«Пікасо́»: гріх і Марійка

Фото: crushpixel.com

Час дії: 1992 рік

Місце дії: Київ

Дійові особи: о. Олександр Камінський; Мишко Камінський, його син; Марійка – дочка; Настя Іщенко, дівчина Міші; Олег Белкович та інші їхні однокласники.

Настя не кривила душею, кажучи, що кохає Мишка. Цей безглуздий поцілунок із Белковичем був просто прикрою і, справді, несподіваною випадковістю. Вона витирала помиті тарілки, складала їх на столі, потім на хвилинку притулилася до стіни перепочити, і тут якраз підійшов Олег, розповів щось смішне, а потім раптом обійняв її і почав цілувати. Це було так несподівано, так наполегливо і так... Ну, загалом, вона не змогла цьому опиратися. Губи самі розкрилися, руки самі його обійняли, а тут, бац... Мишко! Та пропади він пропадом, цей Белкович!

Вона не на жарт злякалася. Адже це була не якась там «валентинка» і навіть не квитки в театр, це...

«Я ж можу його втратити... Мишко... Що ж робити?»

Настя щосили намагалася довести Мишку, що цей випадок у їдальні в їхніх стосунках зовсім нічого не означає. Вона тисячу разів говорила йому, що кохає, постійно дзвонила, не відходила від нього в школі. Вона дійсно боялася втратити його.

– Мишко! Ну пробач мені. Мишко! Ну нехай у нас усе буде як і раніше. Ну як мені тобі довести, що я кохаю тебе? Мишко!

А Мишко мучився муками ревнощів і... теж боявся втратити її. Він усім серцем бажав би її пробачити, але...

«Я ж сам бачив! Сам усе бачив!»

*   *   *

Якось у розпал цих сердечних переживань до Мишка підійшов Георгій.

– Послухай, брате. Я хочу тебе попросити почитати зі мною Євангеліє та помолитися за батька. Ну, молитва за згодою, ти ж знаєш.

Мишко кивнув, він про це чув, але ніколи сам так не молився.

– Розумієш, – продовжував Георгій, – тата з роботи звільнили, завод розпався, мамка зараз одна гроші в сім'ю приносить. А батько пити почав з горя. Микався, микався, все роботу шукав. Та де її зараз знайдеш? Ось і запив.

Мишко співчутливо похитав головою і подумав:

«Дивно виходить: грошей немає, а запив... На що?»

– Загалом, допоможи мені. Давай щодня будемо читати Євангеліє. Ну, кожен у себе, і поминати про здоров'я раба Божого Василя. Так, щоб сорок Євангелій прочитати. А? А то ж пропаде.

– Добре, – погодився Міша.

Читання Євангелій його, крім усього іншого, трохи відволікало від невеселих думок про Настю. Але виявилося це справою нелегкою. Часом так не хотілося приступати до цього читання. Наче хтось силою перешкоджав. Але для найкращого друга Мишко себе пересилював.

*   *   *

Белкович ходив павичем, насолоджуючись своїм успіхом і чарівністю. Він не чіплявся до Насті, яка його цуралася як прокаженого, але Мишку часто говорив із насмішкою:

– Ось побачиш, Поповичу, вона сама до мене прибіжить. От тільки часу трохи мине і... Баби – вони всі однакові. На що хочеш можу посперечатися, що прибіжить.

Ну як було його не засуджувати?! Мишко його не те що засуджував, він ненавидів його лютою ненавистю.

«Добре татові проповіді говорити», – думав він з образою. – «Молитися за Белковича? Коли він у мене найдорожче забирає? Жаліти його? Ну вже ні! І чому це мені має попуститися, впасти в той самий гріх? Я що, хіба в когось дівчину відбиваю? Що, хіба роблю те, що він робить? Навіть подумати про це соромно. А тато ще каже: "Убійтеся!". Спробував би він тут, на моєму місці».

Мишко так досадував на тата за його проповідь про неосудження, що навіть нічого йому не сказав про свої справи з Настею. Тато, звісно, бачив, що із сином коїться недобре, але лізти з розпитуваннями не наважувався.

Поступово думка: «Ну як же вона так могла?!» змінилася в Мишковій голові на іншу: «А що, як вона справді піде до Белковича?» Від цього ставало моторошно. Тільки зараз Мишко, здається, почав розуміти, як сильно він любить Настю.

«Нехай... Нехай вона мене кине. Але Белкович... Якщо вона потрапить до нього в лапи, що він із нею зробить? Адже він її спокусить і кине. Буде потім ще всім розповідати, хвалитися. А вона... О! Ні! Ні! Настя! Якщо я її зараз відштовхну від себе... О! Що він тоді з нею зробить!»

Але одразу ж перед його уявним поглядом поставав їхній поцілунок у їдальні, і Мишко знову впадав у відчай.

«Ну як вона так могла?!»

Настя теж божеволіла від горя і не слабшала у спробах повернути коханого. Проте Мишко був непохитний. Принаймні, їй так здавалося.

Нарешті, вона зважилася на останній крок.

Наблизилися першотравневі свята, коли всі містяни, за традицією, їдуть на дачі або до родичів у село садити картоплю. Напередодні 1-го травня Настя, вже після уроків, підійшла до Мишка, взяла його руку у свої долоні й подивилася йому в очі. Мишко здригнувся, настільки серйозним йому здався цей погляд.

– У мене сьогодні батьки з братом на дачу їдуть. Я сказала їм, що залишуся, що мені до випускних готуватися треба, – вона помовчала, вдивляючись йому в обличчя. – Приходь до мене, Мишко... На всю ніч приходь, чуєш. Я так хочу! – вона, не відриваючись, дивилася на нього.

Мишко відчув, як швидко забилося серце. Він переступив із ноги на ногу. Ось воно! Те, про що говорив батько. Ось! Але... які ж у неї очі!

– А що я батькам скажу? – видавив він із себе й одразу ж подумав, як це дріб'язково порівняно з тим, на що наважувалася вона.

Настя випустила його руку і сказала трохи ображено.

– Придумай щось, ти ж чоловік, – вона повернулася йти, але ще раз глянула на нього й повторила з натиском: – Я так хочу! Чуєш?!

Мишкові здалося, що він кивнув.

Удома він не знаходив собі місця. Він відчув, що ситуація підійшла до тієї самої межі, на якій питання «бути чи не бути» постає в усій своїй тяжкості й невідворотності. На одній шальці терезів – Настя, її кохання, її доля, її майбутнє... Мишко ламав руки. Адже Белкович свого не упустить. А на іншій – непоказне слово з чотирьох літер – «гріх». Маленьке таке...

«На що хочеш можу посперечатися, що прибіжить»... Ні! Я не маю права її відкинути! Я не пробачу собі потім».

Мишко стогнав під вагою цього вибору. Він ходив із кутка в куток і серцем відчував, як стрілка на годиннику невблаганно відраховує хвилини. Він не міг навіть молитися. Про що? Запитувати Бога, чи робити йому гріх, чи ні? О! Якби хтось вирішив це замість нього!

І Мишко вирішив усе розповісти батькові.

«Так! Ось як він скаже, так хай і буде!»

Мама з Сергієм, який був на два роки молодший за Мишка, теж поїхали садити картоплю. Тато залишився «пасти» вдома молодших: Ольгу, Андрія та зовсім маленьку дворічну Марію, яка була улюбленицею всієї родини. Мишка цього року не чіпали. На носі іспити: випускні в школі та вступні до семінарії.

Тато сина уважно вислухав, але тяжкості вибору з нього не зняв.

– Ніхто, чуєш, ніхто, не вирішить цього за тебе. Колись Господь сказав своїм учням: «Чи не хочете і ви відійти?» Він не вирішував за них, не наказував. Він їх просто запитував. Як зараз тебе.

Тато пішов у кімнату до дітей, а Мишко залишився в сильному сум'ятті й занепокоєнні.

«Що ж робити!? Треба сказати: "Ні"... Але що тоді? Вона мені цього не пробачить. Белкович... Вона загине, загине!»

Близько дев'ятої години вечора пролунав дзвінок. Мишко підійшов до телефону, ледве пересуваючи обважнілі ноги. Повільно підняв слухавку, яка важила, напевно, кілограмів двадцять. Він знав, що телефонує Настя.

– Алло.

– Мишко, ти? – голос Насті був спокійним, але він відчув, що цей спокій їй дається нелегко.

– Так.

– Ти йдеш до мене, Мишко?

У її запитанні не було наполегливості, вимогливості, спокусливості. Не було жодної ультимативності. Вона любила його і дарувала йому те, що ніколи вже не зможе подарувати нікому іншому. Наче стрибала з висоти йому на руки, і лише від нього залежало, зловити її чи дати розбитися.

І він сказав:

– Так.

У той момент він справді не згадав ні про що: ні про Євангеліє, ні про батька... Він не згадав про своє майбутнє священство, не згадав, як колись пізнав, що Бог є.

Він поклав телефонну слухавку, що стала дуже легкою, і повторив про себе:

«Так!»

І тієї ж миті він почув несамовитий крик.

Кричала Марія, яку тато нещодавно вклав спати. Усі, хто був у квартирі, кинулися до неї. Вона сиділа на ліжку, трималася рукою за живіт і кричала так, що холоділо все всередині.

– Машо, що?

Маша не могла відповісти, вона корчилася від болю й дивилася на своїх рідних поглядом, сповненим здивування та благання про допомогу. Від жахливого болю в її очах не було навіть сліз.

Першим прийшов до тями тато. Він кинувся викликати швидку. Назвав адресу, симптоми, благав приїхати скоріше. Але йшов 1992 рік, у країні панував повний бардак, і швидкі швидко не приїжджали.

Від телефону він кинувся назад до Марії. Дворічна дитина заходилася в крику, що переходив у хрип. Винести це було неможливо. Мишко тримав її за руку і, не знаючи, як полегшити її страждання, щось бурмотів, на кшталт:

– Маріє, Марійко, заспокойся, все буде добре.

Те саме робили й інші, тримаючи її хто за ручку, хто за ніжку. Тато став гладити живіт, але від цього вона зашлася ще гірше.

– Мишко, біжи на третій поверх до тітки Тамари. Вона фельдшер. Якщо вдома, попроси прийти. Хай візьме щось знеболювальне. Швидко!

Мишко побіг по тітку Тамару. Та відразу кинулася до Камінських, але знеболювати категорично відмовилася. Помацала, позапитувала. Але що Маша могла їй сказати? Вона кричала, показувала на живіт, кивала або мотала головою, найімовірніше, невлад.

– Тамаро! – закричав тато. – Ну зробіть же щось! Дайте їй щось знеболювальне! Ну ви ж бачите!

Бачити й чути те, що відбувалося, було неможливо. Серце на шматочки розривалося від криків маленької невинної дитини, а вони стояли й нічим не могли допомогти. І тато, і Мишко, і всі решта готові були винести що завгодно, аби тільки не страждала вона, Марія, Марійка...

– Тамаро! – тато схопив бідну фельдшерку за плечі. – Якщо ви зараз не вколите їй знеболювальне, я... я... Ви ж лікарка, зрештою!

Але тітка Тамара й сама була не з боязких. Вона вирвалась та закричала у відповідь:

– У тому-то й річ, що не лікарка! Я фельдшерка! І до приїзду лікаря нічого не маю права робити, крім очисної клізми! Ви розумієте, що якщо я зараз знеболю, лікар потім не зможе правильний діагноз поставити! А це може бути все що завгодно! Найімовірніше, апендицит, але може бути й перекрут кишок, і запалення яєчників, і ще невідомо що! Чекайте на швидку! – вона намагалася перекричати бідну Марійку і потім додала трохи тихіше: – Чекайте та моліться.

– Пробачте, – сказав тато. - Пробачте... Діти, йдіть в іншу кімнату, читайте акафіст святому Пантелеймону.

Андрій та Оля, які тільки нещодавно навчилися читати, пішли. Мишко залишився. Він не міг випустити зі своїх долонь тремтячу дитячу ручку та відвести погляд від її очей, які благали.

Марійка трохи заспокоїлася.

– Ну чому ж швидка так довго не їде? – тато подивився на годинник і почав ходити кімнатою. – Тамаро, давайте хоч цю клізму зробимо. А?

Тітка Тамара пішла до себе за кухлем Есмарха. Марія лягла на бочок і зовсім затихла. Мишко вкрив її ковдрою, продовжуючи тримати її ручку в своїй.

– Пробач мене, Марійко... пробач... – шепотів він крізь сльози.

Прийшла тітка Тамара, і вони з татом почали робити клізму.

– Ну де ж швидка?!

Тато знову зняв слухавку і подзвонив у швидку. Благав, просив, казав, що скільки потрібно, заплатить. Йому нагрубили, сказали, що він не один такий розумний, що бензину їм майже не виділяють, що машин майже немає, що зарплату затримують, що лікарі звільняються тощо.

Хвилин за п'ять після клізми в Марійки почався другий напад болю. Вона вже захрипла від крику, і виходило взагалі якесь мукання, стогін, від якого розривалося серце та хотілося крізь землю провалитися, аби цього не чути. Усі знову стовпилися біля її ліжка, не в змозі нічим допомогти.

– Маріє... Марійко...

Її дитячі оченята дивилися то на тата, то на братів, і витримати це було неможливо.

– Тату! – вигукнула Оля. – Тату! Ну чому Марійка так страждає? За що? Чому Бог...

– Так! – тітка Тамара ляснула рукою по столу. – Досить нюні розводити! Збирайтеся, поїдемо самі в Охматдит! Негайно!

Марійку загорнули в ковдру й понесли до машини.

– Мишко, залишаєшся з молодшими. Моліться! Чуєте, моліться!!! – наказав тато.

Але Мишко не міг молитися. Він один знав, за що страждає Марійка. Він навіть не міг поглянути на ікони, не міг навіть перехреститися. Він ридав, забившись у дальній кут на кухні.

«І згадав Петро слово, сказане йому Ісусом: перш ніж заспіває півень, тричі зречешся Мене. І вийшовши геть, плакав гірко...»

– Мишко, не плач, підемо молитися, так тато сказав.

Мишко відчув, як його тягне за рукав п'ятирічний Андрійко.

– Пішли.

У кімнаті він намагався читати акафіст, проте горло душили спазми, у вухах стояв крик Марійки, а серце роздирали слова:

«Господи! Ну чому вона? Маленька, ні в чому не винна дитина! Це ж я винен! Я! Чому інша страждає за мої гріхи? Господи, чому?» – тут його погляд упав на Розп'яття, що висіло на стіні, і він зомлів.

*   *   *

До лікарні Марічку привезли якраз вчасно. Чергова лікарка щойно звільнилася від попереднього пацієнта. Вона швидко й професійно зробила все необхідне, підтвердила діагноз: апендицит, і розпорядилася терміново готувати дитину до операції.

– Так. Клізму зробили? Дуже добре.

Операція пройшла успішно. Лікарка, втомлена, але задоволена, вийшла в коридор та заспокоїла тата:

– Все пройшло добре. Вже не хвилюйтеся, все нормально. Дитина слабка, але скоро видужає. Гострий напад апендициту. Усе так швидкоплинно розвивалося... Могли не встигнути, – вона ще щось говорила щодо харчування, відвідувань і фізичних навантажень у майбутньому.

З лікарні отець Олександр Камінський повернувся під ранок. Звістки, які він приніс, були добрими. Незважаючи на втому, він став служити подячний молебень. Гаряче дякував Богові за те, що все обійшлося. Потім усі трохи поспали. Потім тато зібрав необхідні речі й знову поїхав до лікарні. До полудня примчала з села мама, якій повідомили все телефоном.

Тільки надвечір Мишко зміг піти до Насті.

Настя була вдома одна. Але вона відчинила йому двері тільки для того, щоб висловити все, що вона про нього думає.

– Ти знищив мене! Розтоптав! Я так чекала на тебе. Я любила тебе, а ти...

Мишко виправдовувався. Він намагався їй говорити про чистоту, цнотливість, про свою любов, про все те, що йому радив тато. Але було вже надто пізно. А в житті все треба робити вчасно.

Далі буде...

Перші дві книжки серії «Пікасо» можна замовити за адресою picasokniga@gmail.com

Андрій Власов

Читайте також