Християни, які не вірять у Христа: про згорбленість людської душі

Фреска «Зцілення згорбленої жінки» XIV ст. Монастир Високі Дечани. Сербія. Косово. Фото: zlatoust.church.ua

Мільйони таких же згорблених душ живуть поруч зі мною і ходять у такому ж скорченому положенні, опустивши голову до землі і не маючи можливості поглянути на красу блакитного неба. Для того, щоб дати можливість Христу випрямити нас, потрібно змінити своє ставлення до Бога і світу – осягнути, що дух людський від народження і до фізичної смерті живе поза світом. Ми так налякані рабською залежністю від зовнішніх обставин життя, що, вчепившись у світ двома руками, ніяк не можемо цілком довірити свою долю Богові.

Нам самотньо й сумно, але ми воліємо покладати тільки на себе всі незліченні турботи і піклування про наше життя. Бог дивиться на нас з лагідністю і любов'ю, ми ж, примруживши око, з недовірою оцінюємо Його можливості надати нам допомогу. З мільйонів душ навряд чи знайдеться одна, здатна довіритися Богу цілком без тіні навіть найменших сумнівів.

У світі немає нічого, що б не залежало від Бога. Але ми весь час, сподіваючись на Бога, намагаємося «і самим не зівати», шукаючи за своїм маловірством на землі ще одну альтернативну опору на той випадок, якщо Бог «не спрацює». Віддаючи Богові крихти «молитовного правила», людина занурюється в суєту, розмінюючи вічність на дріб'язок житейських турбот. Так душа з роками все більше і більше стає горбатою, поки час не пригне її остаточно до землі, перетираючи в прах всі накопичені протягом життя «багатства». Господь простягає нам Свою руку тиші і спокою, а диявол в цей час нещадно жене нас на пасовища багатопіклування, не даючи ні секунди на перепочинок.

Життя нам дано тільки для одного – для подолання смерті, подібно до того, як її подолав Син Божий.

Молодість нас завзято кличе втекти від Бога для того, щоб полазити по «райським» деревам солодких відчуттів. Зрілість вже починає відчувати присмак гіркоти життя, а старість, зважаючи на що впали гнилі плоди цих дерев, розуміє, як підло її ошукали. І тільки дитинство з його радісною радістю світлого буття відкриває перед нами нескінченні горизонти дитячої простоти і святості. Життя нам дано тільки для одного – для подолання смерті, подібно до того, як її подолав Син Божий. Зумівши це зробити, людина йде не в темну глиб могили, а у вічне життя, відкриваючи для себе нові невідомі досі впізнавання і розуміння.

А поки сатана, як кухар, кришить величину нашої душі на салат дрібних шматочків суєти повсякденного животіння. З кожним поколінням люди зменшуються в розмірах, і з вселенської рівноангельської величини стають гномиками і карликами цивілізації споживачів.

Єдина реальність – це Бог, а християнство – єдина можливість отримати з Ним рятівну єдність. Все інше – брехня! Божественна любов – це абсолютна Істина, до якої прагне наша душа. Диявол же приманює нас дрібною любов'ю, яка насправді не вартує і ламаного гроша. Любов творить людину, а влюбливість тільки руйнує її, зводячи з розуму і навіюючи, що це і є справжнє щастя. Пристрасть людської любові легко доведе людину до відчаю і загибелі (див. «Гранатовий Браслет» А. Купріна), і тільки любов до Христа не має межі своєї життєдайної благодаті. Ціна всякої людини та її гідність – у свободі перетвореного духа, яка дорожче всього Всесвіту.

Єдина реальність – це Бог, а християнство – єдина можливість отримати з Ним рятівну єдність. Все інше – брехня!

Православ'я завжди світле і спрямоване в небо. Релігія – це впале небо, застигле, неповоротке. Вона боїться Православ'я, боїться проникнути в його суть, тому що для цього потрібно відректися від самого себе. Христос живе в кожній душі, але на кожну душу знайдеться сотня проповідників, які заглушать її дитяче чуття і духовну інтуїцію. Доля зовні релігійних людей – замкнутість на самих собі, на відміну від відкритості справжнього християнського серця, що прагне до спасіння. Релігія схожа на тінь, яка падає від Сонця Правди – Христа.

Якщо б не було Сонця, то не було б і тіні. Але той, хто дивиться на тінь, ніколи не побачить Сонця тому, що для цього потрібно повернути своє обличчя в протилежний бік. Благодать Духа Святого неможливо втиснути в релігійну свідомість, рабськи залежне від цитат. Чим більше ми пізнаємо Христа, тим більше хочеться Його любити, тим менше хочеться з Ним розлучатися навіть на короткий час. Але душа, яка любить препарувати книги Отців, вирізаючи з них цитати, якими хоч якось можна виправдати власну млявість, ніколи не розквітне і не стане вічно юною і прекрасною, подібно ангелам. Зрештою така душа помре, так і не зустрівши Бога.

Один італійський релігієзнавець, приїхавши на Афон, розповідав знайомому мені старцеві, як він брав участь в одній з учених конференцій, проведеної в папській курії. Під час перерви в приватній бесіді за обіднім столом релігієзнавець завів розмову про спокутну Жертву Христа. Один із присутніх там ієрархів, поставивши на столик чашечку з кавою і здивовано глянувши на вченого, запитав: «Невже ви серйозно думаєте, що Христос існував?» Після цієї розмови релігієзнавець залишив курію і став їздити до православних ченців на Афон, про який потім видав ряд глибоких дослідних робіт.

Нашому згорбленому життю дано терміну всього лише один день. Між безтурботним віком немовляти і крихкою старістю ніде просунути навіть малий волосок.

Православ'я приводить людину до єднання з Христом, але не до релігії з її чварами, суперечками про першість, про владу та іншими земними негараздами. Не знайти в Православ'ї Бога, Який чекає тебе в глибинах свого духу, не здобути з Ним єдність в Дусі Святому – це і є трагедія безплідної релігійності. Можна все життя правильно вірити і по православному жити, але якщо ця віра не дасть плоду, то така людина буде найнещасніше за невіруючу, у якої були тут хоча б якісь земні гріховні радості.

Земля ніколи не була і не буде нашою Батьківщиною. Скільки б не дерли своє горло патріоти, воно рано чи пізно буде засипано землею. Наша Вітчизна в невиснаженому Світлі Святої Трійці, там, «де немає ні хвороби, ні печалі, ні зітхання, але життя нескінченне». Спокій Вітчизни знаходиться ще тут, на землі, душею, яка знайшла благодать і дослідно пізнала Христа, що живе в її серці.

Земне життя проходить в широкій амплітуді злетів і падінь, від високих поривів безтурботної юності, до глибоких сумних зітхань старості. Але найпрекрасніший стан душі – це безтурботність духу, що живе в тихому віянні Небесного Світла. Нашому згорбленому життю дано терміну всього лише один день. Між безтурботним віком немовляти і крихкою старістю ніде просунути навіть малий волосок. Всі події нашого життя, яким би довгим воно не було, стиснуті в єдину нероздільну мить. Але і цієї миті досить, щоб встигнути, зненавидівши саме своє життя разом з його похотями, прокинутися від шалу пристрастей в свободу Синів Божих. Тоді гріховний горб зникне, і Бог одягне нам на руку перстень (Лк.15:11-32) і дасть Нове Ім'я, написане на білому камені (Об'явл. 2:17), а ми будемо спадкоємцями вічного багатства, яке у нас вже ніхто не забере. Але якщо замість Православ'я ми будемо жити релігійним обрядовір'ям, то побудуємо в своєму серці не обителі Царства Божого, а жалюгідну обивательську нішу.

*   *   *

Бог тихенько і ненастирливо стукає в наше серце. Він прийшов, щоб випрямити нашу згорблену душу і розбудити наш сплячий дух. Жалюгідне видовище – згорблений чоловік, який ніколи в житті не бачив ні синяви небесної блакиті, ні зоряного розсипу нічного неба. Але ще більш жалюгідне видовище – людина, яка постійно живе і рухається серед блаженства Божественної Любові і Благодаті, не помічаючи її радості через згорбленість власної душі.

Читайте також