Хто такі ХБМ, або Чи гріх хотіти бути матушкою

Семінаристи записують в ХБМ мало не всіх православних дівчат. Фото: photosight.ru

В останні місяці мені довелося чимало спілкуватися зі студентами духовних шкіл. Спілкування було різним, стосувалося різних тем і відбувалося в ситуаціях, несхожих одна на іншу. І тим не менше, це спілкування наштовхнуло мене на думку, що сучасних семінаристів турбує все те ж, що колись хвилювало моє покоління.

Ні, на перший погляд нинішнє церковне юнацтво істотно і разюче відрізняється від нас. Ще б пак, ми за часів навчання не мали ні комп'ютерів, ні електронних бібліотек. Для написання курсових робіт ми перевертали гори паперової літератури, копіювальна техніка була на всю семінарію в одному примірнику, і то в адміністративному крилі, а про Інтернет ми тільки чули, хоча я не виключаю, що не всі.

А ще нам не були доступні всі новини відразу, і соцмереж на той момент ще не придумали. Тобто при побіжному порівнянні ми, духовенство з покоління від 40 і старше, сприймаємося на тлі семінаристів чи то старими, чи то динозаврами.

Однак варто придивитися уважніше – і виявиться, що нинішніх семінаристів і академістів хвилюють рівно ті ж проблеми, що і нас 20 з гаком років тому: як повернутися служити в рідну єпархію, якщо в ній немає вільних парафій, як прибрати цінники на треби, але при цьому не померти з голоду, які архієреї не висвячують целібат, очно або заочно вступати до академії, як знайти підходящу матінку...

Пам'ятається, останнє запитання за часів моєї юності займало більшу частину семінарської братії не на жарт. Що, власне, анітрохи не дивує. Важливо ж не помилитися. А ну як одружишся на такій собі благочестиво-благовидній, а вона тобі через місяць почне такі вимоги пред'являти, що всі мрії про пастирський подвиг прахом підуть. І адже не дінешся нікуди.

Нинішніх семінаристів і академістів хвилюють рівно ті ж проблеми, що і нас 20 з гаком років тому.

В монахи змолоду аж ніяк не хочеться, прожити все життя одинаком – теж хрін редьки не солодший. Доведеться все життя терпіти та зубами скреготати. Жах!

Тому середньостатистичний семінарист, з одного боку, не на жарт стурбований питанням майбутнього шлюбу, та так, що градус цієї самої заклопотаності зростає з кожним курсом. А з іншого – болісно перебірливий, майже як чеховський Бєліков: «шлюб – крок серйозний», «як би чого не вийшло»...

Дивуватися тут, втім, нема чому. Кожен другий семінарист, як правило, знає, чого чекати від парафіяльного життя. Його, молодого і новоспеченого, запросто пошлють куди-небудь в глушину, де доведеться служити в неопалюваному храмі або в абияк пристосованому приміщенні і жити на зйомній квартирі зі старою підлогою і тарганами або в якій-небудь церковній сторожці.

Служити він, звичайно, стане за статутом, з двома кафізми і з каноном на 14, навіть якщо це вимагатиме від нього одночасно бути присутнім у вівтарі і на криласі. Гроші за треби брати відмовиться і весь вільний час буде присвячувати парафіянам, захожанам і тим, кому просто поговорити.

Потенційна матінка при цьому повинна за замовчуванням бути готовою до спільного несення цих та інших тягот, ні в якому разі не нарікати на безгрошів'я і, за умови неодмінної багатодітності, задовольнятися тим, що принесуть на панахидний стіл або пожертвують доброзичливці.

Радикально змінювати цю ситуацію буде не можна (перший прихід – від Бога, а просити архієрея про переведення – неприпустиме свавілля), і гріш ціна тій матінці, яка цього переконання не поділяє. Повинен сказати, що у мене, за двадцять-то років, юнацькі фантазії з голови грунтовно вивітрилися, але сподіваюся, нічого істотного я не упустив.

Само собою, при подібних вимогах помилитися у виборі подібно катастрофі. Але легко сказати, а ти спробуй не помилися, коли толком не знаєш, що там в головах, наприклад, у дівчат з регентського відділення. Раптом та чи інша регентша, яка поки ні з ким з однокашників не зустрічається, вступала не для того, щоб спочатку наполегливо вчитися, а потім беззавітно служити, віддаючи всю себе співу і крилосу, а єдино з тією метою, щоб знайти собі семінариста і – вперед, в «сите попівське життя». Тобто дівчисько ніби як зі свого кола, але по суті мало чим відрізняється від банальної ХБМ.

Потенційна матінка повинна за замовчуванням бути готовою до спільного несення тягот, ні в якому разі не нарікати на безгрошів'я і задовольнятися тим, що пожертвують доброзичливці.

Ах, да. Для непосвячених: ХБМ (абревіатура від «хочу бути матінкою») – це така страшилка для учнів духовних шкіл. Так звичайно семінарська братія величає дівчат, які крутяться навколо семінарій і семінаристів з явним і не дуже бажанням знайти собі серед них чоловіка.

Схильні до узагальнень семінаристи записують в цей розряд юних парафіянок семінарських храмів, дівчат, які регулярно відвідують служби в монастирях, при яких розташовані семінарії, читачок семінарських бібліотек, близьких і далеких родичок своїх же однокласників і взагалі всіх, хто поблизу семінарій живе і мало-мальськи часто проходить повз.

До ХБМ зараховують і не дуже старанних в навчанні регентш і, звичайно ж, священицьких дочок. Принаймні тих з них, хто, виходячи заміж, не хотів би залишати звичну з дитинства обстановку.

Історія замовчує, коли саме, але точно не раніше, ніж кілька десятиліть тому, в семінарському середовищі склався стереотип, що шлюб з ХБМ страшніше Страшного суду. Якщо не враховувати відмінностей в деталях і подробицях, а також місцевих особливостей, загальна картина подібного шлюбу видається приблизно так: спочатку семінарист, налаштований, як і годиться, найблагочестивішим чином, одружується з дівчиною, купившись на зовнішню благопристойність і удаване благочестя. І все начебто спочатку нормально: і розмови про тяготи священства обраницю не лякають, і йти по життю рука об руку з чоловіком-подвижником вона готова, і жити на краю світу вона не проти, і в лахмітті ходити й латали чоловікові один і той же підрясник десять років поспіль. Загалом, «сухою б я скоринкою харчувалася, воду холодну пила» з усіма перевагами і бонусами, що випливають звідси.

Але ось минуло вінчання, відбулася дияконська хіротонія, потім священницька, отримав новоспечений батюшка указ в благословенну глухомань, і тільки, здавалося б, «скінчилося життя і почалося житіє», як «пішла рідна у рознос і змінила лик». І час їй приділяй, і сім'ю, хочеш - не хочеш, забезпечуй, і після численних турбот про храмове господарство, ремонтах-будівництвах, духовних чадах і всіх інших сліпих-кульгавих-сухих будь добрий прийти додому вчасно.

А то зустріне не добрим словом і побожним поклоном, а невдоволенням і претензіями. І благо ще, якщо сковородкою не благословить. А якщо до цього всього, в найпристойніший для молитовних зітхань і відпочинку від праведних трудів вечірньо-нічний час матінка почне примушувати чоловіка до турботи про кричущих, венредуючих, не бажаючих спати дітей, та в гардеробі у неї, крім спідниць-суконь, з'являться кілька пар штанів, то і зовсім пиши пропало.

Семінаристи записують в розряд ХБМ юних парафіянок, дівчат, які регулярно відвідують служби в монастирях, при яких розташовані семінарії і взагалі всіх, хто поблизу семінарій живе і мало-мальськи часто проходить повз.

Прощай подвижницьке життя, повне пастирської самопожертви і духовних подвигів, прощайте мрії про благочестиву патріархальну сім'ї, де чоловік для дружини «мій пан», діти ходять по струнці, а фраза «я благословляю» важливіша закону і пророків. Прощайте плани і мрії, дбайливо виплекані за роки сидіння на семінарської лаві. Одягайся, нещасний, в лахміття, посипай голову попелом і плач про себе щогодини як про загиблого...

Зізнатися, я і сам в юні роки чогось подібного побоювався. А що? Звідки в 18-20 років пацану-провінціалу взяти розум і досвід? Але варто було мені одружитися, варто було спробувати за два десятки років священичого життя в курортному селищі, в глухому селі, в мегаполісі, в звичайному обласному центрі. Варто було пройти через безгрошів'я і відносний достаток, через побутову невлаштованість і вирішення житлових проблем. Варто було повчити семінаристів і виростити власних дітей. Варто було набити досить шишок і наробити чимало дурниць. Варто було, врешті-решт, набути певного досвіду, щоб зараз мені було гранично ясно, що більш надуманої проблеми, ніж як семінаристові правильно одружитися, напевно, на світі не знайти.

Почати хоча б з тих же ХБМ. Що, власне, поганого в бажанні віруючої дівчини стати дружиною священика? Якщо відкинути дурні стереотипи і упередження, чи не думали ви, що це, мабуть, єдина гарантована можливість зберегти власну церковність після заміжжя? Я за роки священства надивився на сім'ї, де наречений спочатку обіцяє віруючій нареченій і спільне ходіння в храм, і виховання дітей у вірі, а потім дивишся, в храм на службу вона виривається зрідка і добре, якщо не обманом, і вдома змушена молитися лише крадькома, щоб чоловік не побачив, а вже бажання привести в храм дитину гарантовано викликає скандал.

Одні так і живуть, розриваючись між сім'єю і вірою, інші, не витримавши, в один момент просто зникають з життя приходу, для третіх все закінчується розлученням. Семінаристи – хлопці, як правило, юні і не особливо в таких речах досвідчені. Ось і бачать проблеми там, де їх немає. Насправді ж все набагато простіше і, найголовніше, нешкідливо.

Те ж саме можна сказати про горезвісне жіноче користолюбство. Хочете, відкрию вам страшну таємницю? Будь ласка: будь-яка нормальна заміжня жінка вимагатиме від чоловіка забезпечувати сім'ю. І допомагати по господарству теж. І ще брати участь у вихованні дітей. А інакше, вибачте, навіщо він, тобто чоловік, взагалі потрібен?

Пам'ятаєте у апостола Павла (акурат там же, де настільки улюблене семінаристами «дружина нехай боїться свого чоловіка»): «Чоловіки, любіть своїх дружин, як і Христос полюбив Церкву і Себе віддав за неї ... Так і чоловіки повинні любити своїх жінок, як свої тіла ... Бо ніхто ніколи не мав ненависті до своєї плоті, а годує та гріє її» (Еф. 5, 25, 28-29).

Хочете, відкрию вам страшну таємницю? Будь ласка: будь-яка нормальна заміжня жінка вимагатиме від чоловіка забезпечувати сім'ю.

Любіть дружин, як свої тіла, любіть до самопожертви, дбайте, грійте і живіть – це все про нас, про чоловіків. Адже чоловік глава сім'ї не тому, що він може стукнути кулаком по столу і гаркнути «я сказав». Верховенство – в любові і відповідальності. Кожен в сім'ї відповідає за себе, а чоловік – ще і за всю родину відразу. Він вирішує питання, справляється з проблемами, забезпечує, піклується, створює спокійну, комфортну атмосферу, вирішує конфлікти, покриває любов'ю недоліки інших. І цієї любові у нього повинно вистачати на всіх з надлишком. Інакше ніякий він не глава сім'ї, а швидше кімнатний Наполеон, що вимагає собі підпорядкування в силу незрозуміло чого.

Якщо чоловік не на своєму місці, що ж дивуватися вічному невдоволенню дружини? А якщо до того ж чоловік безвідповідально ставиться до необхідності забезпечувати сім'ю, додому приходить тільки ночувати, і допомоги від нього дружині, вимушеній поєднувати дім, дітей, а нерідко і роботу, ніякої, то як тут сковородою не озброїтися?

Звичайно, і дівчата бувають різними, і з правил трапляються винятки. Але існує проста закономірність: священство не рятує носія сану від необхідності бути чоловіком. І тим більше чоловіком, справжнім чоловіком, сильним, турботливим і надійним, якщо він вибирає сімейне життя.

Так що семінаристам варто не сушити голову на тему як знайти ідеальну матінку, не шарахатися в страху від жахливих ХБМ і поменше вірити безглуздим стереотипам. Сімейне життя неодмінно складеться якнайкраще, якщо чоловік в родині буде на своєму місці. І бажання подвигу буде сповна задоволено, якщо священик буде готовий на самопожертву не тільки для парафіян або споруджуваного храму, а перш за все для своїх домашніх.

Адже допомога дружині по господарству, нерідко через силу від втоми, чи взяття на себе турботи про дитячі сни, щоб дружина хоч вночі могла відпочити, за умови, що завтра на літургію і ще півправила не прочитане, – це і є та самовідданість. І рішення поточних проблем сім'ї – це те, за що Бог запитає з священика не менше, а може і більш строго, ніж за пастирство і парафіяльні справи.

Проблема не в дефіциті кандидаток в матінки, не в ХБМ і не в жіночій меркантильності. Вона, як розруха у Булгакова – в головах. І дуже хотілося б, щоб замість зайвого занепокоєння і гарячкових пошуків ідеалу, семінаристи навчилися просто звільняти голови від зайвого вантажу. Скільки проблем вирішилося б за раз!

Читайте також