Legio Ego – це те, чим ми всі одержимі

У кожному з нас живе легіон бісів, яким відчинило ворота наше его. Фото: із відкритих джерел

Читаючи недільне євангельське читання про те, як Спаситель вигнав з біснуватого легіон бісів, я мимоволі замислився: скільки ж їх живе в мені самому? Судячи з кількості думок, яких я ніколи не санкціонував розуму думати, мабуть, не менше.

Зухвалі, настирливі, вони роблять, що їм захочеться, і немає на них жодної управи. Засуджують, гніваються, фантазують, показують на думці якісь короткометражні фільми; тягнуть мене ввечері зазирнути в холодильник, коли я сказав, що цього робити не можна; вмовляють ще полежати в ліжку, коли треба було раніше стати; навіюють страх і зневіру; під час молитви тягнуть розум у якісь далечіні з такою силою, що й не втримати.

Можна довго перераховувати те, що живе в нас, але не є нами. Те, з чим (чи з ким?) ми боремося все життя, те, що у багато разів сильніше за нас. Це і є наша одержимість. Ім'я йому Legio Ego.

Наше хибне «я»

Його маска на нашій душі. Поки людина не знайшла свого обличчя, вона не зможе стати віч-на-віч з Богом. Поки ми носимо на собі маску егоїзму, ні про яке обожнення не може бути й мови. Все, що нас оточує, святе, тому являє себе світові таким, яким покликане бути в Божому задумі. Але людина – інша справа. Їй, щоб стати святою, треба знайти своє справжнє «Я», знайти в собі ту особистість, якою її задумав Бог. Дорогу до себе нам загородив егоїст, що живе всередині нас самих. Він складається з легіону демонів, які зроблять все, що від них залежить, щоб ми назавжди себе втратили.

Егоїсту від Бога нічого не потрібно. Він просто хоче «жити як усі». Але Творець дав нам тимчасове життя, щоб ми разом з Ним творили власну долю і народжували в Ньому свою самобутність. А це праця, яка потребує багатьох зусиль, та іншої можливості зробити її в нас уже не буде. Що зрештою з цього має вийти, ми й самі до ладу не знаємо. Нам не відомий той плід, який має зійти на ниві нашого серця.

Таємниця нашої особистості прихована у Бозі. Кожну мить життя Бог вирощує в нас насіння самобутності, реальності, святості, щастя. Занапастити їх – значить, втратити самих себе.

Не прийнявши, не полюбивши, не виконавши Божу волю, ми відмовимося від повноти буття, не станемо тими, ким були задумані, залишимося тінню самих себе. Будемо одночасно і чимось, і нічим. Будемо одночасно і життям, яке хоче жити, але не може, бо мертве. І смертю, яка хоче померти, але не може, бо ще не почала жити.

Людське его – це заперечення себе, наше хибне «я», сукупність себелюбних бажань. Воно є тінню, парою, привидом, який, приховуючи свою порожнечу і наготу, одягається в пишні вбрання честолюбних бажань, гордині, амбіцій, вдавання, будуючи на піску замки насолод. Під його шатами порожнеча, там нічого немає. Коли вони зітліють, не стане і нас самих.

Залишиться лише нагота беззмістовного життя. Її порожнеча буде нашим вироком і викриттям. Его у своєму невігластві хоче існувати поза Божою любов'ю і волею, не розуміючи, що це неможливо. Бо Бог буде всілякий у всьому (1Кор. 15, 28).

Наше вічне життя залежить тільки від того, чи зможемо ми знайти самих себе у Бозі. Для цього потрібно спочатку знайти Бога у самих собі. Перша і найочевидніша помилка тих, хто розпочав цей пошук, – ототожнення Бога з тим, що ми про Нього прочитали.

Як відкрити браму раю

Знання про Бога і знання Бога – не одне й те саме. Знання ніколи не приведуть до єднання з Богом, не долучать до Нього, не відкриють нам, яким Він є насправді. Це може зробити тільки духовна практика і Сам Бог, який допомагає нам Своєю благодаттю.

У духовному серці людини є точка, в якій зустрічають Бога, торкнувшись Його нескінченної реальності. Це святилище, де Творець підтримує наше існування. Кожен із нас – Слово Бога. Якщо ми будемо вірні ідеї, яку виголошує в нас Господь, якщо зможемо втілити Його в самих собі, то в кожному з нас житиме Бог, а ми в Бозі.

Покликання людини – стати причасником Божественного єства (2 Петр. 1, 4). Але поки в нас живе замість особистості індивідуальність у своєму марнотратному, сластолюбному, себелюбному его, ми будемо перебувати у владі її капризів і претензій на свою винятковість та значимість.

«Знайти Бога» неможливо за допомогою аскези, навіть найсуворішої. Вона є лише дорогою до того серцевого місця, де Бог покладає початок нашого життя. Жодних людських сил не вистачить, щоб зійти на Небо. Потрібно, щоб саме Небо зійшло на нас. Але щоб це сталося, Господь повинен впізнати у нас Самого Себе. Тоді дотик до Нього стане для нас відчиненою брамою раю.

Увійти в Царство Боже означає стати частиною цього Царства. Для цього потрібно заповнити свою порожнечу Його повнотою. Тільки вона може заповнити собою бездонну прірву, яка відокремлює нас від Бога.

Отець, який сповнює Своєю благодаттю все, що існує, посилає нам Своє Слово і Свій Дух. Приймаючи їх, ми долучаємося до Його життя, пізнаючи Бога Отця в Його Сині і з'єднуючись з Ним у Його Дусі. Тоді вже не ми живемо, а живе у нас Христос (Гал. 2, 20).

Жага нашої любові

Хрещення, яке ми колись отримали в Церкві, так і залишиться в нас нерозкритим, допоки ми служимо своєму хибному «я». Через ті чи інші події нашого життя Бог сходить до нас Своєю волею і, залежно від відповіді, ми або наближаємося, або віддаляємося від Нього.

Царство Небесне, про пришестя якого ми молимося, читаючи «Отче наш», чекає на нас усередині нас самих. Але благодать не може зійти на те, чого немає, на ту примару і тінь, якою, по суті, є наш егоїзм. Цей паразит настільки майстерно інтегрувався в нашу природу, що навчився набувати сили навіть тоді, коли ми догоджаємо не йому, а Богу.

Людська жертовність, любов до ближніх, богоугодження, молитовне та духовне життя нерідко стають чудовою їжею для людського марнославства та гордині.

Мене постійно бентежила практика, коли ми відспівуємо людей, які, будучи формально хрещені в Православ'ї, ніколи Бога не шукали і навіть в думках про Нього не згадували. Як просити упокоїти зі святими тих, хто свою волю і розум протягом усього життя спрямовували до того, що безмежно далеке від Бога?

Але ці питання можуть бути спрямовані і до нас самих. Що толку, якщо ми з ранку, прочитавши з книги збірку запропонованих нам молитов, відразу ж забуваємо про Нього і згадуємо лише перед початком вечірнього правила? Якщо наша душа проводить розсіяне життя в хронічній метушні піклування про безліч речей, то який з цього зрештою буде толк? Якщо ми зводимо буття Боже в нас до чистої формальності, то як нам чекати від Нього життєдайного впливу?

Потрібно просити Господа, щоб Він Сам запалив Своїм вогнем нашу волю, осяяв наш похмурий розум, наповнив серце Своїм життям. Ніхто, крім Його одного, не зможе вгамувати спрагу нашої любові. По-справжньому шукати Бога – значить, зректися раз і назавжди від самого себе, вийти із Содому ілюзій та Гоморри невігластва, в яких живе все людство. Перестати працювати на фараона духу світу цього, оселитися в пустелі зречення і чекати там у смиренному спокої забуття, коли до нас буде звернений «голос тонкого хладу», в якому Господь (3Цар. 19, 11-12).

Читайте також