Віддання Різдва. Що святкуємо, або Чому світ боїться Дитину

Християнство зароджується не в страху, а в нічній тиші, в теплій печері. Фото: pravoslavie.ru

Приблизно з IV століття склалася традиція віддання свята, останній день якого, власне Віддання, відзначався і відзначається з особливою урочистістю. Богослужіння в цей день багато в чому повторює святкове, а тому у нас є можливість знову зануритися в благодатний стан радості, який ми досить швидко втрачаємо, занурюючись в поточні життєві турботи відразу ж після виходу з храму. Кожен, хто читає цей текст, швидше за все, знаходиться зараз не в храмі, а дивиться в екран свого комп'ютера або смартфона. Тому, користуючись нагодою, хотілося б знову поділитися деякими роздумами про Різдво і не тільки.

*   *   *

Ще з часу навчання в семінарії мене особливо захоплювали такі предмети як «апологетика» і «основне богослов'я». Так склалося, що в Церкву я прийшов за півтора року до закінчення школи, що не могло не відбитися на моїх взаєминах з деякими вчителями. Не те, щоб вони стали гірше, просто, наприклад, на уроках літератури і історії час від часу виникали дискусійні питання щодо релігії взагалі або християнства, зокрема. Я думаю, кожен, плюс-мінус, розуміє, про що йде мова. Природно, в моменти, коли Церква або віруючі виставлялися в непривабливому вигляді, мене це обурювало, і я постійно сперечався зі своїми наставниками.

Через  недосвідченість і відсутність відповідних знань «сила» моїх аргументів зводилася до емоцій і тверджень, що «християни так не могли чинити, бо вони християни». Напевно, саме у зв'язку з невдалим досвідом ведення дискусій і провальними спробами захистити Церкву Христову і авторитет віруючих людей, вже під час навчання в семінарії, мені полюбилися зазначені предмети. Сьогодні я їх вже і сам викладаю, а до улюблених «основного богослов'я» і «апологетики», додалися ще «наука і релігія».

А написав я цю автобіографічну преамбулу для того, щоб плавно підійти до розмови про значення віри, релігії і, зокрема, самого свята Різдва Христового для сучасної людини.

Так, вочеловічення і втілення Сина Божого, Його Спокутний подвиг мають спасительне значення для кожного, але ось далеко не кожен ставиться до Христа як до Спасителя. Приводом до цих роздумів для мене стали слова протоієрея Олександра Шмемана. В одній із розмов (які сьогодні вже, на жаль, неможливі) на «Радіо Свобода» він зазначив, що в сучасному світі Різдво набуває характеру виклику, бо одночасно пов'язано з запереченням і затвердженням. Що ж це за заперечення і твердження?

Новонароджене Богонемовля було і залишається справжнім Царем світу, незалежно від того вважають Його таким люди чи ні.

Перш за все, за словами отця Олександра, Різдво заперечує «образ людини, не тільки пропонований, але, на жаль, насильно нав'язуваний  матеріалізмом. Скільки б не говорив матеріалізм про високу гідність людини, в ньому немає і не може бути людини як вищої і абсолютної цінності, бо людина там –цілком від матерії і без залишку нею визначена». Наслідки такої позиції катастрофічні, але, на жаль, наше суспільство цього не помічає або, скоріше, не хоче помічати. Якось, ще на початку ХХ століття, французький письменник Жак Рів'єр, в листі до Поля Клоделя питав: «Навіщо ці шпилі над містами, які вже для нас ніяка не молитва? Навіщо хрести на надгробках?», – на що від свого адресата отримав відповідь: «Істина нітрохи не цікавиться кількістю людей, яких їй вдалося переконати». Новонароджене Богонемовля було і залишається справжнім Царем світу, не залежно від того вважають Його таким люди чи ні.

Секулярна людина з кожного кута волає про свої «права», при цьому забуваючи, як говорив Іван Карамазов: «Якщо Бога немає, все дозволено». Ми продукт сліпих еволюційних процесів – кажуть нам сьогодні, при цьому забуваючи, наприклад, що ставлення до людини в німецькому нацизмі було побудовано саме на підставі Дарвінізму, де німецька нація вважалася найвищим еволюційним щаблем у порівнянні з іншими народами. Наслідки всім відомі. Сьогодні атеїзм інтелектуально більш витончений, а від того і більш небезпечний. Всі його сили кинуті на боротьбу з новонародженою Дитиною, Яка, незважаючи на Свою лагідність, сильно всім заважає.

Ніхто так не позбавляє людину «мавпячого» образу, як Христос. Ніхто людину не робить настільки людиною, як наш Спаситель. Ніхто не зводить людину на рівень Божественного життя, як Богочоловік. Сучасний світ так не любить Дитину, тому що йому потрібні не люди, а мавпи.

Сьогодні атеїзм інтелектуально більш витончений, а від того і більш небезпечний.

Що ж тоді Різдво стверджує? З зазначеним запереченням Різдво стверджує, що говорити про «права людини» якщо і можливо, тільки в контексті Різдва. Які права у мавпи? «Людина – це звучить гордо», – сказав Максим Горький. Але у відповідь хочеться запитати: чим же тут пишатися, якщо людина самотня у Всесвіті, є лише продуктом сліпих сил природи, безвілля, з'являється на світ, щоб боротися, страждати, а потім піти в небуття? Таку істоту можна лише пожаліти.

 Але ось у світі з'являється Дитина. Тільки тому, як писав святитель Афанасій Великий, що «Бог став Людиною, щоб людина стала богом», ми і можемо говорити про цінності кожної окремої особистості, яка є індивід, тобто неподільна частина світобудови – онтологічний «атом» всесвіту. Сьогодні сили зла намагаються розділити, розлюдянити людину, заперечуючи духовну складову її природи, заперечуючи свободу волі і виставляючи свідомість, як ілюзію, загнати її в інформаційну «хмару» віртуальної реальності. Ми всі розуміємо, що це не фантастика і мета боротьби з Дитиною нам всім зрозуміла. Короткометражний фільм «Хмари» з відповідним сюжетом, закінчується «чудовим» закликом: «Очисти землю від себе».

Світ продовжує тонути в болоті пороку, продовжує задовольнятися своїм перебуванням в нечистотах, йому не потрібен Царствений шлях, а тому новонароджена Дитина для нього небезпечна. Люди в Різдво займаються чим завгодно, але тільки не молитвою. Святкують, що завгодно, але тільки не прийдешнє у світ спасіння. Радіють чому завгодно, але тільки не Богу, Який став людиною. Готові довіряти кому завгодно, але тільки не Владиці всесвіту, Який прийняв на Себе, як говорив святитель Григорій Ніський, нашу «смердючу тілесних». При загальному святкуванні Різдва, одночасно відбувається і загальне забуття Різдва.

 Христос зруйнував звичне, але нав'язане матеріалізмом уявлення про релігію. Нас зі шкільної лави вчаит, що релігія з'явилася зі страху перед незрозумілими природними явищами, але християнство зароджується не в страху, а в нічній тиші, в теплій печері. Кого може налякати Дитина, та ще й Яка з'явилася на світ не в царських палатах, а в загоні для худоби? І, тим не менш, Вона перемогла світ (Ін. 16, 33). Незважаючи на весь опір, який Їй чинився, починаючи з Ірода, і закінчуючи сучасними політичними ділками, Вна все одно продовжує Своє переможну ходу в серцях людей.

*   *   *

Підводячи риску під сказаним, хотілося б знову звернутися до слів протоієрея Олександра Шмемана: «Ось чому недостатньо знати, що є Різдво, і недостатньо його просто по-старому святкувати. Потрібно в наші дні всім єством своїм вдивитися у випромінюване ним світло, зрозуміти, що в ньому тільки й сяє образ справжньої людяності, що світ цей – останній і єдиний, що поза ним – непроглядна темрява і знищення людини, скільки б не було в світі дутих декларацій».

Читайте також