«Сьогодні в нашій Церкві золото очищається від домішок»

Василь Ломаченко з батьком, тренером і другом Анатолієм Ломаченком. Фото: Інстаграм-сторінка Ломаченка

Василь Ломаченко не потребує представлення: він виграв усе, що можна в аматорському та професійному боксі. Його неодноразово визнавали найкращим боксером року незалежно від вагової категорії. За неймовірну швидкість руху та думки Ломаченка називають «Матрицею», проводячи аналогії з Нео зі знаменитого фільму. У свої 35 років він практично вже став легендою світового боксу.

Але для вірян УПЦ Василь насамперед – православний християнин, людина, яка сьогодні не боїться публічно висловлюватися на підтримку своєї Церкви, незважаючи на хейт і погрози радикалів. Ми пропонуємо вашій увазі інтерв'ю, в якому Василь Ломаченко розповідає, як прийшов до віри, чому в 33 роки в нього стався духовний перелом і яким він бачить майбутнє нашої Церкви.

– Як починався християнин Василь Ломаченко?

– Основний приклад для мене – це батько. Щонеділі він намагався вести мене в храм на службу. Я ходив із ним, але раніше це відбувалося тільки тому, що для мене батько був і є авторитетом. Так, я розумів, що десь є Вищі сили, що є Бог, але все це було, як і в більшості людей, на рівні «Бог всередині мене». Я вважав, що можу й поспати у неділю, а до храму можна сходити в будь-який час – щоб поставити свічку або попросити, що мені потрібно.

Але сьогодні я вже ходжу на недільну службу практично без пропусків, і там я намагаюся вже не просити, а дякувати.

Зазвичай перед кожним поєдинком, перед змаганнями ми ходили в церкву до батюшки, брали в нього благословення та їхали на змагання. Після змагань, з ініціативи отця, ми йшли до храму, читали подячну молитву. До храму я ходив лише тоді, коли треба було їхати на змагання та одразу після змагань. І то, після змагань, якби не мій батько, я б, напевно, не ходив. У мене було розуміння, що так, напевно, Господь допоміг, але, швидше за все, це ж я начебто роблю. Начебто ж я тренуюся старанно, тренуюся важко. Мовляв, усе закономірно – я виграв змагання тому, що добре тренувався, я був сильнішим за інших.

Але сьогодні ти розумієш таку річ, що так, ти тренуєшся, так, ти виступаєш, виграєш. Але це Всевишній усе дає – дає тобі ту саму силу для тренувань. У будь-якому разі кожна людина отримує талант при народженні. Тут питання, знайшла вона цей талант чи ні? Розвинула вона цей талант чи ні? У моєму випадку Всевишній дав мені талант працьовитості в залі, талант того, що я став боксером, тим, хто я сьогодні є. Але це зараз я починаю розуміти. Сьогодні я розумію, що це все завдяки Господу. Не було б його підтримки, не було б на те волі Всевишнього, навряд чи в мене щось вийшло б.

Взагалі, мені здається, що ми, православні, маємо, як тільки батюшки служать служби, неважливо, понеділок це, вівторок чи середа, коли є служба – треба бути на ній у храмі. Але зазвичай у нас, у мирян, це виходить лише у неділю. І це зрозуміло – люди на роботі, люди зайняті. Тому є недільний день, коли без винятку всі мають бути в храмі й дякувати Всевишньому за те, що ми сьогодні живемо, за те, що ми прокинулися, за те, що в нас є що поїсти.

– До віри люди частіше приходять через хвороби, проблеми, усвідомлення своєї немочі. Спортсмен же навпаки – символ сили та впевненості в собі. Багато хто так і каже – я досяг усього сам, без усякого Бога. Ви – легендарний спортсмен, який домігся видатних результатів. Що б Ви сказали таким своїм колегам?

– Я не думаю, що моя відповідь на когось вплине чи допоможе. Єдине, що

я знаю з особистого досвіду, – треба зробити крок-два назустріч Богові, і тоді Він зробить тобі назустріч десять кроків.

Я не так давно прийшов глибоко й усвідомлено до православної віри. Я ніби як усе життя був православним. Мене хрестили, у мене сім'я православна, я в храм ходив, коли батько змушував. Але усвідомлено, духовно я почав розвиватися роки два-три тому, після поразки в поєдинку з Лопесом. Тоді в мене стався той момент, який змінив моє ставлення до життя і моє ставлення до віри.

Недарма кажуть, що життя змінюється у людини після 33 років. Я ніколи не розумів цього. І коли мені виповнилося 33 роки, тоді я це відчув. Воно якось так співпало – і поразка, і якраз 33 роки. Тоді я зрозумів, що я зміг на себе подивитися збоку, я зміг побачити те, що робив неправильно.

Ті проблеми, які в мене були, ті успіхи, які в мене були... Я почав просто розуміти, звідки це й від Кого це.

Якщо я раніше вважав, що світ крутиться навколо мене, то в цей момент я зрозумів, що це зовсім не так. Усе, що є сьогодні в мене та й у будь-якої людини, усе, що їй дістається або ж навпаки забирається, – це все йде від Всевишнього, від Господа. А це вже залежить від того, як ми живемо, яким життям ми живемо.

– Багато православних вважають бокс антихристиянським заняттям, де один образ Божий калічить інший. Чи немає у Вас внутрішнього конфлікту, коли для перемоги потрібно завдати шкоди суперникові, а християнин не повинен завдавати іншому болю?

– Це почуття з'явилося в мене відносно недавно – після того як я зрозумів, що таке Бог і що таке православна людина. Після цього в мене з'явилися ці сумніви. Коли я виходжу боксувати, у мене вже немає тієї кровожерливості, яка була раніше. Раніше ти про це не замислювався, ти розумів – є супротивник, і для того, щоб перемогти, його потрібно знищити. Не важливо, буде це за очками чи це буде нокаут, чи нокдаун. Мета була – завдати якомога більше втрат. Сьогодні, звісно, це вже зникло. Слава Богу, що це зникло. Для мене досить явно виграти, бути на голову вище і намагатися, звичайно, це робити за очками.

У будь-якому разі це такий вид спорту, що ти від цього не застрахований. Але якщо є можливість, коли ти відчуваєш, що ти на голову вищий за суперника і можеш його нокаутувати, краще не робити цього.

З досвіду та практики я знаю, що поєдинок можна виграти й без того, щоб суперника добивати або знищувати. Можливо, мало хто про це замислюється, але в суперника так само є батьки, діти, друзі, близькі, які дивляться й переживають за нього. Завжди потрібно ставити себе на місце іншої людини. Тоді ти відразу ж, можливо, почнеш діяти якось по-іншому.

– Сьогодні дуже рідко хто наважується публічно підтримувати УПЦ. Ви – один із таких людей. Колеги та близькі чи не радять, що краще мовчати й не «викликати вогонь на себе»?

– Різна думка є, дуже по-різному. Важливо ж, що відчуваєш та робиш саме ти. Кожна овечка потім буде підвішена за свій хвостик. Я визначився з істиною, визначився з тим, куди я йду та куди я хочу. Я намагаюся зробити все можливе для цього.

Можна ж провести паралелі зі своїми батьками. Якщо ваших батьків будуть ображати, принижувати, то нормальна реакція будь-якої людини – стати на захист. І вона буде захищати, не шкодуючи свого життя. Вона буде за своїх батьків стояти горою. Так само для мене і Церква, і храм, і православна віра. Це наша мати, без якої ми просто загинемо.

Реакція будь-якої православної людини – стати на захист. Але, знову ж таки... Порівняно з тим, як люди відстоюють Православну Церкву (я відстежую в інтернеті), порівняно з тим, як їх женуть, як вони страждають... Те, що я якісь пости роблю або якось висловлююся, я не вважаю це серйозною підтримкою. А ось люди, які стоять там (на захисті храмів, – Ред.), ризикуючи життям, свободою, на них потрібно акцентувати увагу.

– У Мережі були Ваші фото з Києво-Печерської лаври. Як довго Ви були там на послуху?

– Я кілька разів приходив до Києво-Печерської лаври прикладатися до мощей і там познайомився з ченцями. Вони запросили, казали, що якщо буде в мене можливість, час, то щоб приходив на послух. Якось після поєдинку я повернувся й зателефонував, попросив про таку можливість. Ми приїхали ненадовго, буквально на півдня, потрудилися трохи та поїхали додому.

– Ви спілкуєтеся з Блаженнішим Митрополитом Онуфрієм. Хто він для Вас?

– Дуже світла людина. У людей, які дуже давно духовно розвиваються, відчувається сила та міць, якою Всевишній їх наділяє. Складно підібрати якісь слова, складно це описувати. Але відчувається сила людини. Ти чудово розумієш, що все це він отримує завдяки своїм молитвам, завдяки старанням, завдяки любові до Господа. Напевно, ось цим відповідає йому Господь і дає йому внутрішню енергію, яку людина може відчути, навіть перебуваючи просто поруч.

– Вигнання УПЦ з Києво-Печерської лаври, масові захоплення її храмів, хейт у ЗМІ та у владі. Як Ви все це можете прокоментувати? Так може бути в правовій державі?

– Для того, щоб коментувати дії тієї чи іншої людини, треба самому бути дуже чистим. Я до таких себе не залічую. Тож критикувати когось сьогодні, говорити про це – буде неправильно. Я більше намагаюся копати всередині себе, копати глибше – що я роблю, як я роблю. Потрібно дивитися більше на себе, намагатися себе більше виправляти. А те, що відбувається навколо, – звісно, це неприємно, 100% так не повинно бути. Боляче дивитися на це, дуже боляче. З якої б точки зору ми на це не дивилися, так точно не повинно відбуватися.

– Яким Ви бачите майбутнє нашої Церкви?

– Я дуже давно слухав одну пісню, і нещодавно вона знову трапилася мені в плейлисті. Я почув там такі слова: «Очистити золото від домішок». Це те, що сьогодні відбувається з нашою Церквою. Зараз якраз золото очищається від домішок. Якою я бачу нашу Православну Церкву в майбутньому? Золотою та квітучою.

Читайте також