископи. І це становить єдність нашої Церкви. Це подвійне сутнісне буття Святої Кафоличної і Апостольської Церкви, в якій зберігається апостольське передання православної віри та існує апостольське спадкоємство священства.

І третя частина вашого запитання. Єдність місцевої Церкви втілюється через місцевого єпископа. Наприклад, у нашій церкві міста Патри єдність Церкви виражає наш місцевий єпископ. І це відбувається в кожному місті, в кожній місцевій Церкві. Єпископ – наш учитель, наш пастир і виразник православного вчення про Церкву. І через нього ми всі маємо спілкування з усією Вселенською Православною Церквою.

– Прокоментуйте, будь ласка, 15-те правило Двократного Собору – чи справді воно зобов'язує кожного священника поминати ім'я патріарха під час літургії? Якщо ні, то чому?

– Двократний Собор – це Собор, на якому головував патріарх Константинопольський Фотій, велика особистість Православної Церкви. Цей Собор збирали, щоб відреагувати на різні розколи, які тоді мучили Церкву.

Двократний Собор визначив три канони – 13-й, 14-й та 15-й, у яких ідеться про поминання єпископа священиком, митрополита – єпископом та поминання митрополитом свого патріарха. Тобто йдеться про ієрархічне підпорядкування – щоб пресвітер поминав свого єпископа чи митрополита, єпископ – свого патріарха. От як у нас в Церкві Греції. Священник поминає свого митрополита (у нас в Церкві всі єпископи називаються митрополитами), а митрополит поминає архієпископа Афінського. А в Церквах, де є патріарх, там митрополит поминає свого патріарха.

Поминання імені правлячого єпископа здійснюється в найсвященніший момент Божественної літургії після перетворення Святих Дарів, коли поминається вся Торжествуюча Церква, всі святі, починаючи від пророків, патріархів, апостолів-євангелістів. Першою з усіх згадується Пресвята Богородиця, потім – святі, пам'ять яких святкує цього дня Церква, і потім, після Торжествуючої Церкви, поминається войовнича Церква. Поминаються всі, хто живе на землі, вся Вселенська Православна Церква, влада, народ. І коли ми починаємо поминати поіменно вірних, першим з них поминається під час Священної літургії той, хто в нашій місцевій Церкві є єпископом: «У перших пом'яни, Господи...»

Ми говоримо Христу: «Христе мій, у першу чергу збережи нашого єпископа у мирі, цілих, чесних, здорових, довголітніх, які право правили слово Твоєї істини». І потім відбувається поминання всіх, кого хочуть пом'янути. Отже, поминання імені єпископа в цей священний момент має насамперед за мету молитву про єпископа.

Одночасно є й інша причина, скажімо, більш богословська, еклезіологічна. Через поминання священник від імені повноти Церкви заявляє, що він визнає своїм пастирем і вчителем того конкретного єпископа, ім'я якого він вимовляє.

І через це поминання заявляється духовна єдність із цим єпископом, а через нього – єдність з усією Вселенською Православною Церквою. Таким чином, дві ці причини поминання вказують на молитву про єпископа, але й про спілкування, яке ми маємо через нього. Як говориться в одного святого, поминання імені єпископа є декларацією того, що ми з ним причетні до однієї віри. І тому припинення поминання імені єпископа з якоїсь особистої причини не дозволяється. Навіть якщо єпископ серйозно порушує канони, я, як священник, не можу його засуджувати: «А! Ось ти тут згрішив! Я перестану тебе поминати».

Ні, я повинен щодо нього звернутися до собору єпископів, до Синоду, і вже там можуть його судити. А в мене, як у пресвітера, немає права судити єпископа та припиняти його поминання. Якщо я це роблю, тоді, як кажуть канони, я вчиняю схизму та підпадаю під канонічні покарання.

Існує, однак, один виняток, який передбачається 15-м каноном Двократного Собору. Я можу припинити спілкування з єпископом, тобто припинити його поминання, коли єпископ проповідує, як каже канон, у Церкві, перед усіма, якусь єресь, яка визнається такою Соборами та канонами Церкви. Щоб припинити поминання, єпископ має проповідувати єресь публічно, з амвона, заявляти це всенародно. Не у якійсь особистій бесіді він каже: «Може бути так, може бути інакше». Ні, він має проповідувати єресь прилюдно: усно чи письмово.

І якщо ця проповідь визнається єрессю консенсусом отців, тоді священник може перервати канонічне спілкування з єпископом, перестати поминати. І тоді цей канон говорить, що священник, який не поминає, не створює розкол, але захищає Церкву від розколу, який міг би створити лжеєпископ. І далі канон каже, що такий священник не має бути покараний, але отримати почесті, бо він захищає Церкву від розколу, до якого вів той єпископ, проповідуючи єресь.

Ці три правила пов'язані одне з одним. В останньому, 15-му, сказано, що пресвітер повинен поминати патріарха, і я розумію, що саме це питання вас цікавить. Дивіться. У патріарха тут подвійна роль. З одного боку – він єпископ якоїсь єпархії, а з іншого – глава групи єпархій, які складають Помісну Церкву. Давайте це розглянемо на прикладі Вселенського патріарха.

Він насамперед є єпископом міста Константинополя, його титул – архієпископ Константинополя нового Риму і Вселенський патріарх. Але крім того, що він єпископ Константинополя, він ще й патріарх для дуже великої території. Те саме й патріарх Александрійський, другий за чином. Він насамперед єпископ міста Александрія, і потім вже патріарх усієї Африки. Те саме й всі інші патріархи: Антіохійський, Московський та інші. Раніше я сказав, що ми, пресвітери, поминаємо свого єпископа. А вже наш єпископ поминає свого архієпископа або патріарха. Але що ж відбувається всередині патріархатів, наприклад Александрійського?

Парафії в місті Александрія поминають свого єпископа – патріарха Феодора. Але як відбувається, наприклад, у Конго, де є свій, місцевий єпископ? Або кого поминають священники в Кананге? А поминають вони митрополита Кананги. А вже митрополит Канангський поминає патріарха Александрійського.

Але священники міста Александрія ніякого іншого єпископа не поминають. Їхній єпископ – це патріарх Феодор, і тому поминають вони саме його безпосередньо.

Те саме відбувається в Константинополі. Пресвітери парафій у цьому місті поминають Вселенського патріарха, тому що він є їхнім правлячим єпископом. Але водночас священники в Європі, наприклад у Німеччині, не поминають Вселенського патріарха, вони поминають місцевого єпископа Німеччини. А вже цей єпископ Німеччини поминає Вселенського патріарха. Тобто парафії Німеччини поминають єпископа, а єпископ – патріарха. Таким чином, ця парафія з'єднується зі Вселенською Православною Церквою.

Коли 15-те правило декларує, що священник повинен поминати свого патріарха, тут мається на увазі, що цей священник служить там, де патріарх є його правлячим єпископом.

Наприклад, у місті Антіохія такий єпископ – патріарх Антіохійський, у місті Константинополь – Константинопольський патріарх, в Александрії – Александрійський. У місті Москва священники поминають патріарха Московського як свого правлячого єпископа. Але в Україні у вас є свій Митрополит. Там парафіяльний священник буде поминати свого єпископа, а єпископ кожного міста поминає Митрополита Київського Онуфрія. А Митрополит Онуфрій поминає патріарха Московського, з яким є канонічний зв'язок.

– У Росії є священники, які стверджують, що віряни не можуть причащатися, якщо в їхніх храмах не поминають патріарха. Чи так це?

– Мені не відома така практика, я не знаю, чому вони так говорять. Наскільки я знаю, у всіх інших Помісних Церквах – Константинопольській, Антіохійській, Александрійській, Сербській, Румунській, у Греції, Австралії тощо, парафіяльний священник поминає тільки свого єпископа. Тільки його. А вже єпископ поминає патріарха. Таким чином,

я не бачу жодної проблеми в тому, щоб будь-який парафіяльний священник в Україні поминав тільки свого правлячого архієрея, архієрей поминав Митрополита Онуфрія, а Онуфрій – патріарха.

– Чи можемо ми говорити, що кожен єпископ незалежний?

– Кожен єпископ панує у своїй єпархії, але в духовному, а не мирському сенсі. І за ввірену йому єпархію в усіх питаннях архієрейського служіння він дає відповідь тільки перед Богом.

Але в питаннях, які виходять за межі його єпархії, він відповідає перед Собором або Синодом Помісної Церкви. Приміром, питання хіротонії, хто гідний висвячення, а хто ні – це повністю сфера відповідальності єпископа. У цьому єпископ має повну свободу.

Щодо питання автокефалії та автономії... Наскільки я знаю, Українська Православна Церква Митрополита Онуфрія – це автономна Церква, яка перебуває у спілкуванні з Руською Православною Церквою. І в такий спосіб – з усією Вселенською Православною Церквою.

У неї 110 архієреїв, 12 000 парафій, 5 000 вірних ченців та мільйони вірян. Це дуже жива Церква. У чому ж полягає її автономія? Вона може самостійно обирати єпископів, судити своїх єпископів. Так само й на Криті Критська Церква має право обирати єпископів і судити їх. Є й інші автономні Церкви у складі Вселенського патріархату, наприклад Церкви в Балтійських країнах. Але права автономії Української Православної Церкви найширші з тих, кого я перерахував. Вона може сама варити миро, сама прославляє своїх святих, не питаючи дозволу у своєї Матері-Церкви, Московського Патріархату. УПЦ має таку автономію, якої немає в жодної іншої автономної Церкви. Водночас вона канонічно пов'язана з Руською Церквою.

І наскільки я знаю, такий статус автономії ніде у священних канонах суворо не прописаний, але він мається на увазі у священних канонах як жива практика життя Церкви.

Розгляньмо 28-ме правило Четвертого Вселенського Собору, який підпорядкував Константинопольській Церкві території Понта, Малої Азії та Фракії.

Столиця Церкви Понта була в Кесарії, центр Малоазійської Церкви був в Ефесі. За своєю суттю ці Церкви мали внутрішню автономію.

Первісно в Церкві існувала система автономних митрополій, і тільки пізніше вона набула такого вигляду, який ми знаємо сьогодні. Такі митрополії мали самостійність, але просто не називались автономними.

Наприклад, вони самі обирали собі єпископів. Потім ці три регіони, Понт, Малу Азію та Фракію, рішенням Вселенських Соборів підпорядкували Константинопольському єпископу. Таким чином, він став патріархом для цих територій.

Тобто система автономій не є чужою переданню Православної Церкви. І хоча в канонах ми не зустрічаємо слово «автономія», але на практиці в житті Церкви вона існувала.

– Тобто патріарх Московський не може вказувати українському єпископу, що він має робити?

– Так, я думаю, в цьому й полягає автономія. Наскільки я знаю – якщо я помиляюся, то виправте мене – єпископів Митрополита Київського Онуфрія обирає Собор єпископів України. Їх не обирає Москва. І всі єпископи Української Православної Церкви Митрополита Онуфрія – це громадяни України, вони не росіяни.

У Греції цього багато хто не знає. І дехто думає, що єпископи Української Православної Церкви – не українці, що вони росіяни, які приїхали з Росії, що їх просто направили в Україну з Москви. Але ж це не так, вони – українці!

– Нам відома Ваша позиція стосовно визнання ПЦУ Вселенським патріархатом. Ви навіть написали книгу, яку перекладено російською мовою. На даний момент частина Церков визнала легітимність ПЦУ, частина відмовляється це робити. Ми знаємо, що Фанар продовжує активно просувати визнання ПЦУ. Наприклад, нещодавно митрополит Халкідонський Еммануїл заявив, що Болгарський Патріарх має погодитися з Томосом. Побічні дані свідчать, що така сама робота ведеться в Румунії та Північній Македонії. Як Ви вважаєте, що буде зі світовим Православ'ям, якщо й ці Церкви визнають ПЦУ?

– Саме затвердження автокефальних Церков було запроваджено заради служіння єдності Вселенської Православної Церкви. Щоб ця єдність ставала ще більш монолітною. На жаль, автокефалія, яка була дана українській Церкві у 2019 році, не послужила такій єдності ні на місцевому рівні, ні на всеправославному. Зараз, через кілька років після Томосу ПЦУ, ми можемо про це з упевненістю говорити.

А отже, можна зробити висновок, що автокефалія, яка не послужила єдності, не мала надаватися.

Я б поставив запитання всім тим, хто підтримував і просував автокефалію розкольницьких груп в Україні, хто розраховував, що в такий спосіб буде вилікувано там схизму: так подолано український розкол чи, можливо, навпаки – його поглиблено й посилено?

Ми живемо в епоху, коли існує не тільки розкол, а й війна. Я дуже вірю в правоту слів преподобного Паїсія, що духовні закони сильніші навіть за закон всесвітнього тяжіння. В мене, звісно, немає дару прозорливості, але я боюся, що ця війна, яка руйнує цілу країну в центрі Європи, має своєю першопричиною духовні закони. Коли нехтують традиціями і законами церковного життя, коли легалізується розкол, коли влада і держава гонять канонічну Церкву, а інші християни країни це підтримують, я думаю, що в цій ситуації будуть працювати духовні закони. Звісно, ми дуже хочемо, щоб Бог якнайшвидше зупинив цю війну, але я боюся, що вона має прямий стосунок до тієї «автокефалії», яка була дана українським схизматикам. І я так кажу, виходячи з результатів цієї автокефалії. Оскільки вона не послужила єдності, то, очевидно, вона зазнала невдачі.

Ми бачимо, як сотні архієреїв, тисячі священників і ченців, мільйони вірян зазнають гонінь просто за те, що вони хочуть залишатися вірними своїй церковній традиції. І ми в Греції не можемо їх за цю вірність судити. Вони перебувають у тому духовному середовищі, в якому народились та виросли. І вони відкидають цю автокефалію. І ми бачимо, що існує серйозна проблема. І проблема розколу в ПЦУ стосується всієї Православної Церкви. Такого ніколи не відбувалося з автокефаліями, які давалися раніше Вселенським патріархатом з XV до XX століття. Ніколи й ніде такого не було, щоб надання автокефалії створило такі проблеми у Всесвітньому спілкуванні. Я не знаю. Потрібно дуже сильно молитися, щоб Бог просвітив тих, хто створив цю ситуацію, і щоб її виправити.

– Який вихід із цього глухого кута?

– Дивіться, нашій Православній Церкві 2000 років. Вона з давніх часів стикалася й з більш складними ситуаціями. І завжди лікування розколів і незгод відбувалося соборно. Але для того, щоб ця соборність діяла, необхідне покаяння, необхідна смиренність, треба підкоритися нашому церковному переданню. Бажання володарювати, командувати іншими, звеличувати себе, в Православ'ї лише створюють проблеми. Порушення канонів і прав створює проблеми. Ми, православні, пишаємося нашою соборністю. Ми не приймаємо систему папізму, де над усіма панує одна людина, яка не рахується з жодним собором єпископів. І та серйозна проблема, яка існує зараз, має вирішуватися соборно, синодально.

Таким чином, синодальне вирішення проблеми – це покаяння та смирення. Ми зможемо просунутися вперед, лише усвідомивши свої помилки. А якщо залишити все як є – то ситуація стає лише гіршою: розкол посилюється, люди спокушаються. І як ми можемо говорити людям про соборність у Церкві, якщо ми самі її не дотримуємося?

– Патріарх Варфоломій відмовився скликати Всеправославний Собор щодо «українського питання». Чи може скликати Собор Патріарх Єрусалимський, або ж ні?

– Повноваження щодо скликання Собору, тобто Всеправославного Собору, належать першому з патріархів, яким є Вселенський Патріарх, він несе відповідальність за його скликання та головує на цьому Соборі. Звичайно, те, що він відмовляється сьогодні скликати Всеправославний Собор, – це проблема. Що робити в такому випадку?

Давайте ще раз подивимося на історію Церкви. Наша Церква має досвід, передання, традицію. Це не моя думка, не твоя, не будь-кого іншого. Як Церква долала такі проблеми, які є сьогодні?

Давайте згадаємо два приклади.

5-й Вселенський Собор відбувся ще до розділення Церков, і папа римський Вігілій, тоді ще православний, на той момент перебував у Константинополі. На вимогу імператора було скликано Вселенський Собор, але папа відмовився на ньому бути присутнім. 20 архієреїв попрямували до папи і запросили його на Собор. Той відмовився. Вони покликали його вдруге, і він знову відмовився. І втретє представники Собору запросили папу, і він відмовився брати участь втретє, розраховуючи, що оскільки він, як голова Собору, на ньому присутнім не буде, то й Собор не відбудеться.

Проте Собор відбувся, хоча й без присутності папи, на той момент ще православного. І цим справа не закінчилась. На папу Вігілія Собор наклав єпитимію – з ним розірвали канонічне спілкування. І лише через 6 місяців, коли він розкаявся та написав покаянного листа патріарху Константинопольському, спілкування було відновлено. Тобто Собори не можуть не збиратися тільки тому, що в них відмовляється брати участь головний за честю.

І те саме відбувалося й з іншими патріархами, наприклад, з Константинопольським патріархом Несторієм на 3-му Вселенському Соборі, Константинопольським патріархом Македонієм на 2-му Вселенському Соборі, Александрійським патріархом Діоксором на 4-му Вселенському Соборі. Їх запрошували, вони не з'являлись і були за це засуджені.

У пізніший час, після Ферраро-Флорентійського Собору, коли «латиномудруючій» Константинопольський патріарх Митрофан намагався примусити православних виконувати рішення цього Собору, у 1443 році в Єрусалимі було скликано Собор під головуванням патріарха Єрусалимського.

Це сталося через 3–4 роки після Ферраро-Флорентійського Собору. У Соборі брали участь три патріархи: Єрусалимський Іоаким, Александрійський Філофей та Антіохійський Дорофей, а також митрополит Кесарії Капподокійської Арсеній. На цьому Соборі Митрофан був засуджений. Його анафематствували і позбавили сану, а Флорентійський Собор був названий «мерзенним». Α потім, вже після падіння Константинополя, 1483 року було скликано новий Собор, який засудив Митрофана вдруге.

Соборність Церкви, яка стосується самої суті Її буття, не може бути скасована чиєюсь злою волею. Церква живе за своїми законами, і якщо в ній виникають проблеми, Вона ці проблеми усуває. Бо, якщо залишити їх без уваги, вони лише посилюватимуться. І це ми спостерігаємо останні 4 роки. Розколи та розділення дедалі більше посилюються. У нас є серйозні проблеми в Африці, які виникли на рівному місці. І надалі з'являтимуться все нові й нові проблеми.

Гадаю, більшість православних хочуть, щоб був скликаний Всеправославний Собор, щоб вирішити всі нинішні проблеми Церкви.

– Зараз влада України забороняє УПЦ, оскільки в неї є канонічна та молитовна єдність із Руською Православною Церквою. Що Ви думаєте з цього приводу?

– Дивіться, подібне ми мали і в Греції після звільнення країни від османського ярма, коли країна отримала незалежність. Територія нинішньої Греції з VIII століття підпорядковувалась Константинопольському патріархату. До VIII століття ми підпорядковувались Церкві Риму. А з 1830 року, коли було визнано національну грецьку державу, знайшлися деякі грецькі архімандрити й професори, які казали: «Який стосунок ми маємо до Вселенського патріарха, який є громадянином ворожої держави, загарбника, країни-агресора?»

І прихильники такої позиції відкололись від Вселенського патріархату й проголосили автокефалію Елладської Церкви. Це призвело до розколу. Було перервано молитовне спілкування. І тільки через приблизно 30 років Вселенський патріархат визнав автокефалію Грецької Церкви. Ця логіка, що ми не можемо підпорядковуватися патріарху, який перебуває на території ворожої держави, перетворює Церкву на світський організм. Таке не прописано в церковних канонах.

І в Церкві цілком може бути, що якийсь предстоятель, патріарх може перебувати на території ворожої держави, і водночас ми зберігаємо з ним молитовне і духовне спілкування.

Я боюся, що ви зараз в Україні стикаєтеся з тим, із чим ми тут, у Греції, зіткнулися близько 200 років тому. Грецька Церква канонічно підпорядковувалась Вселенському Патріарху, хоча він і перебував у ворожій нам країні, в Османській імперії. Але ж ми, греки, стільки гонінь зазнали від турків! Але якщо патріарх в Туреччині, а ми – в Греції, це не означає, що ми повинні відокремитися від Вселенського патріархату.

Я гадаю, щось подібне зараз відбувається у відносинах Української та Руської Церков.

– Чи знають у Греції про те, що відбувається з Церквою в Україні? Якщо знають, то як реагують?

– У Греції, на жаль, телеканали зберігають повне мовчання щодо того, що відбувається в Україні з УПЦ. Ви ніде й ніколи не побачите в серйозних ЗМІ нашої країни сюжети про утиски Церкви. Однак є інтернет, де безпосередньо можна отримати інформацію про гоніння та утиски УПЦ. І я повторю те, що говорив на початку. Відчувається, що миряни, єпископи та Митрополит Онуфрій, який усіма сприймається як людина свята, проходять подвійне випробування. Перше з них – це страшна війна. Друге – гоніння, яких вони зазнають від власного уряду, псевдобратів та «єпископів». І друге випробування значно болючіше, набагато жорстокіше, ніж війна Росії з Україною.

Ми співчуваємо та молимось. Але я змушений сказати, що Зеленського за гоніння Церкви засуджують світські лідери інших країн, але, на жаль, мовчать лідери Помісних Церков. Не всі, але більшість мовчить. Але якщо Вселенська Православна Церква – це Тіло Христове, і ми є члени Тіла Христового, то ми не маємо права стояти осторонь, жодного права. «Якщо страждає один член Тіла, то страждають і інші члени», – говоримо ми в проповідях. Але де виконання цих слів на ділі? Як ми співчуваємо нашим братам, якщо мовчимо, знаючи, яких гонінь вони зазнають від режиму Зеленського? Хіба не повинна викривати нас за це совість?

– Що Ви думаєте про Митрополита Онуфрія?

– Я не знайомий з Митрополитом Онуфрієм. Але з того, що я про нього чув, навіть від тих, хто підтримує ПЦУ, з його проповідей та звернень за три ці роки, на мене справляє велике враження особистість цього першоієрарха. Я думаю, що завжди, коли Церква переживає труднощі та спокуси, Господь наш, Глава Церкви, посилає нам особистості, через які виражається справжній церковний дух. Сто років тому більшовики створили в Радянському Союзі псевдоцеркву під назвою «Жива Церква». Створили для боротьби з патріархом Тихоном.

«Жива Церква» зникла, про неї всі забули. А патріарха Тихона канонізували як святого. Так хотів Господь. Ми не знаємо чому, але Він веде Свою Церкву через спокуси, гоніння та мучеництво. У вас в Україні зараз відбувається те, про що казав апостол Павло: «Нам, вірним, дано не тільки вірити в Христа, а й страждати за Нього». І ви всі, і Митрополит Онуфрій маєте цей привілей постраждати за Христа.

Нехай сподобить Господь нас тут, у Греції, не бути на боці тих, хто гонить Церкву. Ми не можемо ніяк вам допомогти, окрім як своїми молитвами та підтримкою. Але не дай Боже нам опинитися на боці гонителів Тіла Церкви.

Я прошу молитов і благословення у владики Онуфрія, а також інших архієреїв, яких сьогодні гонять. З їхніх слів видно – вони усвідомлюють, що їх судять за Христа, що вони страждають за Нього. На жаль, ми в Греції в даний момент не гідні такої честі. Помоліться за нас, а ми будемо молитися за вас.

Читайте також