Спастися – значить воскресити в собі дитину

Діти в храмі. Фото: tatmitropolia

«Блаженне дитинство! Воно успадковує рай. Горе старості! Вона залишається тут на нещастя. Ти, Господи, допоможи їй!» (преп. Єфрем Сирин. Надгробні піснеспіви)

У цій публікації я не говоритиму про те, що дев'ять мільйонів дівчаток і один мільйон хлопчиків щорічно стають товаром на ринку секс-послуг (Сorriera della Sera за 18.02.2009). Я також не буду осмислювати міркування деяких політиків про необхідність розподілу дітей на якісних та неякісних. Я навіть не писатиму про мільярди абортів, про дітей-солдатів, про сиріт, про немовлят, які ще як слід не встигнувши пожити на світі, помирають прямо зараз, коли ви читаєте ці рядки, від голоду, холоду, відсутності води, їжі, ліків... Сьогодні я напишу про найстрашніших вбивць дітей – про нас із вами. Про тих, хто давно вбив дитину в собі й навіть не помітив цього злодіяння.

Уперед! У дитячий садок серця!

Христос поставив для нас важливу умову спасіння – воскресити в собі вбиту нами дитину, знову увійти в ту первозданну чистоту й красу, які ми зганьбили своїм власним життям. З віком із райського саду ми переселилися до пекельної пустелі. Ми втратили дитячу бідність, яка, нічого не маючи, все мала.

Боже Царство починається з радикальної відмови від володіння світом у своєму серці. Христос – Шлях, Істина та Життя, веде нас у блаженство дитячого райського саду. А до дитячого садка, як ми знаємо, дорослих не приймають.

Для дитини немає нічого мертвого

Корінь гріха – у самозакоханості людини, у збільшенні, розростанні дорослості власного Я. Якщо людина – це мікрокосмос, світ у мініатюрі, то дитя – це зернятко майбутнього Христа, у Якого кожен покликаний зодягнутися. Як зерну судилося вмирати, так і дитинство приречене на те, щоб бути поглиненим тягарем років, що набігають. Те, що дитина збирає зі Христом, витрачає дорослий. З віком у нас зникає дитяча радість та подивування красою творіння. Ми починаємо ділити світ на «живу» і «неживу» природу. Хоча Живий Бог усе створив живим.

Дорослий розум живе фактами, оперує знаннями, але не розуміє суті та сенсу. Він не бачить, що все навколо нього наповнене життям і випромінює з себе цілюще світло, то тварина, дерево чи камінь. Для дитини живе все: лялька, садок, хвіртка у дворі. Речі, не кажучи вже про звірів, при першому ж знайомстві – її брати і сестри, дитина відкриває їхню буттєву сутність, дивуючись, як цього не відчувають дорослі.

Кожна дитина – геній

Кожна дитина – геній, і кожен геній – дитина. Геній − це той, хто зміг відкрити в собі невитрачений запас віри, закладеної в основу дитячості. Віри в те, що виходить за межі раціональної сфери буття, те, що дорослі викинули на узбіччя за непотрібністю. Дитинство багате незліченною кількістю образів, які ми забуваємо або втрачаємо з пам'яті, коли стаємо дорослими.

Дитина стає хрещеною всіх речей та понять. Діти дають імена всьому сущому, так само як це робив Адам у раю. Вони хрестять їх у купелі слів і завертають у рушник суті. Дитина пізнає світ через гру, яка є початком будь-якого мистецтва. «Тільки вона опанує якусь думку, як відразу робить її своєю іграшкою» (К. Чуковський «Від двох до п'яти»). «Геній – це збережена у складному дорослому світі серцевина дитинства» (Г. Померанц «Відкритість безодні»).

Софіологія дитинства

Бог – це Поет Неба і Землі, якщо дотримуватися точного перекладу Символу віри. Він творить світ, як поему, під веселий танець вічної дівчинки-художниці, «що веселиться перед Його лицем…» (Прип. 8:30). Ця веселість Софії, Премудрості Божої, живе у кожній посмішці дитини, у кожному її погляді, сердечній інтуїції душі. Справа генія чи дитини – розгадати поезію Божого пальця, почути Його мелодію, прислухатися до промови Бога, зверненої до світу.

Присутність Бога розчинена у всіх речах, запахах, звуках – усьому тому, що нас оточує. Але розум, постійно занурений у минуле чи майбутнє, відмовляється жити в теперішньому, тому доросла людина проходить через життя, так і не знайшовши Бога, який тут і зараз говорить із ним через шум дощу, пташиний спів, золото заходу сонця, зоряний блиск діамантового нічного неба.

Воскресаючий погляд

Олев'є Клеман розповідає про такий випадок у одній зі своїх книг:

«У дитинстві я жив в атеїстичному середовищі, де ніхто не говорив ні про Бога, ні про Христа. "А після смерті що?", − запитував я. – "Нічого", – відповіли мені. Якось підлітком я гуляв вдень берегом моря. Була зима, і в нескінченній пустелі неба здіймалися перші зірки. Можливо, вони згасли вже тисячі років тому, але їхнє світло все ще доходило до мене. Незабаром помру і я, і трохи пізніше (бо перед лицем небуття, тим більше перед Божим лицем, тисячі років, як кілька днів) вся земля буде мертвою, а мертві зірки завжди світитимуть над нею. Оледенілий, з заледенілим серцем я сів у автобус, який мав відвезти мене до міста. Я вирішив покінчити життя самогубством. Для чого жити і давати НІЩО, повільно катувати себе? Так хай воно візьме мене відразу і всього. І раптом я відчув, що на мене дивляться. То була маленька дівчинка чотирьох чи п'яти років. Очі її світилися дружбою. Вона посміхнулася. І я зрозумів, що світло її погляду, внутрішній океан її очей – ширше, ніж це ніщо, утикане зірками, і що треба жити…» (Бесіди з патріархом Афінагором).

До старості ми знову повертаємось у забуте дитинство

За три тижні до своєї смерті В. Соловйов напише ці рядки:

В грозные, знойные

Летние дни –

Белые, стройные

Те же они.

Призраки вешние

Пусть сожжены, –

Здесь вы нездешние,

Верные сны.

Зло пережитое

Тонет в крови, –

Всходит омытое

Солнце любви.

Замыслы смелые

В сердце больном, –

Ангелы белые

Встали кругом.

Стройно-воздушные

Те же они –

В тяжкие, душные,

Грозные дни.

У томлінні передсмертя, «в грізні дні» білі дзвіночки, ті, які зустрічали його на початку життя, тепер сприймаються В. Соловйовим як запорука життя іншого, що стоїть за порогом, вже майже помітним. Відокремлюючись від дзвіночків, ангели пролітають поруч, торкаючись сивої дитини своїми крилами.

«Життя, стуляючись під старість, повертається до втраченого дитинства. Такий закон, така форма цілісного життя», – писав у своїх листах дітям отець Павло Флоренський. Дружині свого сина Василя, коли в тієї тільки народилася дитина, отець Павло напише такі рядки:

«Дорога Наталю, хочу дати лише одну пораду. Нехай із перших днів він (новонароджений) отримує найкращі враження від світу. Велика помилка думати, що ці "несвідомі" враження байдужі. Саме вони, більш ніж будь-які інші наступні, складають основу особистості, лягаючи першим камінням її фундаменту... Все питання в тому, якого роду одкровення отримуватиме від світу малюк із перших днів свого життя. Потрібно, щоб вони були прекрасні, чисті та світлі. Тоді вони стануть корінними образами всієї подоби... Що ж саме слід давати малюкові для першого харчування? Це: музика, але вищого гатунку, тобто Бах, Моцарт, Гайдн, мабуть, Шуберт, який, хоч і не глибокий, але величний і зрозумілий. Потім квіти. Слід звертати увагу малюка на квіти, тобто показувати йому їх та привертати увагу. Далі – зелень, воду, взагалі стихії. Далі – небо, хмари, зорі. Далі – твори образотворчих мистецтв, хоча б у репродукціях. Треба, щоб із перших годин життя він звикав вживатися в природу і в кращі прояви людської творчості. Не соромтеся, що він буде ніби відчужений для показуваного, це тільки здається. Він сприйматиме, але зможе проявити своє сприйняття. Але пізніше ви самі переконаєтеся, що ці враження не минули його, і вони позначаться, так чи інакше, явно…» (Листи з Далекого Сходу та Соловків).

Спастися – значить знову стати дитиною

Людське життя починається з Одкровення та відкриття Божого світу в його неповторній первозданній радості та красі. Потім це диво Зустрічі заростає тиною гріха, сірістю пристрастей, пилом і коростою пороку. Царство Боже присутнє у всій своїй повноті в кожній дитині, але з віком, ніби злякавшись нашого безбожжя, ховається десь глибоко в серці.

Спастися − це означає відкрити дитину в самому собі, повернути ту чистоту душі, яка була нам дана спочатку. Тоді й Слово Боже наблизиться до нас і саме відкриє себе царським мовчанням.

Читайте також