Час – це хронічна хвороба нашого розуму

Мініатюра «Новоліття». Мінологій Василя Великого. Фото: fakty.ua

«Час, немов голка в руках швачки, шиє кожному похоронну одежу, а благодать, немов умілий тесля, будує кожній душі сходи в небо»

(старець Симон Безкровний).

Час – дивовижна річ. Він в один і той самий час може рухатися як швидко, так і повільно. Дні, тижні миготять одні за одними, не встигаєш озирнутися, а війна вже йде нескінченно довго. Час – таке ж творіння, як і все інше. Був час, коли часу не було, і буде час, коли він зникне. Але що ж відбувається з душею, яка живе в часі?

Час дуже тісно пов'язаний з діяльністю нашого розуму, так само як і розум пов'язаний з часом. Мислення може прискорювати або сповільнювати плин часу. Є думка, що час – це взагалі хвороба розуму. Якоюсь мірою з цим можна погодитися. Якщо ми візьмемо, приміром, такі ідеології, як комунізм, фашизм тощо, то без зусиль побачимо, що так зване «благо», до якого вони прагнуть, завжди перебуває в майбутньому. Але заради цього ілюзорного майбутнього потрібно прямо тут і зараз проливати ріки людської крові, перетворюючи життя людей на пекло. Метою всіх цих людиноненависницьких ідеологій є сконструйована розумом ідея, яка має здійснитися в уявному майбутньому.

Як показує досвід, майбутнього щастя досягти ніколи не вдасться, а от реальних нещасть, породжених цією ідеєю, незліченна кількість.

Віра в майбутній рай створює пекло в сьогоденні. Хіба це не очевидна хвороба розуму, пов'язана з його ілюзією про час?

І хіба всі ми тією чи іншою мірою не хворі на цю хворобу? Наш розум створює нав'язливу ідею, що спасіння – це позбавлення від сьогодення, а щастя – це те, що може бути тільки в майбутньому. Але от парадокс, який мені не раз доводилося помічати. Минає час, рік, два, кілька десятків років, і людина починає згадувати минуле, те саме, в якому вона мріяла про райське майбутнє, як найщасливіший час свого життя. А сьогодення, до якого вона прагнула в минулому, сприймається нею з тугою та зневірою.

Навіть ті люди, яким вдалося побудувати успішний бізнес, зробити кар'єру, придбати дім, машину та накопичити чималі заощадження, кажуть, що найкращий час їхнього життя був у дитинстві, коли вони тільки мріяли про красиві та дорогі іграшки. Тепер вони зрозуміли, що по-справжньому щасливими вони були тоді, коли співали пісень біля багаття в будзагоні, коли жили від стипендії до стипендії, коли, попри дуже скромний побут і постійні недоліки, вони вміли радіти життю.

А тепер, коли все є та навіть більше, одна туга й розчарування. Постійний страх втрати благополуччя, необхідність багато часу витрачати на роботу, для того щоб зберегти нажите тощо.

Але навіть і без усіх цих контрастів у більшості людей розум чомусь минуле здебільшого ідеалізує, стираючи всі негативні емоції, а майбутнє здебільшого пов'язує з очікуванням лиха, хвороб і страждань. Або, навпаки, несе ідею про майбутнє, як про порятунок і позбавлення від незадовільного сьогодення.

Я дивлюся на своїх котів і думаю, чи мають ці Божі створіння таку саму розумову хворобу, як і ми? Чи згадують вони з тугою минуле? Чи мріють про щасливе майбутнє?

Чи думають зі страхом про те, що ж далі відбуватиметься в їхньому житті? Чи говорить своєю мовою кіт Мурчик кішці Масі: «Ах, як же було добре, коли я був кошеням»? Я думаю, що, найімовірніше, ні, це тільки наша людська хвороба. Тварини завжди живуть у сьогоденні, це та чудова здатність, яку ми з вами, на жаль, втратили.

Одного разу я проходив повз людей, які вигулювали в парку собак. Тварини гралися між собою. Серед них був один песик, у якого задні лапи були паралізовані. Любляча власниця пристосувала до них невеличкий візок із двома коліщатками, і собака, відштовхуючись передніми лапами, котив за собою задні й намагався гратися разом з іншими. І ось що я помітив: він не почувався якимось ущемленим. Його морда була цілком щасливою, собака жив теперішнім моментом і не сумував від того, що не такий, як усі, у нього вочевидь не було депресії з цього приводу. Собаки, які гралися з ним, теж сприймали його як рівного, без жалю чи зневаги, як це буває в людей.

Якби ми так само вміли жити сьогоденням, то, напевно, позбулися б багатьох психологічних проблем. Адже теперішній момент – це все, що в нас є. Тварини тільки цим і живуть, приймають усе суще як даність і живуть своїм життям. А ось людина, на жаль, заблукала в лабіринтах своєї хворобливої уяви.

Наша душа замкнула себе в цивілізаційні блага, як у в'язницю, а страх і комплекси, пов'язані з умовами утримання в цій в'язниці, роблять нас довічними ув'язненими. До того як людина одягла на себе кайдани з цих благ, вона була набагато вільнішою.

Один автор справедливо зауважив, що північноамериканські індіанці до свого поневолення прислухалися до звуків природи, шелесту листя, шуму вітру так, як сучасні американці прислухаються до шелесту доларів.

Карл Юнг в одній зі своїх книг розповів про бесіду з одним із вождів американських індіанців. Вождь помітив, що у білих обличчя завжди напружені, вони мають пильний погляд і поводяться, зазвичай, жорстоко й безсердечно. Він сказав: «Вони весь час щось шукають. Що вони шукають? Білі завжди чогось хочуть. Вони завжди стурбовані і стривожені. Ми не знаємо, чого вони хочуть. Ми думаємо, що вони збожеволіли». Як же він мав рацію. Так, люди й справді збожеволіли. Тепер уже безповоротно. Нинішня війна – трагічна ілюстрація цього божевілля.

Божеволіють не відразу, поступово, крок за кроком, що далі, то більше. Із самого дитинства нас вчили думати головою та забути про серце. Наші душі поступово сковували хибними стереотипами мислення, давали брехливі ціннісні настанови, заточували наше життя на досягнення хибних цілей і розв'язання хибних завдань. Дитсадок, школа, виш, як не крути, привчали нас бути егоїстами. Будь кращим за інших, вчися краще, добийся більшого, покажи, на що ти здатний.

Оцінки – показники перегонів егоїзму. Але ж усі діти на початку свого життя були, кожен по-своєму, чудові та прекрасні. Але суспільство приносило їх у жертву споживчій ідеології та просіювало на жорнах здібностей до знань, умінь і навичок. Так, з дитинства нас вчили бути рабами світу. У цьому рабстві ми втратили здатність дивуватися великому диву, що зветься життям, перестали радіти багатству запахів, фарб, звуків, які воно нам підносить, перестали помічати велику красу, якою наповнений Божий світ. Натомість навчилися спочатку конкурувати один з одним, а потім і нещадно вбивати собі подібних «заради загального блага».

«У світі весь час щось змінюється, але сам світ у своїх звичках завжди залишається одним і тим самим. Тому для тих, хто прагне спасіння, завдання залишається завжди одним і тим самим: припинити з ним усілякі стосунки, стати безпристрасним і звернутися глибоко всередину самого себе» (старець Симон Безкровний).

Наш розум прагне заманити нас у минуле, змусити думати про майбутнє для того, щоб ми втратили будь-який зв'язок із сьогоденням. Так, накопичуючи в собі час, ми поступово починаємо прогинатися під його непіднімним тягарем, мучачись і страждаючи від цього. І ця мука породжує стан нескінченної тривоги та заклопотаності.

Старець Симон (Безкровний) справедливо вчить нас тому, що: «Завтра ніколи не настане. Весь час цілком є тільки зараз. Тому сказано: Ось, тепер час приємний, ось, тепер день спасіння (2 Кор. 6:2). Оскільки весь час цілком є тільки зараз, значить, "зараз" – це інша назва вічності. Вічність – це те, де часу більше немає. Розум – це тільки годинник часу, але сам розум, як годинник часу, – не є час, а його видимість. Розум показує час, якого в "зараз" немає й ніколи не було. Отже, перемога над розумом є перемога над часом. Зупинити розум означає зупинити час. Зупинка розуму є "час приємний". Це воістину і є "день спасіння". Вчися молитвою відокремлювати себе від розуму, пильно спостерігаючи за ним, щоб він не напував тебе отрутою своїх лукавих думок, кидаючи тебе у зневіру та ловлячи у спокуси. Це є розумне тверезіння. Розум дуже не любить, коли за ним спостерігають, і тут же ховається, а з ним зникає і пов'язаний з ним час. Людина ж стає вільним преображеним духом – жителем вічного Царства Божого, позачасового і нескінченного».

Теперішнє – найдорогоцінніший момент. Ніколи не буде такого, щоб наше життя протікало поза «зараз». Двері у вічне відчинені для нас тільки в теперішньому й ніколи в минулому або майбутньому. Простір і час, по суті, зворотний бік таких Божественних властивостей, як вічність і нескінченність.

Стан глибокого внутрішнього спокою (бездумності) – це і є портал переходу тимчасового і кінцевого до вічного і нескінченного. День нашого народження і день нашої смерті визначає межі зримого життєвого шляху. Наше життя складається з безлічі кроків і думок. Але кожен крок ми робили завжди тільки в теперішньому, в якому було присутнє вічне.

Головна наша помилка полягає в тому, що ми завжди йшли вперед, а треба було йти вглиб самих себе, туди, де на нас завжди чекає Бог.

Читайте також