Шлях до безсмертя – смерть перше смерті

Щоб побути наодинці з Богом і з самою собою, людині потрібно усамітнення. Фото: СПЖ

Філософія в перекладі з грецької – «любов до мудрості». Але, як ми знаємо, мудрість світу цього – безумство перед Богом (1Кор. 3, 19). І навпаки, християнська мудрість – безумство для світу.

Філософію визначають як форму розумової діяльності, спрямовану на всеосяжне раціональне осмислення світу та буття людини в ньому. Спробуємо саме з цієї точки зору поговорити про християнську філософію.

Чому індивідуальність – не особистість

На стінах архондарика одного з Афонських монастирів можна прочитати таку фразу: «Якщо ти помреш перше своєї смерті, то не помреш, коли будеш помирати». Суть цієї фрази, як мені здається, в тому, що людині для того, щоб стати самою собою, потрібно перестати бути тим, ким вона зараз є. Щоб народитися для вічності, треба померти для часу.

Річ у тім, що всі ми народжені в себелюбстві. Нічого не знаючи про Бога, думки людини обертаються тільки навколо самої себе. Наш світ – це сукупність маленьких, конкуруючих одне з одним, відособлених, автономних «я». Кожне з них утверджує свою самість, борючись з іншими, такими ж, як він сам, індивідуалістами.

Індивідуальність – це не особистість. Індивідуаліст вважає себе вищим і значимішим за інших. Усі події, що відбуваються, він вимірює лінійкою власного розуму, яка для нього стандарт істини. Індивідуаліст, втративши зв'язок із цілим, живе в паралельній реальності, сприймаючи світ через призму власних душевних хвороб. Він навіть не здогадується, що це всього лише сон його власного егоїзму.

Але ось приходить час помирати, і смерть відкриває йому цю страшну правду. Найстрашніше в ній те, що, виявляється, його життя закінчилося набагато раніше, ніж настала смерть тіла. Оскільки душа так і не змогла дослідно пізнати істинне життя, яким Бог є за Своєю суттю. Гордість та інші пристрасті роз'їли душу подібно до іржі. Благодать відступила, бо лжа зробила серце злим. Життя минуло в галасливому гамі людського співжиття та суєті багатопіклування. Душа так і не змогла зупинитися, щоб побути наодинці з Богом і з самою собою. А їй так потрібно було це усамітнення!

Істинне усамітнення

Людина створена за образом Єдиного Бога, і їй потрібно іноді бути на самоті. Тривале фізичне усамітнення, звісно, річ складна й небезпечна. Якщо людина тікає від світу, щоб позбутися неприємних їй людей, то замість усамітнення вона залишиться сам на сам із легіоном бісів.

Усамітнення – це не діалог самозакоханого егоїста із самим собою, не спроба утвердити своє «я» у вічності, зробити його незалежним від усіх інших істот. Істинне усамітнення – це житло особистості, а хибне – індивідуальності.

Особистість виткана з любові, це її природна властивість, від початку закладена Богом. Але індивідуальність цього не знає. Вона живе заради себе навіть тоді, коли думає, що живе заради інших. Ця наша індивідуальність повинна в нас померти до фізичної смерті, щоб воскресла наша особистість.

Наше его сприймає таке вмирання як справжнє зникнення самого себе, як свій повний розпад і зникнення. Індивідуаліст завжди виділяє свою інакшість, унікальність, відмінність від інших. «Я» особливий. Він не знає, що спасіння душі в єдності з Богом і в Ньому з іншими людьми, а не у відособленості.

Суспільний шум – замість справжнього спілкування

Сьогодні мало коли можна зустріти людину, яка шукає фізичного і внутрішнього усамітнення, того, хто прагне знайти спокій і мир серця. У сучасному світі людина – гвинтик суспільства споживачів.

Наш соціум являє собою безформне море індивідуумів, підпорядкованих вітрам жадання, хвилям страху і ворожнечі. Парадокс цього суспільства в тому, що, незважаючи на тісноту, тисняву і скупченість, люди живуть у глибокій метафізичній самотності. Порожні промови, нав'язані ЗМІ, модою і політиками, оціночні штампи і стереотипи мислення – це середовище їхнього існування.

Ментальність відрізняється вираженою деградацією здатності до критичного незалежного оригінального мислення. Покоління інтернету і ЗМІ завжди готове схвально кивати будь-якій, навіть найнелюдській, пропаганді. Їх вирізняє відсутність співпереживання, вміння слухати, думати й аналізувати своєю власною головою. Суспільний шум і розваги замінили справжній діалог і спілкування.

Людська індивідуальність тягне атомарне безглузде існування в оточенні таких самих, як і вона сама, людських атомів.

Суть життя цих безликих «я» – у спробі відокремити себе від інших талантом, капіталом, владою, соціальним становищем тощо. У світі дедалі менше радості, бо люди захищають своє уявне «я», вважаючи його чимось важливим. Порівнюючи свою тінь із тінями інших людей, вони живуть в ілюзорному світі. Що вагоміший індивідуаліст у власних очах, то старанніше він утверджується, засуджуючи інших.

І в святих бувають недоліки

Але таланти дані нам Богом не для самих себе. Все людство – як одна людина. І те, що дано одному, дано всім. Святість не відокремлює людей один від одного, не ставить вище за інших. Той, хто не має всередині себе духовної убогості, хто не скинув з себе своє его, хоче він того чи ні, завжди діятиме на славу свою, навіть коли щось звершує на славу Божу.

У цьому немає нічого дивного. Апостоли сперечалися один з одним, вигадуючи собі в Царстві Божому перші місця. Яків та Іоанн хотіли обійти всіх та сісти праворуч і ліворуч від Спасителя. Заздрість до духовного успіху інших, на жаль, звичайна справа в монастирі. Але навіть ті, хто досяг певних успіхів у духовному житті, не являють собою солодке духовне тістечко.

Господь Своїм Промислом попускає їм падати в духовні немочі й мати безліч недоліків. Навіть у святих може бути важкий характер, напади туги і малодушності, сухості і байдужості до духовного життя. Їхнє життя часто зовсім не схоже на рафіновані розповіді житійних оповідань, відредаговані дбайливими клерками духовних шкіл.

Усі ці біди Бог попускає святим для того, щоб вони навчилися смирення, щоб сприйняли свою незначущість як належне і втратили всякий інтерес до свого «я».

Бог кожного з них веде Своїми, відомими тільки Йому одному, стежками в горній Єрусалим. Тільки коли в нас зникне всяке бажання змагатися з іншими, ми почнемо пізнавати, що таке радість у Бозі, і отримаємо здатність бачити Його в людях, які нас оточують. Тоді ж зникне і всяке бажання та навіть здатність до осуду.

Зменшування чи зростання?

Бог – це Любов. Якщо ми створені за образом Божим, то любов – це наша натура, вона єдина суть і причина нашого буття. Отже, все, що ми робимо не з любові, не зможе дати нам миру і радості. Щоб знайти спокій, ми повинні стати святими, так само як святий Бог. «Отже, будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний» (Мф. 5, 48).

Але чи можна нам взагалі про таке думати? Чи не буде це безумством? Буде, якщо для нас святість – це те, що підносить. Але якщо ми зрозуміємо, що шлях до Божої досконалості веде до максимального применшення та приниження себе, це й буде та сама смерть, вмираючи якою за життя ми позбуваємося її при настанні смерті.

Потрібно розуміти, що святість Бога таємнича і перевершує будь-які наші про неї уявлення. Часто ми її уявляємо такою, як нам її малює наш егоїзм. Тобто як всемогутність, силу, велич, верховну владу тощо. Але треба лише уважно вдивитися в Людський лик Христа, щоб зрозуміти, йдучи яким шляхом ми можемо досягти Божественної досконалості.

Друга Особа Трійці, ставши Людиною, прийшла у світ, народившись у хліві. Він утік до Єгипту від Ірода, був гнаний від книжників та іудеїв, відчував голод і спрагу, Він помер страшною і болісною смертю. Ісус Христос як Людина зазнав найстрашнішу самотність – Богозалишеність. І це сталося саме тоді, коли допомога Небесного Отця Йому була найпотрібніша.

Шлях до святості не в тому, щоб прагнути здобути дари Духа Святого, а в тому, щоб змиритися так, як це зробив Христос. Прагнення до досконалості у зменшуванні, а не в зростанні. Тільки відрікаючись себе, ми можемо отримати надію знайти Бога. Стаючи нічим, ми починаємо жити в Ньому. Це й означає померти перше смерті, щоб не вмирати тоді, коли будемо вмирати.

Своїми силами, своїм прагненням, змагаючись з іншими, нам цього не досягти. І все тому, що в нас самих немає любові. Тільки коли Сама Любов з'єднає нас із Собою, ми отримаємо можливість самим стати любов'ю. Тоді, ставши богом по благодаті, людина знаходить у собі своє справжнє «я». А це і є наша святість.

Читайте також